Лента новостей

События

«Я пережила не лише горе, а й приниження». Розповідь дружини закатованого у Херсоні учасника ТРО

06 мая 04:01

764

«Я пережила не лише горе, а й приниження». Розповідь дружини закатованого у Херсоні учасника ТРО

Ксенія Миронова – дружина закатованого російськими військовими учасника спротиву Дениса Миронова. В окупованому Херсоні її чоловік разом з іншими бійцями місцевої тероборони намагалися чинити спротив загарбникам. Зрештою їх викрили й захопили в полон. Після двох місяців невідомості Ксенія отримала понівечене тіло свого чоловіка, йдеться в матеріалі виданням Радіо Свобода.

Зараз жінка – переселенка. Разом із 12-річним сином вони живуть на Дніпропетровщині. Окрім побутових проблем, пов’язаних із намаганням налагодити життя на іншому місці, вона вимушена вирішувати й бюрократичні проблеми: у її героїчно загиблого чоловіка досі немає ніякого статусу. У військовій частині заперечують, що її чоловік служив у херсонській теробороні. Сім’я Дениса Миронова живе за рахунок мізерних «переселенських» виплат.

«Я зрозуміла одразу: він піде»

Вони з Денисом обоє народилися й виросли на Дніпропетровщині, обоє – у родинах військових. Цей шлях – служити в Збройних силах – обрав і її чоловік, каже Ксенія. Але на початку 2000-их Миронов вирішив піти з армії, через відсутність перспектив.

Денис був дуже організованою й дієвою людиною, – розповідає Ксенія. Він досягав успіху в усьому, за що б не брався, тому наважився заснувати власний бізнес.

Останніх 5 років перед повномасштабною війною родина прожила в Херсоні. Денис мав власну компанію, яка експортувала овочі та фрукти, Ксенія допомагала як бухгалтер.

«Херсонщина – це край, де все росте: помідорчики, кавунчики. У чоловіка була своя компанія, і ми займалися експортом товарів плодово-овочевої групи. Не кожен зможе – з військового стати бізнесменом, багато колег Дениса, пішовши з армії, поверталися, бо не могли знайти себе у цивільному житті. Але Денис – зміг. Був дуже енергійним, наполегливим, швидко все опановував, не пам’ятаю такого питання, яке б він не міг вирішити. Він же і школу добре закінчив, і інститут – з червоним дипломом. А ще – було велике бажання. І це давало результат», – розказала Радіо Свобода Ксенія.

24 лютого 2022 року перекреслило всі плани й сподівання родини. Денис розбудив Ксенію вранці: «Війна почалася!». Вона побігла до банкомата знімати гроші, а він – заправляти машину.

«Пам’ятаю: стою до банкомата – а в людей такі обличчя! Ти – як комок. Ти – не знаєш, що буде далі. Страшно. Потім побігла в супермаркет – там черги кілометрові. Розгрібали все. Але розмов, щоб я кудись їхала без чоловіка, у нас не було. Він знав, що без нього я нікуди не поїду», – каже Ксенія.

У перші ж дні війни Денис Миронов пішов у військкомат.

«Я зрозуміла одразу: він піде. Може, хтось мене не зрозуміє, що я як дружина не кидалася в ноги, не зупиняла, не кричала, щоб не пустити. Це була б марна справа. Він повинен був знати, що я його надійний тил, що я вдома чекатиму, що люблю, що підтримую.

Спершу він пішов – і повернувся. Каже: там нікого не було, кажуть, що місто здали, що немає сенсу чинити спротив. Я була щаслива однією тією хвилиною: що він вдома. Але він був дуже розчарований: «Як це так, як це ми не чинимо спротив?». А на ранок зібрав трохи речей і сказав: «Я піду»

Пізніше, розповідає вона, Денис таки зміг записатися у тероборону. Там же він познайомився з Віталієм Лапчуком, з яким одразу ж потоваришував, обидва чоловіки надалі чинитимуть опір під боком окупанта.

Того ж дня Денис вийшов до дружини на відеозв’язок – був уже у формі, бронежилеті, касці, зі зброєю і пов’язкою ТРО, розповідає Ксенія. Виглядав щасливим, адже з’явилася надія на те, що буде організована оборона. Вони перебували в одному з інтернатів, там у них були збори, каже жінка. Але вже у перших числах березня за кілька днів у місто вже зайшла російська військова техніка.

Окупація й опір у підпіллі

«Був початок березня, похолодало, пішов сніг. Тиша в місті, люди всі поховалися по домівках, і всі виглядаємо у віконечка. Дивлюся у вікно – воно у нас було на великий проспект. Чую: звук важкої техніки, яка їде проспектом. Місто завмерло. Автоматники, за ними – танки. «Рашисти» заходять в місто! Я запам’ятала цей момент на все життя! А я не знаю, де мій чоловік…», – згадує жінка.

Після того, як в місто увійшла російська армія, говорить Ксенія, тероборонівців розпустили. Денис переховувався десь кілька днів, а її з сином просив не ночувати вдома. Зрештою він з’явився у квартирі: без амуніції, в цивільному.

