Місто, яке тримається на звичках: як херсонці живуть серед дронів і вибухів

Певно, це така у херсонців суперздатність – загострений до неможливого слух: кожен вихід на вулицю супроводжується тим, що вуха автоматично налаштовуються на звуки. Йдеться не про тишу, звуки автівок чи дитячий сміх. Тут ніби та сцена з пригодницького фільму, коли крізь дзвін і вакуум після оглушення проривається чіткий звук –  “вихід”, “приліт”  і уїдливий шум вже ненависних для багатьох смертоносних пропелерів.  

Ще рік тому небезпека літала в прибережній зоні. Їх поява саме тут була більше обуренням та дивуванням. Їх середовище існування було “червона зона”. Десь там, на Перекопській, та біля річки. А зараз – вони всюди. І гнітюче про це нагадують лабіринти сіток, що стали ключовою зміною міського ландшафту в 2025-му. 

Тепер сітки над дорогами передають важкі сенси, яких в новинах не побачиш. Кілька метрів над землею – висота людського розпачу: “Тут вас можуть убити в будь-яку хвилину”.

Є тут одне місце, з яким у мене пов’язана особиста літня історія.
Сьогодні над цією дорогою висять антидронові сітки як суворе нагадування про рівень небезпеки, що панує довкола. А тоді, у червні, “безпечним” місцем вважався затінок під широкою кроною дерев.

То був теплий, привітний день першого місяця літа. Ранок, після гучної ночі, почався звично – так само шумно і сповнений своєї рутини. Вуха, як завжди, ловили звуки. І відчинені вікна тому допомагали.

Тому з незрозумілою для багатьох внутрішньою херсонською логікою: “поки тихо – сходжу на ринок”, було прийнято рішення прямувати у бік метушливого перехрестя. Ринок там існує давно. І сьогодні тут збираються продавці, щоб допомогти місцевим розжитись добром: овочі, молочна продукція з села, трохи мʼяса, корм для тварин і імпровізована “барахолка” вздовж дороги.

Проминувши цю ділянку дороги, думаю, що не завадило б заскочити ще й до магазинчика побутової хімії. Ну раз вже знаходжусь в цьому єдиному “парку розваг” для місцевих. Бачу, що люди юрмляться під козирками, але не відразу розумію чому. Просто проходжу крізь натовп, заходжу у магазин і шукаю, що мені треба. Вже на виході чую уривки бентежних розмов. Їхні погляди спрямовані в телефони, а на обличчях певне напруження. Хтось каже: “Дрон в кілометрі від нас”.

І, оцінюючи ситуацію, вирішую: ну кілометр так кілометр – піду далі, я ж все одно вже тут. Хтозна, куди він полетить.

Лише через кілька хвилин зрозумію, що буквально перед моїм приходом на це перехрестя “швидка” вже забрала поранених. Там стався удар.

За сто метрів углиб ринку.

“Як ви? Та як всі, живьом!”, – зустрілися давні знайомі.

“Беріть укропчик, свіженький!”, – лунає від привітної бабусі.

До базарного шуму додається звук генератора. І раптом – позаду мене, на тому самому перехресті, – вибух. Чорний клубок диму здіймається догори.

“Опять камікадзе”, – каже жіночка поруч.
“А я його чув навіть крізь генератор”, – зауважує один із продавців.

“Це вже четвертий сюда прилетів”, – говорить інший.
Все це вражає. А ще більше – те, наскільки буденно це звучить.

В такі моменти рішення приймаються ще швидше, ніж зазвичай. Коли в ста метрах від тебе падають дрони, інстинкти вмикаються миттєво. Маршрут треба перелаштовувати і поспіхом йти додому. Шопінгу на сьогодні достатньо. Ще й якось треба проскочити те перехрестя…

Лише пару хвилин і відстань до нього подолано. Бачу, як поліцейські швидко забирають пораненого чоловіка – його посікло по спині.
Продавчиня з сусіднього магазину щойно надавала йому першу допомогу та тримає в руках баночку з антисептиком.

“Дєвушка, бігом всередину, бо щас ще один буде летіть!”, – чую я в момент, коли порівнююся з цим магазинчиком. На порозі стоїть кремезний чолов’яга, який кричить мені суто херсонським суржиком.

Всередині – продають алкогольні напої. Вітрини з пляшками, як полиці з книжками в бібліотеці. Місце, де люди зазвичай “беруть щось до столу”, раптом стає імпровізованим сховищем.

Поспіхом у приміщення заходять ще двоє: мама з юнаком і з ними маленький песик.
Їх теж “загнали” всередину. І що дивує: тут є місце для людей, але немає місця для хаосу, немає світового кінця в очах. Наче це не смертельна небезпека, там за скляними дверима, а просто стороння перешкода, яка тимчасово втрутилася в плани.

Інстинктивно, ми всі занурили свої погляди у телефони. Бо всі херсонці підписані на телеграм-канали, які попереджають про дрони. Телефони – це наші радари і хоч якась можливість контролю зовнішніх обставин.

Відстежуємо рух. І правда – ще один наближається. Десь у дальньому кварталі чути вибух.

В цей час той самий кремезний чолов’яга каже продавчині: “А налий мені стаканчик пива, раз уже стоїмо…”

Якесь непоєднане реальне з підсвідомим – в оточенні незнайомих людей, у приміщенні з мʼяким хмільним ароматом, ти перечікуєш небезпеку, до якої вже звик.

“Так, а шо ми тут стоїм? Нам же капусту треба купить”, – каже жіночка і вони виходять. Зі своєю собачкою, що мовчки дивилась на цих чудних людей в магазині, сповненому алкоголю.

І це була та фраза, яка мене вразила найбільше.

Просто так. Йдуть на ринок купувати капусту – під дрони, під удари, під можливість бути вбитими за хвилину.

У той момент я зрозуміла, що це не про сміливість. І не про безстрашність. Це про звичку виживання, яку дає війна на свій четвертий рік. У тому “сховищі” можна було б стояти годину і більше. Можна було б взагалі повернутись додому і вже нічого не планувати. Але ці люди зробили вибір на користь усталеному баченню свого дня – є прості побутові дії, що дозволяють вижити. Їх потрібно реалізувати попри все.

Чи змінився Херсон за рік?

А як взагалі сказати, що у війні щось змінюється?
Коли місто понад три роки прокидається під вибухи і під них же засинає, коли кожен день може бути останнім – здається, що час зупинився.

Але якщо підняти очі й подивитись довкола – зміни є. Це місто змінюється щодня. І все це крізь широкий спектр фізичного і психологічного болю, який проживають його жителі.

Рік тому поява дронів обурювала. Зараз їх сприймають як частину побуту.

Рік тому люди кричали: “Дайте рушницю, я сам їх збиватиму!”. Зараз вони просто тихо відкривають Телеграм і дивляться, де летить наступний.

Майже чотири роки війни трансформують усе: поведінку, психіку, побут, ландшафт, стосунки, реакції, мовчання. І так – Херсон змінився колосально. Страшно навіть уявити, яким він буде ще через рік.

Але одне лишається незмінним: місто тримають люди. Херсон сьогодні – це 60 тисяч людських доль. Ті самі 60 тисяч, які щоранку налаштовують свій слух, підіймають очі до неба і все одно виходять за капустою.

Саме вони тримають це місто і наповнюють його життям.  Бо що це місто без людей?