Від літургії до поїздок до військових: Один день зі священиком ПЦУ в Херсоні

Що ви очікуєте побачити в сумці священника? У отця Валентина Гороховського з Херсона там — аптечка з турнікетами, «Хувер» та ліхтарик із запасними батареями. А ще — такі важливі речі як рулетка та штангенциркуль, щоб за необхідності заміряти посилку, яку військовим передають дронами. 

МОСТ провів день з дуже нетиповим, на перший погляд, служителем православної церкви. Після богослужінь він йде на склад та готує допомогу для українських захисників, закликає вірян пильно слідкувати за владою та читати перевірені медіа, зустрічається з військовими. 

Церква отця Валентина Гороховського — Різдва-Богородична парафія Української православної церкви — знаходиться в Кіндійці.  До повномасштабного вторгнення вона належала до Московського Патріархату. З червня 2023 парафія перейшла до Православної Церкви України. І вже майже два роки ні отець Валентин, ні його прихожани не можуть туди потрапити. 

Отець Валентин тимчасово править у приміщенні у Херсоні, яке міська влада колись передала єпархії ПЦУ. Коли ми приїздимо на недільну службу, в очі одразу кидається, що воно зовсім не схоже на церкву. Тут немає пишних іконостасів, вівтаря та розписного купола, великих металевих свічників. Попри це, від самого ранку воно сповнене гомоном та сміхом — сюди на недільну службу приїздять прихожани з усього міста, які нині не можуть потрапити в Кіндійку. Дехто добирається з інших районів і навіть з Киндійки та Антонівки  пішки. 

Присутні відзначають, що тут завжди панує спокійна і дружня атмосфера. Це видно по тому, як перед службою отець Валентин намагається приділити увагу кожному: в когось питає про здоров’я, хтось розповідає про нічні прильоти, дехто — про особисті проблеми. 

До парафії долучився і звільнений торік з полону, колишній міський голова Херсона Володимир Миколаєнко. Тут він справжня суперзірка — перед початком служби отець Валентин дає йому слово, і Володимир Васильович розповідає про свої зустрічі з волонтерами, представниками європейських країн, допомогу, яку вони готові надати Херсону. 

«Ми дуже тішимося, що Володимир Миколаєнко з нами, що він вдома і вже включився в боротьбу за звільнення полонених. Я заохочую християн України на всіх богослужіннях молитися за наших бранців, тому що нема гіршого місця на землі, ніж російських полон. Проте коли повертаються наші військовополонені, одразу йде спалах уваги, а потім вона спадає. А шанувати їх потрібно постійно. Тому ми намагаємося турбуватися про всіх, до кого зможемо дотягнутися», — говорить до присутніх отець Валентин. 

За словами священника, парафія постійно передає колишнім військовополоненим допомогу — зарядні станції, генератори тощо. 

Службу починають з хвилини мовчання та молитви за тих, хто загинув від російської агресії, поліг у бою з агресором, замордований і закатований в полоні. Під час служби отець Валентин кілька разів повторює, що служіння Богу полягає в служінні ближньому. 

Після завершення служби священник ще спілкується з парафіянами про насущні проблеми, прощається,а декого навіть підвозить додому.

«Мій день розпочинаться дуже рано — близько 4:20-4:40. Я молюсь, потім роблю каву і трохи прасортуванням, приготуванням допомоги для наших військових. Це триває майже до вечора. Цілий день ми на ногах», — розповідає він. 

Впродовж дня і він, і священники його церкви також можуть займатися евакуацією, зустрічами з захисниками тощо. Один зі священників супроводжує полеглих. 

Навіть після недільної служби отець Валентин не їде відпочивати — спочатку він розвозить гуманітарну допомогу, а потім повертається до приміщення єпархії, аби скласти план роботи на наступний тиждень. Її досить багато — парафія постійно передає допомогу як військовим, так і цивільним. Звичайно, це вантажі невійськового призначення. Зі зрозумілих причин ми не могли познімати все, однак дещо отець Валентин нам показує. 

«Оце крісло колісне, поїде в госпіталь для поранених. Багато в нас гуманітарної допомоги з-за кордону. Наприклад, спільнота в Кошицях передавала нам теплі пояси, а ми їх дронами на лівий берег відправляли взимку нашим воїнам. Оце, — показує на вантажівку, — отримали чергову партію. Щось поїде захисникам, а щось містянам». 

Наостанок також просимо отця Валентина показати нам, що він носить в свому рюкзаку. 

«Тут маркери, щоб підписувати посилки на складі. Ось мультитул.  Ліхтарик із запасними батареями. Газовий балончик — відганяти собак, хоча ми їх зазвичай навпаки годуємо, Сигналізатор дронів, штагенциркуль і рулетка — щоб щось заміряти за потреби, окуляри, лупа, краплі для очей. Аптечка з турінкетами. В нас більшість парафіян носять з собою турнікети і перев’язувальні матеріали. Навушники, павербанк і  паспорт і гаманець. Оце мій щоденний рюкзак. Хто вам ще таке покаже?» — посміхається священник.

І це чиста правда. До великої війни складно було собі уявити, що побачиш в рюкзаку священнослужителя турнікет, що він розповідатиме тобі про те, скільки допомоги вдалося передати військовим дронами та молитиметься за тих, хто перебуває в російському полоні. Втім, в нинішніх українських реаліях хіба не такі люди мають вести за собою вірян?