Найкращі матеріали 2025 року: версія команди МОСТа

Наприкінці року у нас, як завжди, вже немає сил писати підсумки року. І хоч вся команда МОСТа зайнята “підтягуванням хвостів”, ми вирішили попросити кожного члена команди відібрати по одному тексту, який здався знаковим чи просто цікавим.

Це і буде нашим підсумком цього непростого, але цікавого року. 

Маргарита Доценко – журналістка

Я обрала текст “Підбори серед руїн”. 

Це репортаж про село Нова Камʼянка Милівської громади, яке перебуває фактично на лінії фронту.

Але особисто я бачу у цьому тексті не лише опис наслідків страшної війни, а задокументований доказ неймовірної сили жінок Херсонщини.

Часто може здаватися, що у прифронтовій зоні працюють переважно чоловіки. Але це не так. На Херсонщині щодня працюють і живуть сотні сильних жінок. Вони допомагають, підтримують, оберігають, захищають, лікують, навчають – і цей перелік можна продовжувати дуже довго.

Цей текст – про жінку серед руїн, яка не зламалася. Про присутність життя там, де війна намагається залишити лише порожнечу. Про гідність, впертість і внутрішню силу, яку не зруйнували ні обстріли, ні страх.

Саме тому для мене “Підбори серед руїн” – матеріал року. Бо він показує Херсонщину не тільки з боку болю, а й з боку сили. Жіночої сили.

Єва Василевська – заступниця головного редактора 

“Мені пропонували очолити окупаційну адміністрацію замість Сальдо”: перше інтерв’ю ексмера Херсона Володимира Миколаєнка 

24 серпня 2025 року стало визначним днем – з російського полону звільнили ексмера Херсона Володимира Миколаєнка, який пробув там із квітня 2022-го. 

МОСТ став першим, кому  Володимир Миколаєнко дав інтервʼю, тому для мене, очевидно, саме воно є матеріалом року. 

Це важке інтерв’ю, і працювати з ним було складно зі зрозумілих причин, однак у ньому утверджуються надзвичайні сила духу і людяність.

У часи великої війни історії про людей, які не лише не здалися, а й витерпіли, повернулися і продовжують боротися – як щось, що змушує тебе самого зібратися, зціпити зуби і робити своє. 

Юля Зарудніцька – журналістка 

“Міс Херсонська область” та її родина: як на окупованих територіях формується нова еліта

Я в команді не так давно, тому серед матеріалів, з якими вже встигла ознайомитись, найбільше запамʼятався саме цей. 

На початку роботи для мене найскладнішим було постійно працювати з проросійськими ресурсами у пошуках інформації. Це дуже важко морально. І дратує. Спостерігати, як окупанти створюють ілюзію “нормального життя” на наших територіях. 

Цей матеріал вимагав детального й уважного аналізу життя колаборантки. Що примножує всі негативні емоції. Бо одна справа спостерігати за тими, хто буквально “вдерся”, а інша — за тими, хто зрадив. І транслює “успішний успіх”. 

Такі тексти неприємні в роботі, але дуже потрібні, аби зривати маски з таких осіб. 

А те, що матеріал викликав реакцію з боку цієї “міс” — тільки підтверджує, що текст крутий:)

Юлія Терещук – SMMниця

Матеріал про херсонця Олексія Борщенка, який під час війни створив у дворі свого будинку арт-простір, для мене є знаковим, бо він добре передає, як живуть херсонці під час війни. Коли місто постійно під обстрілами, одна людина бере й робить у дворі простір, де можна просто побути, відволіктися, трохи видихнути. Олексій не робить нічого супер гучного, він робить маленьку справу там, де живе, і цим реально допомагає людям поруч.

У цьому дворі для мене весь Херсон: пошкоджені будинки, сліди атак і поруч з цим іграшки, квіти, спортивні нагороди, світло. Це виглядає трохи абсурдно, але дуже по-херсонськи, знаходити життя і красу серед руїн. Важливо й те, що цю історію оцінила не лише я, вона відгукнулася людям. Матеріал добре сприйняли в соцмережах. Це означає, що такі історії зараз справді потрібні.

В’ячеслав Гусаков – журналіст

Я б виділив цей текст, бо він – про дуже серйозну і болючу для Херсонщини і загалом для України проблему – вимушених переселенців. Станом на кінець 2025 року в Україні налічується понад 4,6 мільйона офіційно зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб (ВПО), хоча фактична кількість може бути іншою. В Херсонській області зареєстровано понад 45 тисяч (ВПО) Понад 50% українських ВПО — жінки, діти та люди пенсійного віку. Державну допомогу отримують лише близько 25% ВПО.  

