“Станеш мером чи ламаємо тобі ноги?”: як насильство проти місцевої влади стало інструментом російської окупаційної політики

У перші місяці вторгнення РФ не могла забезпечити ефективну роботу окупаційних адміністрацій через дефіцит лояльних і компетентних кадрів. У цій ситуації українські посадовці були не лише носіями законної влади, а й символом спротиву. Їхня присутність на окупованих територіях розглядалася ворогом як загроза встановленню їхнього контролю. Саме тому переслідування представників місцевої влади стало системною практикою. Таким чином росіяни хотіли їх примусити до співпраці, застосовуючи при цьому погрози, катування, психологічний тиск та незаконні затримання. Про цю практику детально розповідає аналітичний звіт Центру прав людини ZMINA під назвою “Станеш мером чи ламаємо тобі ноги?”.

Аналіз охоплює 133 випадки незаконного затримання представників місцевої влади у Херсонській, Харківській, Запорізькій, Чернігівській та Київській областях. Половина з цих випадків зафіксована на Херсонщині, зокрема у місті Берислав і Бериславському районі. Там відбулося принаймні 12 свавільних затримань, де були викрадені 8 селищних голів і мерів, двоє місцевих депутатів та двоє посадовців.

Станом на початок 2025 року від рук російських військових загинуло четверо місцевих очільників. Наразі у російській неволі утримують 7 посадовців, серед яких як депутати, так і мери міст, старости та селищні голови.
Аналіз правозахисників показує, як Росія усувала представників легітимної української влади на захоплених нею територіях і створювала там проросійські адміністрації. Метою загарбників було подальше незаконне приєднання окупованих земель до складу РФ та встановлення на них російського режиму.

 ZMINA переповідає головне зі звіту.

 Псевдореферендуми та становлення російської влади на ТОТ

Частково окупувавши територію України на початку 2022 року, РФ прагнула включити захоплені регіони до свого складу. Для цього країна-агресор поширювала на ТОТ свою усталену політику, зокрема в сфері державного управління, освіти, культури тощо. Тобто вона впроваджувала ту ж саму систему управління, що й під час окупації Криму у 2014 році.

19 вересня 2022 року видання “Донбас. Реалії”, посилаючись на українські розвідувальні структури, оприлюднило фрагменти презентації “Стратегії проведення референдуму щодо приєднання Харківської області до складу РФ”. У “документі” йшлося про явку нібито 70–75% виборців, які підтримали “входження” регіону до РФ. Ключовими завданнями “стратегії” були “проведення референдуму з високим рівнем легітимності” та “створення мережі місцевих активістів, волонтерів і лояльних лідерів громадської думки”. Виконання цих двох пунктів мало б забезпечити основу для адміністративного апарату та стати інструментом інтеграції окупованих територій до складу РФ. Це свідчить про намір Росії встановити контрольовану горизонталь впливу на місцевому рівні і частково пояснює переслідування окупантами представників місцевого самоврядування, громадських активістів, волонтерів та лідерів думок.

Проведення так званого референдуму на тимчасово окупованій території Харківської області було зірвано успішною контрнаступальною операцією Збройних сил України. Реакцією РФ на звільнення більшої частини Херсонщини на початку вересня 2022 року стали “референдуми” щодо входження окупованих територій Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей до її складу.

4 жовтня 2022 року Володимир Путін підписав договори про прийняття до складу РФ та утворення на її території нових суб’єктів федерації. Відповідні рішення були закріплені у федеральних конституційних законах, на підставі яких були внесені зміни до статті 65 конституції РФ. Таким чином країна-агресор на законодавчому рівні визначила межі “нових суб’єктів федерації”, включно з тими районами, які Росія ніколи не контролювала. Наприклад, Запоріжжя залишалося під контролем України, а Херсон був звільнений ЗСУ 11 листопада 2022 року. Тобто через місяць після його формального “включення” до складу РФ. Це свідчить про наміри Кремля продовжувати війну за повний контроль над українськими територіями.

Ані результати псевдореферендумів, ані конституційні зміни в РФ, ухвалені на їхній основі, не були визнані Україною та міжнародною спільнотою.

