Жінка з окупованого лівобережжя Херсонщини: “Для мене мій дім — це як живий організм”

Очевидиця з окупованого лівобережжя Херсонщини розповідає про свої враження від того, що вона бачить в окупації.

“Сьогодні була безсонна ніч, я сиділа між двох стін. Не виспалась. Тільки приляжеш, знову обстріл. Повилітали вікна у сусідів. Дуже хочеться побачити, хто це робить? І як працюють українські військові, яка в них задача стосовно нашої території? У мене багато питань до окупантів.

Нас хочуть вижити

На днях летіли ракети, балістика дуже низько. Спочатку дві, потім три, потім одна. Таке враження, що нас звідси хочуть вижити. У мене домашні тварини, вони як мої діти. Як я можу їх кинути? (плаче)

Хтось тікає, рятує своє життя, а я від хати не можу втекти. Для мене мій дім — це як живий організм, я навіть не уявляю, як він залишиться пустим. Нетоплена, недоглянута, без нікого моя хата.

Усі дивляться на мене

Важко. Втрачаю надію. Ніхто не думав, що надовго так все затягнеться. Вже сил немає. Але треба триматися. Це я трохи так розкисла. Треба триматися.

У мене тут і дівчата, і нові знайомі. Усі дивляться на мене, відчувають мій оптимізм. Я не песиміст. Ніколи не була і ніколи не буду. Просто для них я як приклад стійкості. Дівчата наші пишуть: “Ти наш герой!” Який я там герой, Господи. Спиш, боїшся всього на світі. Коли валиться на голову ось це все. І молишся, що якщо завалить, щоб не руки ноги тобі відірвало, а одразу все закінчилося.

Не можна так до нас ставитися

Казала своїм, що якщо щось станеться, заховайте мене тут десь у городі, а потім син приїде і перепоховає. Так, настрій страшний. Це я просто тримаюся. Якийсь світ смішний, наче дали тобі цяцянку, а ти нею гратися не можеш. Це я кажу стосовно зброї.

Не можна так до нас ставитися. Нікому не бажаю війни. Цей дикий страх, який як слизняк лізе тобі в душу. І коли вночі вскакуєш від відчуття страху по хребту

Весь світ впав в моїх очах

Взагалі світ дуже жорстокий. Не хочу нікуди, ні за кордон, навіть, на прогулянку туди не хочу. Ніякі Парижі, нічого не хочу. Вони впали в моїх очах, весь світ. Хочу, щоб закінчилася війна. Якщо кудись і їхати, то тільки в наші місця, українські. На жаль, багато зруйновано.

Не всі з окупації виїжджають

Чула, як мені казали: “Виїжджайте, ви заважаєте!” Ми на своїй землі. Не знаю, не всі з окупації виїжджають. І багато людей чекають визволення. Може бути так, що ми не думаємо про те, що буде далі. Не знаю, якщо ми всі виїдемо, це буде опустошена земля. Якби більше людей залишилося, було б набагато “веселіше” окупантам. Їм нібито заборонено заходити в хати, в яких хтось живе. Тому, може, було б менше таких ночей, як сьогодні.

Я не підприємець

Я не підприємець по складу свого мислення. Від слова зовсім. Я знаю людей, які виїхали з Нової Каховки і тиняються без роботи або виконують важку роботу. А більша частина знайомих виїхала за кордон, туди, де їх утримують. Кожному своє.

Лікарів у нас не залишилось. Є одна терапевтка і ще пару спеціалістів. Інші в Каховці, або треба їхати в Скадовськ чи Генічеськ. В окупованій Новій Каховці люди не хворіють, їм нема коли”.

Перевірки на блок-постах тривають

Новокаховчанка, яка виїхала, пише до редакції:

“Ніч була не гірше ніж завжди в цей місяць. Як мої кажуть, ніби поруч з домом стріляють вдень і вночі.

О 19.00 29 серпня 2024 я чула прильот на "Сокіл" під час розмови, але куди — невідомо, бо мої намагаються не ходити зайвий раз по місту. А пізніше вимкнули світло.

Окупанти або ходять в цивільному або їздять як хочуть по місту по тротуарах та клумбах.

А ті, хто отримав паспорт недавно, кажуть, що їх на Шереметьєво так не перевіряли, як зараз на блокпостах, інколи до 4 годин триває огляд, дивляться все: одяг, сумки і телефони”.

NovakahovkaCity