Як живуть останні мешканці майже зруйнованого Блакитного

Випалені сонцем і війною дороги тягнуться від Архангельського вглиб херсонського степу. За кілька кілометрів звідси, за величезним вапняковим карʼєром – Блакитне. Навесні 2022 року воно опинилося на лінії фронту. Село було майже стерте з лиця землі. Там, де раніше жили десятки родин, сьогодні залишилося менше двох десятків людей.

“До війни село було невеликим – 28 будинків, у яких проживали 58 громадян. Але під час окупації люди поступово виїздили, роз’їжджалися хто куди. На день деокупації в селі проживали лише дві особи. Це два чоловіки похилого віку. На жаль, один із них помер. Інший – живий, проте окупація дуже негативно вплинула на стан його здоров’я”, – розповідає староста Архангельського старостинського округу Олена Компанець.

Блакитне живе наче відрізаний від решти світу острів. Тут немає ні магазинів, ні аптек, ні роботи, а місцева залізнична станція та хлібоприймальне підприємство зруйновані. Та попри такі умови для життя місцеві жителі поступово повертаються до своїх осель. Здається, ніби село потроху повертає своїх колишніх мешканців і навіть приймає нових. Олена Компанець розповідає:

“Зараз до нас у село повернулися люди. Проживає із 28 будинків лише сім, 19 людей. І ще прибула сім’я переселенців із семи чоловік, у них п’ятеро діточок. Людям взагалі ніде було жити.”

Йдемо порожніми вулицями та розглядаємо руїни, що обростають буйним бур’яном, біля одного з доглянутих будинків зустрічаємо Світлану. Жінка живе в Блакитному все своє життя. Каже, в окупації рідну домівку довелося покинути, проте щойно село деокупували і чоловіка запросили на роботу залізничником – повернулися. І надалі планують залишатися тут.  

“В нас автомобіль є, то ми їздимо в інші села, закупляємо продукти. Так і проживаємо. Донька закінчила 11-й клас, вступає до Бериславського медичного коледжу, то їй, звичайно, скучно. Але виїжджать не збираємось, це наша рідна домівка. Мені 42 роки, ми практично тут все життя прожили. Тяжко, дуже тяжко. Ну але це наше село”, – розповідає жінка.

І якщо Світлана свідомо обирає залишатися в Блакитному, то в Іванівни, яку ми чекали біля вщент зруйнованого будинку, такого вибору немає. За словами старости, Іванівна мала б бути вдома. Поки чекаємо, розглядаємо її господарство. Згорілий будинок, старий виноградник, нетипового для Херсонщини вигляду, де є поперечні балки, які тримають всю конструкцію, та коза, яка ліниво їсть опалу абрикосу-дичку.

Аж, бачимо, по розбитій дорозі з краю села їде авто. Це родичі возити Іванівну до сина у сусіднє селище. Він був важко поранений під Бахмутом і має проблеми зі здоровʼям, тож вона перілдично навідується до нього.

“А куди я поїду? Куди? Мені вже 80 скоро, я не можу нікуди поїхати. Показать особливо немає що, одні зарослі кругом. В минулому році я ще була повиривала та покосила траву, а в цьому вже й не виривала нічого”, –  виправдовується пенсіонерка, люб’язно запрошуючи нас на подвір’я. 

Іванівна йде повільно, але впевнено. Її руки показують швидше, ніж встигають слова:

“Оце дім, прилетіло. Така гільза здорова лежала, – розводить руками Іванівна. – Сапери її забрали. А оце ось я собі відремонтувала кухню за свої кошти, і дах покрила, і вікна та двері поставила. А оце я тут викосила усі палісадники, сама косою. От як можу сама, так і…”

Це речення так і зависає в повітрі незавершеним. 

Світ цієї жінки звузився до власного подвір’я, кози, двох курей, що вціліли після нападів собак, та трикубового резервуара з питною водою. З закупівлею продуктів подекуди допомагають родичі, а зрідка вона й сама вибирається в сусіднє село до хворого сина.

“У нього після контузії сильної епілепсія приключилася і туберкульоз. Він в Бахмуті два года там був, а зараз хворіє…”

Обстріли пережила і сама Іванівна. Поглядаючи на вуличну баню, вона згадує, як разом із сестрою, яка має інвалідність з дитинства, змушена була ховатися там від ворожих снарядів:

“Ми в тій бані і вдень і вночі, а вони летять оце через дім і туди. А тоді летить, і як зірветься – зразу такий вогонь, а тоді дим. І отут все застелило, не видно було нічого. Сестра моя так плакала, так кричала…”

Після деокупації села вона повернулася додому, але росіяни не дають спокою і досі. Не так давно на подвірʼя Іванівни впав російський “Шахід”. На щастя вибухова частина не спрацювала, але на стінах сараю досі видно сліди від оплавленої обшивки російського дрона.

Іванівна в квітчастій хустці проводжає нас зі двору до самого авто й махає на прощання рукою:

“Здоров’ячка вам всім і головне, щоб швидше оце страхіття закінчилось”.

Блакитне залишається позаду і поволі зникає за обрієм. Вигорілі будинки вже не дочекаються своїх господарів. Ті, хто зміг отримати житлові сертифікати, почали нове життя в інших містах: нові адреси, нові сусіди, нові маршрути. Поступово життя тут згасає. Степ і далі шумітиме травою, вітер, як і раніше, бігтиме між порожніми дворами. Десь скрипітимуть відремонтовані хвіртки. Хтось іще коситиме траву, лагодитиме дах, садитиме городи й чекатиме, що наступна ніч буде тихою. 

Поки в Блакитному горить хоча б одне світло у вікні, це село ще живе. Бо тут залишаються люди, які називають його своїм домом.