Місцева українська влада як перешкода реалізації планів РФ

Представники української влади, які під час окупації продовжували виконувати свої управлінські функції, організовували доставку гуманітарної допомоги та підтримували зв’язок з військовими. Посадовці, уникаючи контакту з окупаційним контингентом, всіляко демонстрували наявність легітимного осередку української влади на місцях. Сам факт їхнього існування ставив під сумнів легітимність та дієздатність окупаційних адміністрацій, які РФ намагалася сформувати навесні 2022 року.

У перші тижні окупації Росія не вдавалася до системного усунення законних органів місцевої влади, обмежуючи лише їхній вплив. Однак, починаючи з другої половини березня 2022 року, українських посадовців почали схиляти до співпраці з окупантами через погрози, затримання та залякування. У разі відмови від співпраці до них застосовували катування чи ізоляцію. У подальшому це унеможливлювало виконання ними їхніх посадових обов’язків.

Один з селищних голів на Донеччині розповів, що після захоплення російськими військовими будівлі адміністрації він разом з колегами більше до неї не повертався. Проте вони продовжували виконувати свої обов’язки, поки місцевий очільник не виїхав на підконтрольну українській владі територію.

“Ми проводили свої робочі заходи в іншому місці, не торкаючись окупантів. Тому що ми з ними співпрацювати не могли і не хотіли. Але їм було цікаво, щоб місцева влада пішла з ними на співпрацю… Ми з командою вживали заходів без окупантів саме щодо життєзабезпечення нашої громади. Але коли стало питання, що треба йти з ними працювати, то я свою команду зібрав і сказав: “Кожен робить вибір, що робити, нікого змушувати ми не збираємося”. Я ухвалив рішення виїхати”, – каже селищний голова. 

Окупанти систематично обмежували вплив української влади у громадах, здійснюючи моніторинг рівня довіри до неї, щоб потім її цілеспрямовано дискредитувати. Для цього росіяни поширювали чутки про “упертість” селищного голови та його відмову від співпраці з ворогом. Його звинувачували у нібито відмові допомогти людям отримати гуманітарну допомогу і таким чином ставили під сумнів його здатність захищати їхні інтереси.

Заміщення законних посадовців і кадрова неспроможність окупантів

Хоча незаконне приєднання окупованих територій до РФ відбулося у вересні–жовтні 2022 року, процес встановлення контролю над українськими громадами розпочався ще навесні того ж року. У цей період були зафіксовані випадки затримання селищних голів, після чого їх замінювали особами, лояльними до Росії. Серед них були немісцеві мешканці або ті, хто проживав у Росії чи на раніше окупованих територіях.

Як приклад, можна навести ситуацію з Іваном Малєєвим – головою Кирилівської громади Запорізької області, який відмовився від співпраці з окупантами.

Викравши його вдруге, росіяни створили окупаційну адміністрацію, передавши “управління” Кирилівською громадою Катерині Уманець. Ця проросійська активістка з Мелітополя до 2016 року очолювала місцеву партію “Союз лівих сил”, а після порушення проти неї кримінальної справи виїхала до Москви.

“Ми знали, що у вівторок 24 травня приїдуть нас міняти. Інформація просочилась. О шостій ранку дзвонить мені Олексій, черговий по селищу. Каже, так і так, сім “зеток” заїхало в Азовське. Я бігом в душ, помитися і бігти на роботу. Не встиг. Виявилось, що вони у мене вже під домом – виламують двері. Зайшли. Обшук. Десь півтори години вони обшукували все”, – зазначає Малаєв.

Основним завданням росіян було змусити місцевих посадовців співпрацювати з ними. При цьому окупанти не розуміли, як саме функціонують українські органи державної влади.

Коли ефесбівці намагалися схиляти очільників громад до співпраці, все зводилося до: “Ми тут надовго”, “Росія тут назавжди”, “Чому ви нас не любите”, “Давайте співпрацювати” та “Продовжуйте свою роботу в територіальній громаді, але під нашим прапором”. У понад 35% проаналізованих ZMINA випадків потерпілих намагалися схилити до співпраці.

Усі російські пропозиції посадовці розцінювали як примус до вчинення злочину, що кваліфікувався як колабораційна діяльність.
“Після того як вони то били мене, то щось розповідали – знову підійшли до того, що для того, щоб мене відпустили і все було добре зі мною і моєю сім’єю, я повинен очолити окупаційну владу. Я відмовився. Вони зняли шапку і показали: “Ось, дивись, є кувалда. Ми зараз спочатку одне плече зламаємо, а потім друге, якщо ти відмовишся”. Я намагався їм розповісти, що я давав присягу… У відповідь на це почув: “України немає, і ми скоро на польському кордоні будемо”, – розповідає один з потерпілих.

