Одна із сотень. Історія з Херсонщини про 8 місяців окупації та незламність українського аграрія

Кожна історія людини, компанії, села чи міста — як окреме життя, яке розділилось на до та після. Історія про окупацію одного з аграрних господарств і вже, нарешті, визволення від російських загарбників, про життя під постійними обстрілами, але з вірою в перемогу.

СТОВ «Дніпро» знаходиться у Херсонському районі на відстані 25 км від обласного центру. Це правий берег річки Дніпро, біля Дніпро-Бузького лиману. Андрій Пастушенко виконує обов’язки директора господарства з 2008 року. 

Підприємство має в обробітку 1500 га землі, з яких 500 га під власним зрошенням. Також є молочно-товарна ферма, де на початок повномасштабної війни налічувалось 380 голів дійного стада і понад 400 голів молодняка. 

Ключовими перевагами компанії Андрій Пастушенко називає близькість до портів, власні системи зрошення, можливість забезпечити тварин кормами і відсутність конкуренції, оскільки у південних регіонах країни тваринницьких ферм функціонує зовсім мало. 

Андрій Пастушенко про події з 10 березня по 10 листопада 2022 року 

10 березня. Окупація села і ферми

Окупація Херсону відбулась 2 березня, нашого села — 10 березня. Ще 8 березня встиг привітати наших жінок зі святом. 

Що роблять люди, коли починається війна? 24 лютого ми сіяли ячмінь. Продовжували операційну діяльність господарства. Близько обіду над нами пролетіло 52 ворожих вертольоти, тоді я зрозумів, що це повномасштабна війна. Я залишився в селі й на господарстві. Активно допомагали місцевим жителям харчами, а також військових забезпечували. Був до того моменту, поки російські війська зайшли в село, на фермі, й зрозумів, що мені там з’являтись не можна. 20 березня встановили блокпост на виїзді з нашого села. Тоді взяв сина, ще дітей і дружин своїх працівників, проривались уже через зону бойових дій, село Олександрівку. 

Спочатку думав, що відвезу всіх за кордон, а сам повернусь. Я і собаку залишив на території біля дому, рассел-тер’єра, з думками, що приїду. Але дороги туди мені уже не було. Тож почав активно займатись волонтерською діяльністю, перевозили пікапи з Європи. 

Робота на фермі не зупинялась, заробітна плата виплачувалась

Ферма продовжувала діяльність. Я захоплений моєю командою. Вони повністю забезпечили роботу. На підприємстві залишилась моя заступниця, колишня голова територіальної громади, їй 50 років. Вона тричі просиділа у СІЗО, оскільки, як колишній голова ТГ, знає всіх людей та ситуацію по громаді, тож росіяни постійно схиляли її до колаборації.  

На початок війни налічувалось 76 працівників. Це був сталий колектив, який працював роками. Наше господарство стало основними, хто забезпечував Херсон молочними продуктами. Ми вижили завдяки тому, що продовжували працювати. 

Щодо збуту молочної продукції господарство вже 20 років працювало з заводом «Лакталіс», який знаходиться у Миколаєві. Ще 24 лютого вони встигли забрати у нас молоко, і це єдина компанія-контрагент, яка до кінця лютого повністю виплатила кошти за своїми зобов’язаннями. Завдяки цьому ми могли платити офіційну заробітну плату до кінця травня навіть тим, хто виїхав з тимчасово окупованої території. Всі кошти, які заробляли завдяки тваринництву під час окупації, йшли на закупівлю дизеля і заробітні плати працівникам.
 

Я точно знаю, що нас хтось оберігає

Наше підприємство знаходилось дуже близько до бойових дій. Але за період окупації не було руйнуючих «прильотів», усі працівники живі. Та обстріли ми чули постійно, і виднілись клуби диму. 

Нам поталанило, що наші поля знаходяться ближче до Дніпра. Від активних бойових дій відділяла лише дорога, яку я назвав «дорогою смерті».  Західніше від нас не залишилось жодного підприємства, яке б вціліло. 

