Українці їдуть із Польщі: біженки розповіли, що їх змусило

Українки, які кілька років прожили в Польщі, вивчили мову, знайшли роботу й віддали дітей до польських шкіл, знову пакують валізи. Цього разу - до Іспанії та Албанії. Головна причина, за їхніми словами, не море і не клімат: у Польщі вони перестали почуватися в безпеці.

Про це пише видання Sestry, яке поговорило з двома біженками, що наважилися на другу еміграцію.

Кількість українців під тимчасовим захистом у Польщі падає другий місяць поспіль. За даними Євростату, у червні вона скоротилася на 6335 осіб, у липні - ще на 8110. Порівняно з липнем минулого року мінус становить 40 тисяч. Не всі ці люди виїхали: частина перейшла на інші форми легального перебування. Але частина справді залишає країну.

Дослідники називають це вторинною міграцією. За даними Rating Group, 51% українських біженців у Польщі мріють повернутися додому, ще близько 8% хочуть залишитися за кордоном, але в іншій країні. Майже третина за останній рік стикалася з дискримінацією через національність, кожен п'ятий - з упередженнями через українську мову. Ще одна причина - страх, що війна дійде до Польщі, на територію якої вже падали російські дрони.

Людмила Курко приїхала до Польщі з Києва у 2022 році разом із двома доньками. Вона вивчила польську, здобула кваліфікацію косметолога й почала працювати. Першою зміну атмосфери помітила її мама, яка жила в Польщі ще до повномасштабного вторгнення.

"Коли мама поверталася з роботи громадським транспортом, вона намагалася не говорити зі мною телефоном, бо деякі поляки косо на неї дивилися, коли чули українську. Я казала їй, що вона, мабуть, перебільшує. А вона відповіла, що за чотири роки в Польщі ніколи не стикалася з такою реакцією на українську мову, як тепер: люди можуть дивитися з відвертим роздратуванням і навіть сказати щось неприємне", - розповіла Людмила.

Старша донька, якій тоді було 17, влаштувалася до відомої мережі продуктових магазинів. Там польська колега сказала їй: "Ти тут довго не працюватимеш. Повертайся до своєї України і там працюй". Керівниця ніяк не відреагувала. Вітчима Людмили, який дев'ять місяців воював добровольцем і після важкого поранення був звільнений зі служби, у польській лікарні, де він працює, почав провокувати поляк: "Навіщо ти тут? Їдь воювати до своєї України".

"У якийсь момент я теж дійшла висновку, що в автобусі чи магазині краще не говорити українською. Ризик почути неприємний коментар або побачити, як касирка демонстративно закочує очі, став цілком реальним", - зізналася жінка.

Останньою краплею став напад на доньку в Зельонці під Варшавою. Компанія українських підлітків 15-16 років відпочивала біля річки, коли до них підійшли п'яні поляки, на вигляд старші за 30 років. Вони попросили цигарку, а почувши відповідь, поцікавилися, що це за акцент і чи діти з України.

"І почали штовхати наших дітей. Одна з полячок вирвала в доньки телефон з рук і вдарила її ним по обличчю, розсікла губу й вибила зуб", - розповіла Людмила.

Діти побігли до поліцейських, які стояли неподалік, але ті лише відправили їх додому. Наступного дня родина подала заяву, проте нападників, за словами Людмили, навіть не намагалися шукати. Доньці довелося ставити коронку. Після цього сім'я переїхала до Іспанії, де раніше купила житло під Валенсією для відпочинку.

"Ми вирішили, що не можемо більше залишатися в Польщі: це перестало бути просто неприємним і стало небезпечним", - сказала вона.

Харків'янка Альона Литвин два місяці тому переїхала з Польщі до Албанії. До Польщі вона приїхала у 2023 році з немовлям на руках. Родина одразу орендувала житло в невеликому містечку під Познанню, а сама Альона дистанційно вела свій український інтернет-магазин.

"Одного разу я йшла вулицею й говорила телефоном українською. Незнайомий чоловік почав іти за мною. Він довго йшов слідом і кричав мені, щоб я забиралася до своєї України. Я вдавала, що не чую, але почала боятися", - згадує вона.

Згодом хтось обплював її автомобіль - усі вікна. Іншим українцям, за її словами, пробивали шини й знімали номерні знаки. Найболючіше для Альони - ставлення до маленької доньки.

"На дитячому майданчику більшість польських дітей не хотіли гратися з моєю донькою. Коли вона підходила, вони тікали від неї, як від прокаженої. Зрозуміло, що діти лише віддзеркалювали поведінку батьків. Сьогодні в Албанії від моєї доньки ніхто не тікає, діти різних національностей чудово граються разом", - каже жінка.

Після пережитого в Харкові Альона не могла спокійно слухати попередження про можливу російську агресію проти Польщі. Квартира була заставлена консервами, вдома стояла каністра з бензином, а згодом родина навіть переїхала в інше місто, бо поруч була військова база.

"Життя в постійному страху - і перед війною, і перед ксенофобськими нападками місцевих - стало нестерпним", - підсумувала вона.

Раєм нові країни обидві жінки не вважають. Людмила застерігає тих, хто вірить рекламі ріелторів про доступне житло біля моря і швидку роботу.

"Як людина, яка знає цю ситуацію зсередини, можу сказати, що до раю тут дуже далеко", - каже вона.

За словами Людмили, для легалізації в Іспанії тепер потрібні застосунок "Резерв+" і штамп про перетин кордону або довідка про легальний перетин - і для чоловіків, і для жінок. Частина заявників на тимчасовий захист уже отримує відмови. Без дистанційної професії знайти роботу складно, а фінансової допомоги біженцям, на відміну від Німеччини, немає.

"Коли мені пишуть українці, наприклад, з Німеччини, і кажуть, що хочуть переїхати, бо їм набрид холод, я питаю: а голод вам не набридне?", - розповідає вона.

Албанія дешевша. За оренду поверху будинку з двома спальнями за 15 хвилин пішки від моря родина Альони платить 500 євро, тоді як у Польщі віддавала 800. Комуналка - близько 50 євро на місяць. Але й тут найкраще почуваються ті, хто працює дистанційно, а для місцевої роботи потрібна албанська або хоча б англійська. Антиіммігрантських настроїв Альона поки не помічає.

"Лише після переїзду я повністю усвідомила, в якій напрузі жила в Польщі. Не можу сказати, що в Албанії все ідеально, але принаймні я почуваюся спокійнішою", - каже вона.