Зі свідчень потерпілих і з аналізу “призначень” керівників окупаційних адміністрацій правозахисники зробили висновок, що обрана росіянами стратегія не дала бажаних результатів. Їм не лише не вдалося примусити до співпраці представників місцевої влади, а й знайти кваліфіковані кадри серед колаборантів для їхньої заміни.

“Дійсно, у них дефіцит кадрів, і ті люди, які зараз прийшли, далекі від місцевого самоврядування, і, скажімо так, від управлінської діяльності. І їм було цікаво, щоб ті люди, які працюють і знають ситуацію на місцях, залишалися, перейшли на бік окупантів і працювали, щоб не було соціального вибуху”, – вважає селищний голова Нікольського Василь Мітько.

Аналіз “призначень” в окупаційних адміністраціях лише підтверджує такі висновки. Наприклад, очільника селища Горностаївка Херсонської області незаконно затримали 3 серпня 2022 року і звільнили лише в кінці грудня 2022 року (перебував у неволі 143 дні). 5 серпня 2022 року головою окупаційної адміністрації “призначили” Юрія Гранкіна. Він не місцевий, і наявність у нього хоч якогось управлінського досвіду є під великим питанням. Однак з його “приходом” у Горностаївській громаді розпочався тиск на місцевих підприємців. За інформацією медіа, у листопаді 2022 року Гранкін зник. Його “посаду” обійняв колишній український військовий та електрик Петро Мельниченко, який раніше був судимий за вбивство і зґвалтування.

У квітні 2023 року “керівником” горностаївської окупаційної адміністрації став громадянин РФ Микола Смородінов, а пізніше ще один росіянин Юрій Колосов. А в жовтні того ж року окупаційну адміністрацію очолив місцевий мешканець Юрій Турульов.

Тобто від початку серпня 2022 року до початку жовтня 2023 року районну окупаційну адміністрацію в селищі Горностаївка очолювали 5 різних осіб. При цьому жоден з них не мав необхідних управлінських компетенцій і досвіду.

Варто зазначити, що у довгостроковій перспективі окупанти, ймовірно, не розраховували на місцевих колаборантів як можливих представників влади. Їх намагалися заміщувати громадянами РФ.

Становище в територіальних громадах, окупованих у період лютого та березня 2022 року

В лютому–березні 2022 року РФ стрімко захоплювала територію України. Як наслідок, значна кількість місцевих громад дуже швидко стала ізольованою від території, що залишалася підконтрольною українській владі. Зокрема у Київській, Чернігівській, Сумській, Харківській, Херсонській, Запорізькій, Донецькій та Луганській областях. В цій ситуації посадовці зіткнулися з низкою викликів, серед яких були:

• гуманітарні (руйнування логістики доставлення товарів першої потреби);
• інфраструктурні (руйнування системи життєзабезпечення громад, дефіцит медичних препаратів тощо);
• безпекові (ризики мародерства і загроза з боку окупаційного контингенту, неможливість евакуювати населення через блокування ворогом виїзду, знищення чутливої інформації, створення добровольчих патрулів);
• управлінські (дефіцит комунікації з органами влади вищого рівня, відсутність чітких вказівок, як діяти в ситуації окупації).

Зафіксовано випадки, коли гуманітарну колону, рух якої був узгоджений з російськими військовими, очолював голова громади або мер. Таким чином посадовці намагалися, завдячуючи власному авторитету, допомогти їй проїхати. В одному з випадків, який трапився на Херсонщині, окупанти не пропустили евакуаційну колону, а голову громади, який її очолював, затримали на добу.

Під час окупації представники місцевої влади продовжували виконувати свої обов’язки. Попри обмежені можливості, вони намагалися допомагати своїм громадам, створюючи, зокрема, гуманітарні “хаби” на базі адміністрацій, залучаючи волонтерів і місцевих підприємців, а також організовуючи добровольчі загони для підтримання правопорядку. Наприклад, один із старостів намагався бути присутнім під час перевірок будинків і документів місцевих мешканців окупантами. Таким чином він намагався зберегти людське майно від розграбування. Згодом чоловіка затримали, звинувативши у “поширенні української пропаганди”. У неволі його катували, зламавши кістки обличчя, після чого він втратив зір і почав відчувати проблеми з пам’яттю. Його протримали у катівні дев’ять днів.

Також голови селищ намагалася перешкодити входженню російських військ до своїх громад. Вони організовували блокпости, перекривали дороги та вели перемовини з окупантами. Подібна практика була характерна як для Київської і Чернігівської областей, так і для Запорізької та Херсонської. Саме через таку активність посадовці потрапляли в поле зору росіян та ставали об’єктами подальшого переслідування.

Схожий випадок стався на Чернігівщині. Селяни на чолі зі старостою змогли зупинити військову колону на в’їзді в село. Посадовець пояснив російському офіцеру, що місцеві мешканці не хочуть їх бачити у своєму селі і вони готові “лягати під танки”. Окупанти розвернулися, а селяни одразу заблокувати в’їзд бетонними блоками.

23 березня 2022 року під час чергової спроби блокувати рух військової колони ефесбівці затримали старосту. Чоловіка півтори доби били, погрожували вбивством та нанесенням каліцтв. Наступного дня місцеві розібрали барикаду, а росіяни натомість відпустили старосту.

Водночас громадам, які опинилися в окупації, було складно координувати свої дії з центральними органами влади. Мери та голови громад діяли на власний розсуд без чітких інструкцій згори. Очевидним був дефіцит комунікації з керівництвом військово-цивільних адміністрацій, які мали б визначати алгоритм дій посадовців на місцях. Зокрема в питаннях евакуації держслужбовців та припустимих форм взаємодії з росіянами.

“Ми, тобто місцева влада, залишились. Тому що стояло завдання евакуювати населення і втримати місто без хаосу і паніки в умовах виживання. Бо абсолютно не було ніяких рекомендацій – ні від центральних державних органів влади, ні від кого. Тому ми діяли на власний розсуд“, – пригадує потерпілий.

Реагування місцевої влади на виклики збройного конфлікту та окупації

Селищні, сільські та міські голови – це зазвичай місцеві мешканці, які добре знають свої громади і відчувають з ними зв’язок. Водночас очільники місцевого самоврядування, будучи в окупації, могли нехтувати особистою безпекою заради інтересів своєї громади.

Характерними є випадки, коли депутат-фермер забезпечував незахищені верстви населення м’ясом чи молоком, а керівник автотранспортного підприємства надавав автобуси для евакуації цивільних. Така волонтерська діяльність пізніше була однією з причин затримання цих людей російськими спецслужбами.

“Підприємство наше роздавало молоко безплатно. Ми тоді ним забезпечували і херсонські лікарні, і обласний пологовий будинок, і маслозавод. На Миколаїв не було ходу, то давали молочко, намагалися виживати, щоб і людям видати заробітну плату, і купити пальне, мастило та необхідні запчастини“, – розповідає колишня керівниця Білозерської громади Антоніна Чередник, яку росіяни потім затримали.

Крім того, місцеві очільники намагалися організувати доставлення гуманітарних вантажів для громад, звертаючись по допомогу до українського Товариства Червоного Хреста чи волонтерів.

Проте в більшості задокументованих випадків окупанти намагалися нав’язати місцевим очільникам розповсюдження серед українців “російської гумдопомоги”, але ті відмовлялися.  

Часто представники місцевого самоврядування були організаторами чи учасниками ненасильницького спротиву – акцій протесту або мітингів. Такі дії суперечили цілям росіян щодо захоплення та подальшого утримання влади на окупованих територіях. Відповідно людей, які брали участь у мирному спротиві, переслідували. Інколи їх могли затримувати відразу після мітингу або у момент його проведення.

Наприклад, 1 березня 2022 на мітингу в місті Куп’янськ Харківської області окупанти затримали місцевого депутата Миколу Маслія. За свідченням очевидців, чоловіка покликали на розмову російські військові, після чого його заштовхали до військового джипа і вивезли у невідомому напрямку. Його місцеперебування є досі невідомим.

