Моє село. Якого немає

«Їх заїхало в село втричі більше, ніж нас тут живе», – так, замість звичного «привіт» у березні 2022 року розпочалась наша телефонна розмова із батьком. Я двічі у нього перепитала: «Як заїхало, то точно орки?». Для мене було несподівано і водночас страшно – навіщо їм село, яке не завжди і на карті можна знайти: віддалене, степове, маленьке. Мій знищений нині Сухий Ставок…

Після деокупації у селі я була тричі – січень 2023, коли не до кінця вірила, що села нема і хотіла побачити все на власні очі. Вдруге – на прощанні із бабусею, яку нам вдалося поховати на місцевому розбитому кладовищі і втретє,  весною цього року, – на проводках, знову ж таки, на кладовищі. На жаль, таким став і весь мій Сухий Ставок. 

Родичам та друзям із села я телефонувала декілька разів на день – дуже переживала за них, адже знала, як поводили себе росіяни у раніше окупованих Високопіллі та Великій Олександрівці. У батьків був невеликий магазин, тож ми розуміли, що цікавим наш будинок стане для окупантів точно.В перші тижні односельці розкупили практично всі запаси , а от росіяни декілька разів заходили – шукали лише алкоголь. 

Всього, що відбувається мені рідні не говорили, тоді ніхто до кінця не розумів, навіщо росіяни заїхали. Що взяти із села, де проживало до сотні людей? А вони взяли все… вірніше забрали все – село стерте під нуль, заміноване, без найменшого шансу на відновлення.

Коли я була малою, дідусь розповідав, що наш Сухий (так скорочено всі називають село), раніше був хутором на декілька хатинок. У кількох кілометрах звідси існував інший населений пункт, не памʼятаю його назву. Саме звідти більшість людей і перебрались у Сухий. 

Село Сухий Ставок відноситься чи відносилось, адже існує лише на паперах, до Калинівської громади на Бериславщині.  Воно нічим не було гіршим чи кращим від інших, хоч і маленьке, але затишне. А ще таке все сімейне – тут кожен другий або родич, або сват, або кум. І це без жартів. Ми все знали один про одного…А сьогодні я не з першого разу можу впізнати – де чия хата – вони всі як одна: купа цегли, мотлоху, металу і речей, які ще не встигли до кінця розтягнути мародери. Забирали те, що не встигли вкрасти окупанти. (Доречі, далі залишків магазину я так і не заходила на подвірʼя й досі…

Батько та ще декілька родин із села виїхали одними із перших у квітні 2022-го. У сусідніх села росіяни вже відбирали в евакуйованих автівки, тож ми розуміли – або пощастить, або ж ні. (Коли їхали через російські блокпости, то на бокові дзеркала привʼязали білу ганчірку, а саму «колону» із декількох автівок, супроводжував місцевий священник (чомусь ми думали, що росіянам буде соромно перед Богом). Виїжджали в напрямку Миколаєва, проте вже у Калинівському росіяни сказали – пускаємо лише в Херсон. Так тато два тижні був у мене на ХБК, потім (йому вже великою колоною із Фабрики вдалося виїхати у Новий Буг. Ми ж з чоловіком залишились у Херсоні. 

Телефоном тітка мені завжди казала – “рашисти в захваті від села”. Повторювали місцевим  – “я и сам бы остался жить здесь. Такие у вас красивые домики и природа”. На запитання: “Чому почали війну?” відповідали завченою фразою – “Мы вас защищаем».

Спочатку людей не випускали із села взагалі, продукти привозив староста Благодатівки, він загинув в червні 2022 року. Потім все ж, знову таки колоною,  дозволили поїхати у Берислав. Через постійні натиски та обстріли життя ставало нестерпним, не було ні води, ні світла, ні звʼязку, люди почали виїжджати. Вже ближче до звільнення, місцеві більшість часу сиділи у погребах- на вулиці було дуже небезпечно. Вибухи за вибухами.

Це місце особисто для мене дуже важливе. Тут загинув мій дядя Рома і його дружина Наташа. Йому було 39, їй 30. Свого дворічного синочка вони залишили у Наташиної мами, а самі їхали попрощатися із моєю бабусею і дідусем – зранку планували виїжджати з села. Не доїхали буквально 300 метрів, їх переїхав російський КАМАЗ. Як розповіли односельчани, на місце трагедії збіглось практично все село, рідні та друзі голіруч кинулись на росіян. Ті кричали, що постріляють й їх. Похоронили обох у Миколаївській області…

Село українські захисники звільнили менш ніж за півроку окупації. І тоді розпочалось справжнє пекло, росіяни гатили по будинках зі всієї можливої зброї, авіації. Сухий стоїть  посеред степу, заховатися не було де, скрізь поля і покошені снарядами посадки, не найнадійнішемісце для хованок. Наскільки знаю, людей, які до останнього залишалися вдома, з пекла, а по іншому назвати ті дні неможливо, вже вивозили ЗСУ, адже дорогоцінна була кожна секунда. Вибухи не вщухали. 

Окрім будинків, які передавались із покоління у покоління, односельці втратили всі речі, худобу. Саме завдяки худобі більшість і жили: здавали молоко, мʼясо. Деяким ще  вдалось  за копійки продати корів, в багатьох їх поїли орки, а ще більше – загинули. У нашої родини не вціліло взагалі нічого, – по оселі прилетіла російська ракета. Ще під час окупації Херсона я бачила відео на російських пропагандистських каналах, як летить ракета в місце дитинства. Єдина згадка про рідний дім – стіни магазину та лавка, яку робили з батьком ще коли я була школяркою. Робили на совість, вистояла. Тобто я не маю навіть фото зі школи, випускного…

А ще я дуже важко перенесла новину про загибель свого сусіда. Женька, не Євген, для нас він був саме Женька жив ось тут. Трішки старший за мене, тож все дитинство ми разом грали у футбол, «войнушки», ходили купатися на ставок, що в півтора кілометра від села. Він пішов в ЗСУ, загинув при виконанні бойового завдання. І йому було 40.

Перші місяці після деокупації односельці часто приїздили додому, вірили, що відбудують наш Сухий. Але це так і залишається мрією. Проте, хоча і знищене, воно не забуте. Про Сухий Ставок памʼятаємо насамперед ми – його жителі. І віримо, там буде життя, нехай не зараз, але буде.