Кілька тижнів, до кінця березня, Денис разом з Віталієм Лапчуком та іншими тероборонівцями вели підпільницьку роботу: збирали інформацію про російських військових та їхню техніку й передавали українській стороні. По місту пересувалися на авто з надписом «Хліб», під виглядом доставки продуктів.

Ксенія каже: на той момент вона нічого не знала про діяльність чоловіка, але здогадувалася.

«Денис постійно був у якійсь переписці. Я здогадувалася: вони моніторять ситуацію – що їде, куди їде. І щодня він разом з Лапчуком кудись їхали. Казав: за хлібом. Але то було прикриття. Під хліб вони возили зброю і розглядали обстановку. Це я пізніше дізналася від одного чоловіка з ТрО. Насторожило мене те, що він взяв снуд сина. Такий шарф на шию, яким можна прикривати частину обличчя. Темно-синій. Йому чомусь так сподобався той снуд… Я також була свідком. Ми сиділи з моїм чоловіком і з Лапчуком в машині, коли Віталію хтось подзвонив і дуже дякував, що вони гарно відпрацювали по позиціях. Якусь колону накрили артою, я так почула. Більше я нічого не знала, він мені нічого не розповідав»

Березень в окупації був дуже тяжким, згадує Ксенія. Щоранку вони з чоловіком йшли з дому. Денис – у своїх «хлібних» справах. Ксенія – «полювати» за харчами.

«Ми ніби повернулися в радянські часи. Полиці порожні. В супермаркет заходиш: там дві пачки чаю стоїть і спеції. Ми як в облозі. Щодня я виходила: десь черга стоїть – стою, скуповую. Ми скільки грошей витратили на харчі! За хлібом стояли з 7-ї ранку, а машина приходила о 12-ій. Одного разу ми купили хліб з борошна другого сорту. Це був жах: таке відчуття, що ти жуєш якийсь пісок»

Зникнення чоловіка

Уранці 27 березня Ксенія востаннє бачила чоловіка. Він сказав, що поїхав за пальним.

«Протягом дня він не брав слухавку. До шостої вечора я його чекала, адже в такий час на вулицях уже не було людей, комендантська година. І я зрозуміла, що щось не те. Він мене попереджав: якщо зі мною не буде зв’язку днів три, це нормально. Ніч я не спала: чекала, переживала. А наступного дня я отримала повідомлення з його телефону: плюсик. І я трохи заспокоїлася. Я була така рада, що не зразу зрозуміла, що це був не він. А за кілька днів на моє запитання: «Коли ти прийдеш додому?» відповіли: «Я уже почав втомлюватися. Думаю, що відпрацюю по воді і все». Я зрозуміла, що це не він писав. А що це означало, я зрозуміла набагато пізніше. Його товариша Лапчука знайшли з гирею, втопленого в річці»

Пізніше дізналася: росіяни викрили підпільників і заманили чоловіків на зустріч. Там їх разом з Віталієм Лапчуком взяли в заручники.

Раніше Радіо Свобода писало про історію херсонця Віталія Лапчука. Його дружина в інтерв’ю розповіла, що чоловік допомагав Збройним силам коригувати вогонь по ворожих позиціях, зокрема, у Чорнобаївці.

Зі слів жінки, окупанти схопили і вивезли їхню сім’ю з дому з пакетами на голові і допитували у приміщенні, що належала обласній поліції. Їй вдалося врятуватися. А тіло Віталія знайшли в Дніпрі з ознаками катувань.

Ксенія Миронова підозрювала, що її чоловік потрапив у біду.

«Не знаю, як це пояснити. Сон. Мені наснився чоловік. Так мовчки, простягає мені пакет з цукерками – як ото на поминках роздають. Я прокидаюся о четвертій ранку в холодному поту. І розумію, що повинна щось зробити. Згадала, що в Лапчука жінку звати Альона. Я знайшла її на Facebook і побачила її пост, де вона пише, що з ними сталося 27 березня. Обшук, знайшли зброю. І я зрозуміла, що мій чоловік у полоні. Я написала пост, що шукаю його. Почала шукати його по місту. Мені було дуже страшно: якщо мене заберуть, то у мене дитина в окупованому місті може залишитися сама»

Зрештою Ксенія зрозуміла: залишатися в окупованому Херсоні їй із сином було небезпечно. Вони також могли стати заручниками росіян. Жінка «скооперувалася» ще з однією родиною: під обстрілами вони залишили місто. 12 годин важкої дороги – і вони з дитиною опинилися в Новомосковську, де в неї є квартира.

Як стало відомо жінці пізніше, Миронова з Лапчуком разом утримували в будівлі місцевої поліції. Дениса, зі слів свідків, яким вдалося вижити, дуже побили – проламали грудну клітину, зламали чотири ребра, пошкодили легеню.

9 квітня Ксенії подзвонила її сусідка з Херсона і розповіла, що прийшов чоловік і приніс годинник її чоловіка. Це був Олексій, він сидів у камері разом з її чоловіком, але він не був ні військовим, ні волонтером – і росіяни його відпустили.