Незаконні затримання

Одним з яскравих прикладів незаконних затримань стало викрадення міського голови міста Славутич Юрія Фомічова 26 березня 2022 року. Того дня російські війська увійшли до міста, спонукавши містян до проведення проукраїнського мітингу. Його ініціатором виступив Фомічов, якого спочатку затримали, але потім відпустили. Під час мітингу він повідомив, що йому вдалося досягти певних домовленостей з росіянами. Згідно з ними, окупанти не мали заходити до міста, натомість місцева тероборона не чинила їм збройного опору. У Славутичі залишалася українська влада разом з гуманітарним штабом, але при цьому росіяни могли завозити туди свою гумдопомогу. Мер офіційно відмовився її приймати, проте зазначив, що люди самі вирішуватимуть, брати її чи ні. Фомічов також намагався організовувати ротацію персоналу на ЧАЕС, визволяти незаконно затриманих та забезпечувати “зелені коридори” для евакуації цивільних.

Відносну успішність Фомічова на переговорах з окупантами правозахисники пояснюють кількома факторами. Серед них – помітна підтримка місцевого населення, особливий статус міста–супутника ЧАЕС, а також втрата росіянами можливості продовжувати наступ на Київ наприкінці березня 2022 року.

Славутич був звільнений українськими військовими 3 квітня 2022 року. Однак у регіонах, які довше перебували під окупацією, перші незаконні затримання, що здебільшого тривали добу, часто ставали лише початком подальшого тиску на голів громад.

“Ситуація така – з початку травня 2022 року вже почали приїжджати “гінці з того боку”, щоб загітувати мене перейти на сторону Росії. Очолити їх владу на місці. Це було на початку травня, потім це було десь через місяць, і потім – ще один раз, в першій декаді липня. Остання розмова в нас була вже на підвищених тонах. Вже були погрози фізичному здоров’ю. Думаю, це спровокувало те, що я потрапив в полон“, – розповів документувальникам ZMINA один з посадовців на Херсонщині.  

Період “налагодження контакту” між окупантами та місцевими очільниками міг становити до 1–2 місяців. Водночас на них чинився тиск з боку місцевих колаборантів, зокрема призначених окупантами поліціянтів та чиновників. Адже російські військові та ефесбівці вважали, що приклад цих людей буде ефективнішим.

Однією з причин затримання голів громад було прагнення окупантів підпорядкувати легітимну владу та ефективно її контролювати. Саме тому для посадовців, яких незаконно ув’язнювали, була важливою публічна підтримка місцевої громади.

Так було у випадку з сільським старостою на Херсонщині Віктором Копитко. Його два тижні утримували на подвір’ї власного будинку, а на ніч закривали у погребі. Чоловіка щодня сильно били та припалювали ноги розжареною кочергою. За його словами, він був готовий покінчити життя самогубством. Копитко фактично врятували односельці, які заступалися за нього, та місцеві жінки, які приносили йому їжу.

“Не знаю, як мені вдалося все пережити… Я навіть досі не знаю всіх, хто приходив тоді заступатися за мене… Я ніколи цього не забуду, як вони благали росіян мене відпустити, як жінки плакали, а чоловіки кричали“, – пригадує Копитко.

Умови незаконного утримання, катування та жорстоке поводження

 Умови тримання представників місцевої влади, як і в інших випадках з цивільними, були неналежними.

Якщо затримана особа була цікавою для окупаційної адміністрації, її могли залякувати, але ризик фізичного насильства зменшувався. При цьому застосовувався тиск через “підсаджених” у камери людей, які намагалися переконувати посадовців у “необхідності співпраці з окупантами”.

“До мене в камеру підселили чоловіка, який, я так розумію, мав мене вмовити. Тобто, якщо, наприклад, мені дали їсти коров’ячі язики з цвілим хлібом і чаєм з річкової води, то в цієї людини було печиво, цукерки, пепсі. Він пропонував мені пригоститися, запитував, чому я не пішов працювати, і казав, що вони (росіяни. – Ред.) тут роблять страшні речі, тому треба погодитись“, – каже один з представників влади.

Незаконно затриманих мерів міст могли тримати в одиночних камерах або переміщувати в місця, де їх не могли впізнати. Це, ймовірно, робилося для їхньої ізоляції та унеможливлення комунікації з іншими затриманими.

Крім того, правозахисники зафіксували випадки тиску на представників місцевої влади через затримання їхніх родичів. Наприклад, мер одного з міст “обміняв себе” на батька, а в інших випадках затримували їхніх синів.

