Окупована Новомиколаївська громада: «Раніше люди жили, зараз - виживають»

Не визволеними лишаються 67% населених пунктів Херсонської області

На окупованому лівобережжі Херсонщини, за 80 кілометрів від звільненого обласного центру, розташована Новомиколаївська громада. До неї входять сім населених пунктів: Новомиколаївка, Михайлівка, Біленьке, Карабулат, Новосілка, Промінь і Труд. Територія громади – 242 тис. квадратних кілометрів, до великої війни тут мешкало майже шість тисяч людей.
Це край, який розвивали представники багатьох національностей, вільні селяни, запорізькі козаки, втікачі від кріпацтва, колоністи – їхні нащадки століттями жили завдяки землі.

«КОЛИ ОРКИ ЗАЙШЛИ В СЕЛО, ТО СПИТАЛИ: "А ЧТО ЕТО ЗА ГОРОДОК?"»
Начальником Новомиколаївської сільської військової адміністрації у вересні 2022 року призначили Євгенію Глєбову. Раніше вона працювала у громаді сільським головою, тому про села і людей знає багато.

- До війни це була громада аграрного спрямування, багато мешканців займалися якщо не фермерством, то здавали в оренду земельні ділянки. Вирощували зернові, технічні культури, це кавуновий край. Мали крафтове виробництво, також працювали бюджетні установи. Це були «крепкі хазяйни», зокрема, й у Новомиколаївці. Коли орки зайшли до нас, вони сказали: «А что ето за городок?». Асфальтовані вулиці, газифіковані будинки, з центральним водогоном, з освітленням, газони, клумби, парк – все, як має бути в сучасному українському селі, – каже Глєбова.

За її словами, у курортному Скадовську, що за 20 кілометрів від Новомиколаївської громади, її мешканці продавали туристам мед, молоко, кавуни, дині, помідори. Возили продукцію й на великий оптовий ринок у Великі Копані.

- Жили непогано, у нас не було бідних хат, хіба у ледарів, та й тих – на пальцях порахувати. Звичною справою було з’їздити раз на тиждень у Херсон на «Фабрику» (був найбільший торговельно-розважальний центр на півдні України, – ред.). В обласний центр люди їздили ще й у театр. Логістика гарна – легко діставатися по трасі і до моря, і в Херсон. Було хороше медичне обслуговування – дві повноцінні амбулаторії. Побудували й нову, лишалося тільки підключити світло. Отримали обладнання для телемедицини, автомобіль для сімейних лікарів, усе зробили за програмою «Доступна медицина», – розповідає староста.

У Новомиколаївці та Михайлівці працювали дві великі школи і два дитячих садки.

РОСІЯНИ ПОГРОЖУВАЛИ ЗАБРАТИ ДІТЕЙ, ЯКЩО ЇХ НЕ ВІДДАДУТЬ У ШКОЛУ
- Наразі в громаді, за нашими оцінками, залишається близько 35% тих, хто був зареєстрований. Переважно – люди пенсійного віку, яким складно залишати рідну домівку. Щодо молодших, то це – або принципова позиція «моя земля, я її не залишу» (таких насправді небагато), або тримають батьки, ті самі люди старшого віку. Молодь там є, але дуже мало. Ще живуть мешканці області, які переселилися з Голої Пристані, з Олешок після підриву Каховської ГЕС, – хоча вони більше осіли у Скадовську. Багато заїжджає «гостєй» з РФ, які на ротації: поживуть – виїдуть. А так – дуже багато порожніх хат, люди повиїжджали з окупації, села осиротіли, покинуті подвір’я позаростали бур’янами, – каже начальниця СВА.

За її словами, якщо місцеві раніше жили завдяки сільському господарству, то зараз – виживають завдяки городам.

- Ціни на сільгосппродукцію низькі. Заробляють перекупники з Росії чи окупованого Криму, які або співпрацюють із загарбниками, або мають свій «дах». А звичайні люди ведуть натуральне господарство – висадили картоплю, повезли на Великі Копані, куди й приїздять ті перекупники. У групах у соцмережах люди обмінюються речами, щось продають, щось купують. Пенсіонери оформили російські пенсії – без цього їм не вижити, – додає.

Глєбова зауважує, що росіяни дуже довго не могли організувати навчальний процес.

- Місцеві вчителі не йшли на співпрацю. У 2023 році на осінь таки відкрили школу в Михайлівці. Батьки туди не водили дітей під різними приводами, то окупанти назбирали спочатку 60 школярів із сусідніх громад – з Долматівки, Добропілля, і навіть із Клинів возили. У травні 2024 року у двори, де проживали родини з школярами, приходили колаборанти з фсбшниками. