«Я імітувала власне викрадення, щоб врятувати своє життя»: відважна блогерка про пережите в катівні фсб під час окупації Херсону

— Мої «ходіння по муках» під час окупації Херсону почалися в День прапора, 23 серпня, минулого року: до мене нагрянули троє типів в масках і відвезли в катівню фсб, — розповіла «ФАКТАМ» херсонська блогерка Олена Наумова.

— Весною минулого року я брала участь у всіх патріотичних мітингах херсонців, вела звідти стріми (прямі трансляції). Спочатку ми мітингували на площі Свободи. Російські солдати лише стріляли вгору, щоб залякати. А коли в місто увійшла росгвардія, почалися жорстокі розгони мітингів — нас закидували світлошумовими гранатами, травили газами. Довелося відмовитись від проведення мітингів на центральній площі, ми стали збиратися в парку Шевченка. Але й там нас пресували. Останній мітинг відбувся 27 квітня. Я на дно не залягла — продовжувала вести патріотичні стріми в соцмережах. І ось на День прапора мене арештували. А наступного дня схопили моїх друзів-блогерів, молоду пару — білоруського патріота Валерія та українку Ольгу. Їх доставили в ту ж катівню, що й мене.

«Підсипали у воду наркотики»

— Вас катували?
— Молодих в’язнів сильно били та, що найнестерпніше, катували за допомогою електричного струму, — відповідає Олена Наумова. — До мене фізичної сили не застосовували (хіба що один раз зацідили по обличчю). Але морально жах як знущались. Навіть застосували катування наркотиками. На допитах мені зв’язували руки й ноги, поливали їх водою, кріпили електричні клейма й погрожували, що зараз включать струм. Врешті не робили цього, але все одно таке дуже важко пережити: знаходишся в постійній психологічній напрузі, весь час очікуєш, що тобі зроблять дуже й дуже боляче. Навіть коли я знаходилась в камері, знущання продовжувались. Тут слід сказати, що, коли хтось з тюремників стукав у двері камери, в’язень мусив зразу ж натягти собі на голову пластиковий пакет.

— Щоб не бачити мерзенні фізіономії тюремників?
— Отож-бо. Ці виродки дуже бояться, щоб їх не впізнали. Так от, вони навмисно через короткі проміжки часу стукали у двері, щоб познущатися, бо щоразу мені доводилось натягувати собі на голову кульок.

Рік тому жителі окупованого тоді Херсону виходили на проукраїнські мітинги— Будь ласка, розкажіть детальніше щодо катування за допомогою наркотиків. Вам їх вводили насильно?
— Увечері підсипали в пляшку з водою. А я цього не знала, випила. Галюцинації були жахливі: наче з якоїсь розщелини виникає скелет дикобраза, з тріщини виповзає велетенська гусінь, мені здавалося, що стіна ставала рожевою від тисяч хробаків, які начебто по ній повзли. До того я жодного разу не пробувала наркотики, але не важко було зрозуміти, що саме їх мені підсипали у воду. Вранці кати єхидно спитали: «Как вы себя чувствуете?»

— Це було найстрашніше з катувань, які до вас застосовували?
— Ні, найстрашніше — це допити в кабінеті. Уявіть, я сиджу з пакетом на голові, нічого не бачу. І не знаю, наступної миті прилетить мені удар по голові чи не прилетить. Під'єднають струм чи не під'єднають. В перші дні дуже важко було дихати в пакеті, бо він був ще новим, без дірочок. В камері я згортала його в декілька разів, притуляла до стіни й клала на нього голову. Стіна там шершава, через це в плівці з’явились малесенькі отвори. Після того дихати з пакетом на голові стало легше.

— Чого від вас хотіли добитися слідчі?
— Передусім їм був потрібен мій телефон з контактами людей, з якими спілкуюсь. Я встигла його заховати, і коли «група захоплення» в масках приїхала мене арештовувати, на видноті лежав «чистий» телефон, в якому було мінімум контактів.

— Мучителі змусили вас сказати, де схований телефон?
— Так, змусили — за допомогою брутальних погроз: «Мы тебя бомжам отдадим!» «Мы тебе монтажную пену зальем туда-то и туда-то». «Мы тебе руки и ноги поломаем». Все в такому ось дусі. Я сильно злякалась і сказала, де телефон. Вони поїхали, привезли. А ще змусили (не тільки мене, а практично всіх «політичних») зробити на камеру заяву про те, що розкаююсь в тому, що говорила у своїх патріотичних стрімах. Потім мій ролики й ролики інших активістів крутили на пропагандистських каналах. Це окупантам було потрібно, щоб залякати херсонців, передусім місцевих блогерів.

«В камері спала на перевернутих стільцях»

— Ви сказали, що ефесбешники арештували також ваших друзів — молоду пару Валерія та Ольгу. Вам вдавалося спілкуватися з ними у в`язниці?
— Валерія тримали в сусідній з моєю камері. Він мені дуже допоміг. У нього був туристичний килимок. Так він розірвав його навпіл і просунув половину мені.

— Як це — просунув?
— Там через всі камери проходить труба. Між нею та стінами є щілини. Саме через таку щілину Валерій зумів протиснути мені шматок безцінного в тій ситуації килимка. Чому ця річ була мені дуже потрібною? Нар або ліжок окупанти в камери не поставили. В мою кинули два старезні брудні стільці. Як зможеш, так і прилаштовуйся на них спати. Для молодої здорової жінки це було б дуже непросто. А з моєю не надто здоровою спиною й поготів.

— Ви ставили стільці поруч і лягали на них?
— Ні, такий варіант не підходив — двох стільців мало, щоб лежати на них. Я їх клала спинками на підлогу. Розгортала один до одного і лягала на ці спинки. Але між ними лишався проміжок бетонного полу. В цей проміжок я стелила пластиковий пакет. А на восьму добу Валера просунув в мою камеру отой шматок туристичного килимка. Думаю, що завдяки цьому я врешті не застудилась. Захворіти на застуду можна було легко, бо ночі тоді вже стали доволі холодними. Щоб хоч трошки зігрітися, я обгортала плечі пластиковим пакетом.

Олена показала кореспонденту «ФАКТІВ», як в камері з 2 стільців робила собі «ліжко» (Фото автора)— Якщо там щілини у стінах, то, певно, вас тримали не у в’язниці, а в підвалах якоїсь будівлі, які окупанти використовували як катівню?
— Саме так. То були підвали інституту «Украгропромпроєкту».

— Валерія били на допитах?
— Били, причому дуже жорстоко. Його дружину Олю теж били. З камери Валерія часто доносився скрегіт заліза об бетон. Спочатку не розуміла, що там відбувається. Згодом дізналась: тюремники навіть в камері не знімали з молодого чоловіка кайданки. Ланцюгом його пристьобували до труби, яка проходила вздовж стіни. Коли Валера рухався, було чути металевий скрегіт. Тільки на ніч його від’єднували від труби. Місяць Валерія тримали в підвалі, а потім ще місяць змусили копати окопи.

— А що було з його дружиною Олею?
— Її випустили в той же день, що й мене, — 2 вересня. Точніше, були змушені випустити, бо вона сильно захворіла через ігнорування тюремниками елементарних гігієнічних правил утримання в’язнів. Річ у тім, що всіх нас змушували їсти однією ложкою (причому чомусь чайною). Їжу приносили раз на день. Годували в’язнів по черзі, вручаючи кожному одну й ту ж саму ложечку. Оліна камера була останньою. Тож вона користувалась ложкою після всіх інших. Не дивно, що підхопила ротавірусну інфекцію. В Олі так сильно підскочила температура, що вона була ледь жива.

