“Ніхто не очікував, що окупація буде такою довгою”: активіст із Нової Каховки Сергій Давидюк про три роки в окупованому місті, полон та своє визволення

Нова Каховка – містечко на лівому березі Дніпра, що на Херсонщині. Нині окуповане російськими військами. Там, а також в інших містах області, громадські активісти, волонтери, представники місцевого самоврядування та просто небайдужі громадяни продовжують тихий спротив окупації. Вони всіма силами, попри небезпеку, допомагають Збройним силам України, а також показують різними засобами, що місто українське і таким лишатиметься.

У перші тижні повномасштабного вторгнення жителі Нової Каховки виходили на протест. Частина активних людей розуміла, що під час таких акцій ФСБ буде активно вишуковувати організаторів мітингу, тому вони спостерігали за протестом збоку. Інші ж не боялися публічно висловлювати свою позицію, за що пройшли російські катівні, допити та приниження.
Свідком цього став громадський активіст, колишній заступник міського голови міста Нова Каховка, ветеран російсько-української війни Сергій Давидюк.

Він пробув в окупованому місті майже три роки, допомагав спротиву окупації й провів довгі 35 днів у російській неволі. Дивом його відпустили, а згодом завдяки зусиллям великої кількості людей активіста вдалося вивезти з окупованої Нової Каховки на підконтрольну Україні територію.

ZMINA поговорила із Сергієм Давидюком про активізм в окупації, життя під дулами російських автоматів та спецоперацію з його визволення.

Сергію, Нова Каховка вже четвертий рік в окупації. Як змінилося життя містян з початку повномасштабного вторгнення?

З перших днів окупації в мене було таке відчуття та і в людей, з якими я спілкувався, що нас відкинули десь на 35 років назад. Тобто можна вважати, що 35 років розвитку держави взагалі не було.

У перші дні вторгнення була шалена взаємна допомога, оскільки не було ні ліків, ні продуктів, ні засобів гігієни, ні дитячого харчування. Люди спілкувались у групах і намагалися допомагати одне одному, щоб якось прожити й вижити. Наші містяни, які встигли виїхати з міста, намагалися передати на окуповану територію ліки. Тоді як Міжнародний Червоний Хрест росіяни не допускали на окуповані території. Приблизно через місяць після окупації почали закриватися магазини, підприємці все розпродавали, щоб виїхати з міста.
Я вам так скажу: ніхто не очікував, що окупація буде такою довгою. Я розраховував, спілкуючись із людьми, що це триватиме місяців три-чотири й ми відіб’ємо місто, але ж сталося, як сталося на сьогодні. На сьогодні місто розграбоване: і кафе, і бари, і бази відпочинку. Все, що могло, заросло травою, знищено зелені насадження, які люди садили для того, щоб місто мало красивий вигляд.
Ну і, скажімо так, коли я вийшов з полону, місто було порожнім. Людей можна було побачити лише з 8-ї до 12-ї години, після – місто завмирало. Пригадую, на Великдень у 2023 році я пройшовся десь із кілометр містом і зустрів дві машини й п’ятеро людей.

А де ж поділися всі люди?
Люди сидять по домівках. Але найцікавіше було те, що, хоча місто обстрілюють, люди продовжують саджати й поливати квіти, незважаючи ні на що. І так дивишся, проходячи повз двори, де є люди – там намагаються підтримувати життя навколо будинків. Де людей немає або люди за станом здоров’я неспроможні підтримувати чистоту, все заросло бур’яном і ми маємо свій Чорнобиль.

Я пригадую березень 2022 року, коли по всій Херсонщині люди виходили на протест проти окупаційної влади. Як це було у вашому місті?
Люди в групах збиралися на акції протесту. Після того як Херсон вийшов, підтягнулися й інші міста області. Перша акція пройшла досить мирно, ніхто ні в кого не стріляв. Люди прийшли висловити своє незадоволення військовою окупацією. Проте вже другого разу під час протесту росіяни відкрили вогонь – не по людях, а кинули гранату в натовп. Мій знайомий, з яким я вже пізніше зустрівся в Києві, навіть отримав осколкові поранення ноги. А людина, яка стояла перед ним, отримала поранення в живіт.

