Вони залишились у Херсоні. І не скажуть що важко

Василь виходить з дому рано. Не тому що не спить – просто місцеві давно знають: є години коли відносно тихо, є години коли краще не висовуватись. Ця наука не записана ніде, вона просто накопичується – місяць за місяцем, удар за ударом. Він іде в магазин, повертається, ставить чайник. Маленька собачка крутиться під ногами. Два коти сплять.

Галина в цей час поливає волошки біля під’їзду.

Антонівка

Вони прожили там сорок років. Приватний будинок, яблуні, город. Василь – електрик, людина з руками які вміють полагодити будь-що. Галина тридцять років викладала українську мову і літературу в школі. Діти виросли в тій хаті.

Коли почалась повномасштабна – діти виїхали. Батьки залишились. «Хто буде доглядати» – казала Галина. Але насправді простіше: вони не уявляли іншого життя.

Потім прийшов снаряд. Будинок доглядати більше не треба було.

Вони переїхали в квартиру сина в Корабельному – думали тимчасово. Минає вже третій рік.

Андрій

Їхній син загинув на Донеччині навесні 2024-го. Йому було 38.

Після цього багато чого змінилось непомітно. Невістка Оксана з близнюками живе у Варшаві – працює, виховує дітей, намагається вижити у чужій країні. Дзвонить рідко: своє горе, своє життя, своя втома. Поки був Андрій – він з’єднував. Тепер кожен сам.

Близнюкам зараз вісім. Виїхали коли було по чотири – половину свідомого життя без дідуся і бабусі. Знають їх по екрану. Ростуть у Варшаві.

Фотографія Андрія стоїть на полиці. Поряд – дитячий малюнок надісланий поштою. Онук намалював будинок з садом і підписав: «Дідусю і бабусю».

Про сина вони не кажуть першими. Але якщо запитати – Галина відповідає рівно, так як відповідає тепер на багато речей: «Ми знаємо за що він…». Василь в цей момент мовчить.

Волошки біля під’їзду – Андрій їх любив ще з дитинства. Казав що пахнуть Антонівкою. Галина посадила їх тут, у Корабельному, біля чужого під’їзду. Це все що лишилось від того саду.

Тетяна

Минулого місяця загинула Тетяна – подруга Галини, разом працювали в школі двадцять років. Дрон. Біля свого під’їзду. Без сирени, без попередження – просто вийшла і більше не зайшла.

Ось так це тут відбувається. Не на фронті. Не під час якогось особливого обстрілу. Просто вийшла.

«Вона просто вийшла» – каже Галина. Більше нічого не додає.

Оксана того дня зателефонувала. Просила їхати. Галина сказала: «Ми подумаємо». Поклала трубку і пішла поливати волошки.

Як це виглядає щодня

Арта, РСЗВ, FPV-дрони в Херсоні – це не події. Це фон. Сирена спрацьовує коли летять КАБи – керовані авіабомби. Решта прилітає без оголошень. Місто це знає і живе відповідно: не від сирени до сирени, а в постійному негучному страху – не гострому, а хронічному, як стара рана яка не гоїться але й не вбиває.

Є ще одна небезпека про яку рідко говорять вголос. Російські дрони скидують на вулиці міни – «Пряник», невеличка кругла протипіхотна міна, непомітна в траві чи на асфальті. Ще маскують вибухівку під сухе гілля, очерет, сміття. Для молодого – шанс помітити. Для людини за сімдесят, яка просто йде до магазину – не завжди.

Василь знає про це. Дивиться під ноги. Навчив Галину.

До лікаря йдуть коли вже неможливо терпіти. Бо кожен вихід – це рішення: лікуватись самотужки, або дійти до лікарні і ризикнути потрапити під удар дорогою чи в черзі. Кілька лікарень у місті ще працюють. Таблетки від тиску, від суглобів, від серця – беруть із запасом. Мало що.

У підвал вони вже давно не спускаються. Насточортіло.

Волошки, коти і сусіди

Галина доглядає невеличку квітникову ділянку біля під’їзду. Волошки цвітуть – сині, польові, наче з іншого життя. Сусіди проходять повз, іноді зупиняються. Це теж щось означає – що хтось тут є, що хтось доглядає.

Зі своєї пенсії вони купують корм для вуличних котів і собачок. Не разово – щотижня. Це не обговорюється між ними, це просто є.

Василь допомагає сусідам: перевірить проводку, полагодить що зламалось, зайде до самотнього сусіда який боїться виходити. Галина зайде, поговорить, принесе що треба. Хто самотній – а таких у Корабельному багато – знає що можна постукати.

Героями себе не вважають. Просто живуть.

Чому не їдуть

Це питання яке ставлять всі. Оксана – інколи. Сусідка яка виїхала – у прощальному дзвінку.

Василь відповідає практично: «Куди везти котів? Там усе чуже». Галина – інакше: «Тут Андрій похований. Тут наше».

І більше нічого не треба пояснювати.

Вечір

Василь п’є чай на кухні. Собачка поряд. Один кіт на підвіконні дивиться на вулицю Корабельного.

Телефон мовчить. Оксана сьогодні не дзвонила – мабуть робота, мабуть діти, мабуть втома. Вони розуміють. Не ображаються.

Галина дивиться у вікно на волошки. Вони вже закрились на ніч – так буває.

За вікном тихо. Поки тихо.

Десь у цьому місті зараз ще тисячі таких квартир. І в кожній – хтось чекає на дзвінок. Не на допомогу. Просто на голос. Просто щоб знати що про них пам’ятають.

Вони не скажуть що важко. Вони ніколи не скажуть.

Дзвони. Поки є кому.