Але незважаючи на велику суспільну значущість проблеми, вона, на мій погляд, дуже недостатньо висвітлюється в медіа. І ця стаття – одна з, на жаль, небагатьох спроб чесно, без прикрашань та непотрібної патетики розповісти про життя вимушених переселенців.     

Соломія Степова – SMMниця

Херсонські пожежники під обстрілами. Хто тримає лінію вогню?

Я обрала цей текст серед інших, бо він про героїзм живих людей у живому місті.

Розповідь чесно показує, що робота рятувальників у Херсоні – це не «служба за інструкцією», а щоденний вибір залишатися під обстрілами й іти туди, звідки інші тікають. Це реальність і саме тому вона чіпляє.

Також цей текст показує Херсон не лише як місто під вогнем, а як місто, що живе й тримається завдяки тим, хто не поїхав. Більшість рятувальників — місцеві. Вони рятують своїх. І це надає кожному виїзду особливої ваги.

Аліна Коськовецька – SMMниця

Вишита пам’ять Херсонщини: переселенка відтворила унікальну вишиванку

Ця історія зачепила мене тим, що вишиванка тут — не просто візерунок на полотні, а жива пам’ять. Це так важливо берегти та плекати спадщину кожного регіону, особливо раненої Херсонщини.

Мене також вражає людська сила й етика авторки: переселенка, яка своїм мистецтвом переповідає болі й надії краю, робить це не заради прибутку, а з поваги й трепету. Це простий, але глибокий спосіб зберегти й передати історію людських життів у складні часи.

Наталя Майстренко – журналістка

Слідами Колихаєва: хто взяв під контроль тисячі гектар державної землі?

Мені дуже подобається рівень аналітики й дослідження в цьому матеріалі. Це справді сильна робота, де видно глибоке занурення в тему й уважну роботу з фактами, а не просто фіксацію подій. Для МОСТа це приклад якісної журналістики, яка пояснює, а не лише інформує.

Важливо і те, що це не “гаряча” новина одного дня. Історія розгортається в часі, має передісторію й наслідки. У воєнних умовах такі теми дуже легко губляться — потік обстрілів, зведень і термінових новин часто змиває складні, але принципово важливі процеси. Саме тому такі матеріали мають особливу цінність.

Цей текст допомагає тримати руку на пульсі того, що реально відбувається в регіоні: як змінюється контроль, вплив і правила гри на Херсонщині під час війни. І це, на мою думку, одна з сильних сторін МОСТа — вміння зупинитися, зібрати фактуру й показати читачеві цілісну картину, навіть коли навколо суцільний хаос.

Кароліна Котляренко – журналістка

Я обрала цей текст, бо він дуже просто і точно показує щоденне життя Херсона без узагальнень і гучних слів. Через одну поїздку маршруткою видно, як виглядає звичайний день у місті: порожні зупинки, закриті будинки, тривожні сигнали детектора дронів і постійну присутність небезпеки, яка стала фоном для всього.

Цей матеріал важливий тим, що зосереджується на людях, які продовжують працювати в таких умовах. Водій маршрутки не військовий, але його робота щодня пов’язана з реальним ризиком для життя. Громадський транспорт тут не просто сервіс, а спосіб утримувати місто живим і давати людям можливість пересуватися та залишатися вдома.

Для редакції цей текст цінний тим, що він фіксує Херсон тут і зараз. Не як абстрактне прифронтове місто, а як простір, де люди їдуть на роботу, платять за проїзд, слухають «цукорок» і звикають до небезпеки. Саме такі історії показують, якою ціною тримається повсякденне життя міста.

Сергій Нікітенко – головний редактор

Мені здалося, Олександр Гордієнко перевіряв нас “на слабо”, коли ми напросилися до нього знімати репортаж. До червня 2025 року я толком і не знав його. Номер фермера, який працює недалеко від лінії фронту дали в ОВА. 

“Ну приїжджайте до мене”, – якось сухо відповів він мені, коли я пояснив, що хочу знімати. 

Неслися ми до господарства Гордієнка розбитою трасою Велика Олександрівка – Берислав і в якийсь момент, коли навіть поліцейський на блокпосту не вийшов на нас подивитися, я зрозумів, що шанси не повернутися з цієї поїздки доволі високі. 

Гордієнко зустрів нас з широкою посмішкою, хоча нам сміятися точно не хотілося. Перевірку ми пройшли. І зняли історію про унікальну людину. 

Зізнаюся, цей репортаж для мене знаковий. І за останні півроку, які пройшли з дня смерті Олександра, я не раз згадував цю його перевірку і його самого.