Я коли зрозуміла, що одна ложка на всіх, то відмовилась від неї — вирішила, що краще буду їсти руками. Користування ложкою мало ще й такий неприємний нюанс: в тебе за спиною стояв наглядач. Як я вже казала, в’язню заборонялося бачити фізіономії будь-кого з тюремників. Тому в присутності наглядача їсти мусила з пакетом на голові. Він раз на день приносив відкриту банку несмачної тушкованки, ставив її на стілець. Ложка стирчала з відкритої банки. Я стала віддавати йому ложку, він виходив, я знімала з голови пакет і їла.

Додам, що, коли мене арештовували, сказали взяти з собою трохи їжі та воду. Перші два дні тюремники мене не годували — харчувалась тими 300 грамами печива, які взяла з дому.

Російський слідчий назвав цих трьох тіктокерів «екстреміським угрупуванням». На фото зліва направо: Ольга, Олена Наумова, Валерій (фото надано Оленою Наумовою)— Вас виводили на прогулянки?
— Ні. Водили тільки не допити. В камері цілодобово горіла тьмяна лампа. Важко було збагнути, котра зараз година. Щоранку проводили перекличку. На неї не виводили — просто стукали у двері, питали: «Фамилия? Когда ела?» Треба було обов’язково відповісти: «Вчера».

— Навіщо оте «когда ела»?
— Тюремники в такий спосіб перевіряли, чи, бува, не з’їхав в’язень з глузду (через сильний стрес таке цілком можливо).

— Пробачте за запитання: вас виводили туалет?
— В туалет — ні. На четверту добу мені видали відро. Після цього я ще тиждень провела в камері. До того, як мені видали відро, мусила користуватись для особливих потреб пластиковими пляшечками й коробочками, які лежали в пакеті зі сміттям (він лишився в камері від попереднього в’язня).

Якось вночі мені вдалося вмовити солдата, щоб провів до туалету. Так я змогла один єдиний раз спорожнити відро. Тюремники його не виносили й не давали можливості робити це в’язням. До речі, коли мене посадили в камеру, там вже стояли 2 п’ятилітрові баклажки із сечею.

Допити тривали чотири дні. А потім тиждень мене не чіпали. Казали лише: «Скажи нам что-нибудь, чтобы мы тебя отпустили». Але я нічого їм не сказала.

— У вас був оберіг?
— Мій оберіг — молитва. Коли вели на допит і коли знаходилась в камері повторювала про себе: «Господи, прости й збережи». Боженька мене врятував.

— Вам офіційно висунули якесь звинувачення?
— Так, звинуватили в «екстремізмі». В останній, четвертий день допитів спитали: «Ну что, Крым — это Украина?» «Да», — відповідаю. «Херсон, Запорожье — это Украина?». «Ты наговорила на статью об экстремизме — от 3 до 5 лет. Дяде Грише деньги давала?» — «Давала, 20 гривен» — «А это спонсирование ЗСУ — статья до 20 лет лишения свободы». Волонтера Дядю Гришу (Григорія Янченка. — Авт.) якщо не на ім’я, то візуально знає вся Україна — про нього безліч разів розповідали ЗМІ: цей інвалід на візку збирав гроші для ЗСУ на вулицях окупованого Херсону.

Врешті написали бумагу про те, що вони мене депортують на один рік. Попередили: якщо буду й надалі «много говорить», то депортують на 10 років.

— Куди?
— На підконтрольну українській владі територію. Мене відпустили, посадили під домашній арешт, сказали, щоб готувалась виїхати з Херсону.

«Всі три місяці, починаючи з моменту арешту, нерви були постійно напружені, часом мене аж трясло»

— За 11 днів неволі ви, певно, сильно схуднули?
— Ще й як сильно. На мені була літня спідниця. В тюрмі вона стала завеликою, ледь не спадала з мене. Доводилось зав’язували краї. Кілограмів 7-8 точно втратила.