Примітним прикладом незаконних затримань членів однієї родини є історія сім’ї заступника голови Херсонського обласного управління Пенсійного фонду Сергія Барчука. 17 липня 2022 року окупанти його затримали, коли він намагався сховати комп’ютери ПФУ. Під час допиту його душили та так били, що зламали одне ребро. 20 липня 2022 року росіяни затримали його родичів – Артема Барчука, Лідію Подозерську, Олексія Барчука та друга родини Олега Самотоя. Їх всіх перемістили до СІЗО в окупованому Криму, але влітку 2023 року звільнили.

Мотиви незаконних затримань

Представників місцевої влади переслідували з трьох мотивів: для отримання інформації та використання управлінських компетенцій затриманих, з’ясування політичної позиції та виявлення антиросійських поглядів, а також схиляння до співпраці.

“Наприкінці мого ув’язнення, тобто 26 березня 2022 року, зі мною почав розмовляти слідчий чи ФСБ-шник (я не знаю). Він знову запропонував співпрацю, я йому відповів, що не буду цього робити… Він сказав, що в мене вибір: або мені ламають ноги, або я буду працювати. Я сказав, що не хочу цього“, – розповідає потерпілий.

Якщо окупаційна адміністрація та ефесбівці розуміли, що посадову особу не вдасться змусити до співпраці, їхні подальші дії були спрямовані на перешкоджання виконанню нею службових обов’язків. Це реалізовувалося кількома способами:

• Ізоляція. Затриманих посадовців утримували в одиночних камерах, де ізоляція могла бути як інструментом, так і метою затримання.
• Примус до виїзду/заборона виїзду. Посадовців намагалися змусити покинути громаду, або, навпаки, забороняли виїжджати, продовжуючи залякування.
• Фіктивне звільнення. У деяких випадках посадовців змушували “звільнятися”, фальсифікуючи відповідні заяви.
• Фізична неспроможність. Внаслідок неналежних умов утримання та насильства деякі особи ставали фізично неспроможними виконувати свої обов’язки.

Наразі у російській неволі утримують 7 представників місцевої влади, серед них депутат Куп’янської міської ради Микола Маслій, мер міста Гола Пристань Олександр Бабич, колишній мер Херсона Володимир Миколаєнко, мер Херсона Ігор Колихаєв, староста села Нові Боровичі Анатолій Сірий, депутат Новокаховської місцевої ради Ігор Протоковило, керівник управління гуманітарної політики Херсонської райдержадміністрації Олександр Зарівний.

Станом на початок 2025 року наявна інформація щодо чотирьох випадків смертей місцевих очільників внаслідок дій російських окупаційних сил. Серед них мер міста Дніпрорудне Запорізької області Євгеній Матвєєв, староста села Мотижин Ольга Сухенко, селищний голова Гостомеля Юрій Прилипко, староста села Гребенниківка Олексій Винниченко.  

Висновок:

Росія розглядає свою присутність на окупованих територіях як постійну, прагнучи їх інтегрувати через власне законодавство, фіктивні референдуми, мілітаризацію освіти та створення підконтрольної влади. Систематичне переслідування місцевих чиновників є ключовим інструментом ліквідації української влади, поширення страху та заміни інституцій. Згідно з Римським статутом, окремі дії (незаконне позбавлення волі, катування, переслідування з політичних мотивів та насильницькі зникнення), задокументовані у цьому звіті, можуть кваліфікуватися як воєнні злочини та злочини проти людяності. Російські військові, представники спецслужб та окупаційних адміністрацій, що скоювали ці злочини чи віддавали накази, мають понести відповідальність.

Росія постійно порушує Женевську конвенцію IV (статті 64, 66), яка вимагає поваги до чинних структур і можливості змін лише за крайньої необхідності.

Автори документа також надають низку рекомендацій державним органам та міжнародним організаціям. Зокрема, їм радять посилити роботу з пошуку незаконно затриманих та депортованих цивільних осіб, задіяти всі ресурси для їхнього звільнення і забезпечення прав. Крім того, правозахисники рекомендують узагальнити досвід місцевої влади під час окупації та розробити стандартизовані протоколи дій, а також проводити інформаційні кампанії для потерпілих та їхніх родин щодо їхніх прав, пошуку, реабілітації та пільг.