Так, були обстріли на території, знущання над працівниками, роздягали їх, відрізали пальці на руках. Але вижили всі. 

Працювало все по бартеру

Перші тижні молоко роздавали безкоштовно: приїжджали молоковози з Херсона, і прямо з машин віддавали людям. 

Потім почали працювати з пивними магазинами, які заливали молоко у кеги та продавали. Також вибудовувались зв’язки з приватними підприємцями. 

Після того, як пиво у магазинах закінчилось, і вони закрились, ми скуповували у них миючі засоби для промивання наших систем. 
Обсяг надоїв знизився з 10 до 3,5 т. За рахунок того, що не було покупних кормів, додаткових мікро- та макроелементів, корови почали давати менше молока. 

Нас змушували робити перереєстрацію господарства. Мені вперше зателефонували у квітні. Представився як Марат, представник військової обласної організації, і сказав, щоб я приїхав. Я ж йому відповів, що не прийду (якщо коротко), на що він дуже образився. Погрожував, що заберуть, націоналізують, працювати не дадуть. Я відповів, що значить так і буде, тільки хай беруть на себе відповідальність за все господарство, 70 працівників і 500 пайовиків. Більше мені не телефонували. 

Активний рух щодо перереєстрації почався у вересні — викликали, погрожували, привозили інвесторів, яким уже пропонували купити господарство. Але через близькість до бойових дій ми водночас були їм не дуже цікавими. Це наш плюс, але й мінус — через постійну небезпеку. 

У нас була стратегія, що ми говоримо їм «так-так, все буде», але по факту нічого не робимо. Заступниці сказав: якщо буде загроза життю, то звичайно, потрібно його берегти. 

По факту ми не перереєстровувались, не підписували ніяких нових договорів. 

10 листопада. Деокупація

Зараз на фермі немає світла, газу, але приїжджають молоковози та забирають молоко. Працюємо на генераторах. Нам потрібен генератор з потужністю 100 кВт. У нас є один на 30 кВт та один на 50 кВт. Планували взимку купити більш потужний, але не встигли. Зараз це критичне питання, адже якщо один вийде з ладу, буде катастрофа. 

Також потрібні миючі засоби, ветеринарні препарати, щоб ми не різали ту худобу, яка хворіє. 

За два тижні до деокупації я вже відчував, що скоро ЗСУ будуть у нас. Ми закупили 20 т дизелю, який порозливали у різні ємності й поховали по території. 

Весь час окупації купували дизель у російської армії. Я довго думав, наскільки це буде правильним рішенням. Але все зважив: по-перше, ми забирали їхні запаси, по-друге, за отримані кошти вони купували їжу у наших підприємців. Адже коли у них не було коштів, вони просто всіх грабували. Всього ми закупили у них близько 150 т палива. Тим більше, за літр платили 23 грн. 

Влітку зібрали озиму пшеницю. Весною посіяли кукурудзу, яка була на складах. Зараз посіяли 700 га озимини. Кормами забезпечені: заготовили силос, люцерна є. Не змогли якісно сіно заготовити, оскільки не було плівки для тюків. Пшеницю роздали на паї. 

Зараз критичне питання відновлення електроенергії, газо- та водопостачання.

Важко виїжджати в нікуди

У селі близько 70% населення залишилось, важко виїжджати в нікуди. Були вільні службові машини, хто хотів виїхати, брав ці авто. 

Поголів’я на фермі залишилось майже те саме. Збут будемо відновлювати, зв’язуватись із заводом «Лакталіс», вони також відновили роботу. 

Я вірю, що ця війна зробить не лише сильнішою та кращою нашу компанію, а і нашу націю — українців 

У нас День працівників сільського господарства відзначався кожного року з самого ранку гучними співами та веселощами. Цього року без масштабних святкувань, але головне, що разом, на своїй Землі!

---

Наталія Помянська, AgroPortal.ua