Я не брав участі в мітингу, але перебував поряд із протестувальниками. Тоді люди були войовниче налаштовані, і їм не подобалося, що в них забрали те, що вони мали. І навіть зараз, дивлячись на окупаційну владу, як вони проводять свою діяльність, свої дії щодо паспортизації, щодо надання послуг, я думаю, що вони не розуміють, що тут роблять. Вони приїхали зі своїми умовами, а люди їх не приймають. І за допомогою залякувань змушують людей оформлювати російські паспорти, ставити на облік транспортні засоби, нерухомість. І проводять вони такі дії, тероризуючи населення.

А перед тим, як я виїхав з окупації, окупанти будь-якому військовому надали повноваження з перевірки документів. Навіть п’яний військовий може підійти й причепитися до тебе з будь-якого приводу. У місті багатими стали лише пенсіонери, бо роботи в місті не стало, взагалі. Тому окупанти й налаштовують людей на співпрацю з окупаційною владою.

Ще був такий момент, який гарно ілюструє життя в окупації. Коли проводили референдум, один чоловік запитав, чи Росія є вільною державою і чи він може голосувати як хоче. Йому відповіли, що так. І він у бюлетені написав, що проти Росії й російської окупації. Наступного дня до нього прийшли люди у формі для перевиховання. 

“Я бачив, як людей ламають, тому не засуджую, якщо хтось після такого погодиться співпрацювати з ворогом”

Ви сказали, що не брали участі в протестах у перші дні окупації, а чому?
По-перше, там працювала ФСБ, знімала всіх активістів. Після таких протестів за тими, хто був помічений, кого впізнали, одразу виїжджали й кидали на підвал для перевиховування. Когось схиляли до співпраці з окупаційною владою і змушували розповідати, хто і чим живе в місті. Іноді люди погоджувалися під тиском, терором і примусом. Я бачив, як людей ламають, тому не засуджую, якщо хтось після такого погодиться співпрацювати з ворогом. 

Свого часу ви були заступником колишнього мера Нової Каховки, а також ветераном АТО. Чи усвідомлювали ви, що можете бути ціллю російських окупантів? І чи думали ви виїжджати з міста?
Я знав, що я в російських списках як учасник АТО, відразу. У них вони були вже 25 лютого. Добре, що люди на місцях вирішили, що дані про ветеранів, активістів не мають потрапити до рук окупантів і самостійно без вказівок центральної влади почали знищувати всі документи. Я мав виїхати зі своїми колишніми побратимами, але такий план не спрацював. Потім я шукав можливості це зробити.

А зараз ви спілкуєтеся з тими, з ким працювали в міськраді й хто лишається в окупації?
Ні, з тими, хто перебуває на тій території, я не спілкуюся, оскільки навіть не знаю, хто там залишився. З тими, хто виїхав свого часу на територію, підконтрольну Україні, підтримуємо стосунки, маємо деякі однакові бачення щодо того, що відбувається в окупації, щодо людей, які пішли на співпрацю з окупаційною владою. А з тими, хто там лишився, не спілкуюсь, бо не знаю, хто наш, а хто не наш.

За яких обставин і коли ви потрапили в російський полон?
Цей день неможливо забути. Це був День Незалежності України – 24 серпня 2022 року. Люди, які знали, що я в окупації, надсилали мені привітання з Днем Незалежності, і, звісно, листівки були з проукраїнським настроєм і побажаннями перемоги. За ці слова мене дуже активно перевиховували в полоні, особливо за побажання перемоги. А затримали мене за те, що я брав участь в АТО у 2014–2015 роках і був ветераном війни. Взагалі була одна маленька помилка, яку вони розкрутили й мене надовго затримали. Коли мене затримали й зі мною спілкувалися росіяни, я вигадав легенду, і мене вже мали відпускати, але так сталось, що на інший, схований телефон мені зателефонували в дуже недоречний час. Ось цей дзвінок і зламав усю мою легенду.