— Окупанти «депортували» вас з Херсону?
— Ні. Ця історія повернулася так, що я була змушена втекти з дому, імітувавши власне викрадення, перейти на нелегальне становище. Родичам (навіть сину, який давно вже живе й працює в Польщі) нічого не сказала. Просто зникла, щоб врятувати своє життя.

— Росіяни або їхні поплічники з так званої «днр» хотіли вас вбити?
— У мене склалося саме таке враження з їхніх дій. Спочатку вони переносили дату «депортації». Потім вчергове заявилися до мене й кажуть: «Ну все, в конце недели поедешь». Спитала, на яке конкретно число замовляти перевізника. «Мы тебя сами вывезем». Що значить самі?! Навіщо їм брати на себе ці клопоти? Вони пішли, а мене аж трясло — було зрозуміло, що ці виродки націлились вивезти мене в якесь глухе місце та вбити. Я дуже нервувала, вийшла на вулицю. Незнайомі люди — просто перехожі — зупинилися сказати: «Ми дивились ваші стріми. Ви молодець». Ці люди звернули увагу, що я сама не своя. Спитали, що трапилось. Я розповіла. «Ми увечері прийдемо, спробуємо допомогти», — запевнили вони. Прийшли. Кажуть: «Залиште відкритими двері, щоб склалося враження, що вас арештувала якась конкуруюча російська спецслужба. Ми вас сховаємо, але за умови, що про це не будуть знати ні вороги, ні свої». Я розуміла, що рідні й друзі будуть шоковані моїм зникненням, але я мала врятувати своє життя.

— Де ви переховувались?
— На квартирі в однієї чуйної патріотично налаштованої жінки. Вона увесь день була на роботі. Я прибирала у квартирі, готувала їжу. А ще багато прочитала в ті дні книжок з домашньої бібліотеки хазяйки — не менше 300 сторінок щодня. Це допомагало відволіктися від думок про небезпеку, заспокоїти нерви.

— На вулицю зовсім не виходили?
— Жодного разу не виходила — всі 8 тижнів, до 11 листопада, коли наші війська звільнили місто. Єдине, що дозволяла собі, — іноді покурити на балконі.

Після звільнення Херсону Олена Наумова (крайня праворуч) щодня ходила на площу Свободи. А до того 8 тижнів знаходилась на нелегальному становищі (фото надано Оленою Наумовою)— Було дуже важко весь час знаходитись у квартирі?
— Витримати це було важко передусім психологічно, адже кожний лязкіт заліза за вікном або на сходах, кожний стук викликали тривогу: чи не за мною прийшли? Коли нарешті я вийшла 11 листопада на вулицю, було таке відчуття, що наче з печери на світ Божий вибралась.
Всі 3 місяці, починаючи з моменту арешту 23 серпня, нерви були постійно напружені, часом мене аж трясло. Це був безперервний треш. Хоча я й приймала заспокійливі засоби. Але вони майже не допомагали.

— Ви мали план на випадок, якщо б запідозрили, що окупанти вичислили, де ви знаходитесь?
— Такий план був. Декілька патріотично налаштованих жінок намітили варіанти мого таємного переїзду у квартиру в іншому районі Херсону.

— Ваш паспорт був у вас?
— Це добре, що про нього спитали. Паспорт окупанти мені не віддали. Але на другий день після звільнення Херсону до мене на площі Свободи підійшла дівчина, каже: «Ваш паспорт у надійної людини». Назвала адресу. Виявилося, що перед втечею з Херсону окупанти вивезли політичних в’язнів за місто, лякали розстрілом. Але врешті кинули їм стопку паспортів і сказали забиратися геть. Перший же паспорт, який підняла молода жінка на ім’я Вікторія, виявився моїм. Вона впізнала мене по фотографії та взяла документ, щоб повернути мені.

Фото у заголовку надано Оленою Наумовою