«Цей чоловік мені розповів, що Денис в дуже поганому стані, побитий: пробита грудна клітина, не може ні лежати, ні сидіти, ні їсти. У мене була істерика. Це був єдиний раз, що я собі це дозволила. Куди дзвонити? Я вже збиралася їхати в Херсон… Коли ти знаєш і не можеш допомогти рідній людині – це страшне. Пізніше від звільненого полоненого Ігоря я дізналася, що Дениса і струмом катували. Він мені розповів, що «орків» злило, як поводився Денис: він не говорив нічого, відмовлявся спілкуватися. Це їх розізлило так, що вони його повалили й почали по ньому стрибати. Кілька тижнів у такому стані він помирав – це жахливо», – говорить Ксенія.

28 квітня Ксенії зателефонував Ігор, якого на той момент звільнили з полону, і повідомив, що її Денис в Криму. Перебував у Севастополі, в казармі якогось військового вишу. Переповідаючи слова свідка, жінка каже, що там умови вже були ліпшими – полонених розглядали як «обмінний фонд».

Дениса перевели до шпиталю, де йому нібито покращало.

«У мене з’явилася надія, що його будуть лікувати й зрештою обміняють. Я чекала. Я знала, що щочетверга відбувається обмін», – каже Ксенія.

«На ньому зеленкою було написано прізвище»

24 травня Ксенії подзвонили з поліції Миколаєва і повідомили: у рамках обміну отримали тіло, схоже, що це – її чоловік. Далі було впізнання. Спершу Дениса ідентифікував його товариш Антон, а потім – і сама Ксенія.

«Я сама ходила. Батьки не пішли. Побачила, що це він. З бородою. Я ніколи не бачила його з бородою. Кажу: «А як ви дізналися, що це мій чоловік? Ніяких документів при ньому не було». Відповідають: «На ньому зеленкою було написано прізвище і дата народження». Оце так «орки» відправляють тіла, ось таке ставлення. У чоловіка була сумка, документи, гаманець з великою сумою, телефон останньої моделі, все зникло»

Поховали її чоловіка, каже Ксенія, в рідному Новомосковську. Там же зараз вона живе разом з 13-річним сином. Обоє мають статус переселенців. Живуть на «переселенські». На дитину Ксенія також отримує 2,6 тис. гривень пенсії. Це все, що їм надала держава.

Син навчається дистанційно в школі, а вона – підшукує роботу бухгалтером.

«Була проблема – у мене Новомосковська прописка, тому були складнощі з оформленням статусу ВПО. Але я зробила це, домоглася. Далі планую влаштуватися на роботу, адже треба якось жити, заощаджень немає ніяких», – каже Ксенія.

Жінка каже, що не збирається повертатися до Херсона, там її вже ніщо не тримає. Бізнес, який вони вели з чоловіком, відродити не вдасться.

«Все це росло на лівому березі, – а та частина Херсонщини окупована й замінована. Навіть після деокупації, має пройти час, щоб люди знову там почали щось вирощувати. Планую поїхати, забрати речі з квартири й намагатися адаптуватися в Новомосковську»

Жодних виплат як допомогу через загибель чоловіка родина досі не отримала, каже жінка. Окрім суто побутових проблем, пов’язаних з виживанням на іншому місці, Ксенія вимушена вирішувати й бюрократичні: у її загиблого за захист суверенітету України чоловіка досі немає ніякого статусу.

Зі слів жінки, документи щодо Дениса Миронова в умовах наступу й окупації були чи то знищені, чи просто зникли. Отож вона не може підтвердити його офіційного статусу військовослужбовця.

«За цей рік я пережила не тільки горе, а й достатньо приниження. Розумієте, мій чоловік – ніхто. В труні. І ніхто… Тепер я маю доводити, що мій чоловік – військовослужбовець, що він був у ТРО. 124-а бригада, 194-ий батальйон, 5-та рота. Я подавала в бригаду запит, відповіли, що такі, як Лапчук і Миронов у бригаді не значилися. Списки ТРО спершу сформували, а тоді знищили, а потім нібито знову відновили. Там все було так швидко, що все оформити, як слід, не змогли. І я вже нічого не розумію: є документи чи немає. Хочу подати новий запит. Люди, які були підлеглими мого чоловіка, підтверджують, що він там був. А далі – треба йти до суду»

У серпні 2022-го на письмове звернення Ксенії з військової частини, де, за словами жінки, її чоловік служив на посаді заступника командира роти, надійшла відповідь.

У ній сказано, що, за даними службової перевірки, її чоловік ніколи не проходив там службу й ніколи не виконував завдань з командування цієї частини, так само, як і його загиблий товариш Віталій Лапчук.

З цим документом жінка планує йти до суду. Ксенія Миронова також подала позов до Європейського суду з прав людини, аби домогтися визнання її постраждалою від війни, а для свого чоловіка – статусу військовополоненого.

«Є злочини, за які росіяни повинні відповісти. Це справа не грошей, а справедливості. Хочу домогтися справедливості – заради мого чоловіка, заради дитини», – сказала Ксенія Миронова.