Як вас затримували?
Мене затримали під дулами автоматів, зв’язали й посадили в автівку. Потім почали допитувати, перевірили мої речі, знайшли телефон, який був не мій. Я почав розповідати їм легенду, яка спрацювала б, якби не інший дзвінок уже на мій телефон. Мені довелося діставати його, і, вже коли перевірили мої повідомлення, почався жорсткий допит.

Як він відбувався і що було найскладніше в цьому моменті?
Найскладніше було чути, що тебе допитують безтолкові люди, які навіть не розуміють, куди вони приїхали, чим люди займаються в місті й що їм цікаво. У росіян було єдине бажання – принизити Україну і людей, які проживають на цій території.

А які питання вам ставили? Що саме хотіли від вас дізнатися?
Мене питали про все: кому координати здавав, хто може зробити диверсії, хто в місті залишився з атовців, хто може закласти вибухівку на ГЕС, щоб її підірвати. Були звичайні запитання щодо диверсійної, розвідувальної діяльності. Також мене питали про людей, які мені писали або телефонували. Вони хотіли вийти на них. 

“Я провів у полоні 35 днів”

Як довго вас тримали в полоні?  
Я провів у полоні 35 днів. Спочатку три дні поспіль були допити, а потім, коли приїжджали “феси” (представники Федеральної служби безпеки РФ. – Ред.), то вони мене вже жорсткіше допитували. Можу вам сказати, що є різниця в комунікації й допитах ФСБ і тих, які проводили росгвардійці, що мене затримували. Серед ефесбівців, найімовірніше, був наш співробітник, який пішов на співпрацю з ворогом і який працював у спецслужбі. Бо саме він ставив правильні запитання. А ті інші – були дуже безтолковими.

Як з вами поводилися в полоні?
Як з усіма полоненими. Мені вигадали статус ­комбатанта. І тому спочатку допитували як комбатанта. Хоча я не розумів, в який момент я – цивільна людина – став комбатантом. А допитували мене, як і всіх, з усієї пролетарською ненавистю. Взагалі, варто сказати, що така тактика – затримання людей посеред білого дня, не повідомляти близьким, куди зник їхній родич, – трапляється й досі. Наприклад, два тижні тому мені телефонувала людина з питанням, що робити, бо її рідний зник і ніхто не знає, де він. Така практика зникнення людей була із самого початку. Навіть мене шукали мої рідні й не могли знайти. Вони не знали, де мене утримують, у яких умовах. Так окупанти роблять завжди.

Ви пробули в полоні 35 днів. Чому вас відпустили? І як це сталося?  
Відповіді на це запитання я сам досі не знаю. Можливо, спрацювали всі мої легенди, і вони нічого не знайшли. Звісно, є ще одна думка – вони чекали, що я з кимось сконстатую і вони схоплять ще когось чи вийдуть на когось. Але я ні з ким не контактував. До того ж, можливо, вони зрозуміли, що нічого з мене не виб’ють. У якийсь момент я вже був як шматок побитого м’яса і просив, щоб мене не мучили, а вбили.

А коли ви зрозуміли, що потрібно пробувати виїжджати з окупації?
Спочатку я думав про людей, які залишилися в місті. Оскільки в місті стояла військова частина, яка була на бойовому завданні, і в місті залишилися військові, я не міг його покинути. Не всі з військової ракетної частини змогли виїхати на початку окупації. Це були люди, з якими я воював на Донбасі. Їм треба було якось організувати виїзд. На мене вийшла людина, яка готова була вивезти нас. А ми – це 30 людей. Але в якийсь момент ця людина зникла. Вже пізніше я дізнався, що в нього були обшуки. Так ми втратили можливість виїхати. Потім люди виїжджали на свій страх і ризик. І, коли я дізнався, що можна і мені спробувати виїхати, скористався можливістю. Оскільки на самому початку в росіян були навіть наші фотографії і вони на кожному блокпості перевіряли людей, особливо чоловіків 30–40–50 років, то було складно виїхати. Я пересувався так, щоб не потрапляти їм на очі.

Перший варіант виїхати зірвався. Мені вже й зробили документи іншої людини, я мав їх підробити під себе, але посильного, який їх віз, затримали. Потім була друга спроба. Мені зателефонував знайомий і сказав, що я маю отримати російський паспорт для того, щоб виїхати. Я це зробив. Бо, окрім цього, ще пішли постійні рейди й перевірки тих, хто має український паспорт. Одного дня мені зателефонували й сказали, що такого-то числа я маю виїжджати. Я довірився цій людині, зібрав речі й поїхав. Мене проводили по всій окупованій території, а також по території Росії і Білорусі. На одному з пунктів пропуску спрацювали ефесбівці. Мене зняли з автобуса і відправили на перевірку в Таганрог, де я пройшов поліграф, а після – співбесіду з працівником ФСБ. Слава Богу, після цього мені повернули документи, і я поїхав далі. Чесно, я навіть не очікував, що мені повернуть документи й відпустять.

“Варто користуватися шансом виїхати з окупації, бо там немає майбутнього”

Що ви відчували, коли перетнули український кордон?
Я усвідомив, що це нарешті відбулося. По-перше, це внутрішнє полегшення. По-друге, я виїхав 8 жовтня 2024 року, а перетнув кордон уже 31 жовтня. Таким був цей далекий шлях з різними пригодами, з різними людьми. Але я дістався України й зрозумів, що тут уже під захистом. З власного досвіду можу сказати, що варто користуватися шансом виїхати з окупації, бо там немає майбутнього.

Як ви себе почуваєте на підконтрольній території? Як адаптуєтеся до нових умов життя?
Ви знаєте, потрапивши на підконтрольну Україні територію, я отримав багато допомоги від громадських організацій: це допомога з лікуванням, закриттям якихось побутових питань, допомога з відновленням документів. Громадські організації в цьому плані активно працюють. Натомість від держави я нічого не побачив.

Держава не приділяє достатньої уваги проблемам, з якими зіткнулися переселенці. Наприклад, гостро стоїть питання житла, оплати оренди. Людей вивозять з окупації, але не створюють можливості для оренди бюджетного житла, не роблять програм для їхньої соціалізації, тому люди іноді повертаються в окупацію, додому.

Ще ж треба розуміти, що переважна більшість людей, які виїхали, пройшли полон, тортури, а тому мають безліч проблем зі здоров’ям і не зможуть працювати активно, тим більше виконувати фізичну роботу.

Як вас підтримала допомога від громадської організації “Центр прав людини ZMINA”? Наскільки ця допомога була помічною для вас?
По-перше, мене здивувало, що є люди, які цікавляться моєю громадською діяльністю в місті й розуміють, як мені було складно це робити в окупації. Мені дуже приємно, що ZMINA оцінила мій внесок у розвиток держави й вирішила мене підтримати. Хоча я вважаю, що нічого особливого не робив. Я робив лише те, що мені говорила робити совість, для того щоб мої діти жили в кращій державі, ніж я. Оскільки я знаю, що таке життя в Радянському Союзі, знаю, що таке життя під час становлення держави, то я б хотів, щоб мої діти жили у квітучій, вільній і незалежній Україні.

Завдяки коштам, які мені надала ZMINA, я мав можливість досить довго винаймати квартиру і також почати процес лікування зубів.

Людмила Тягнирядно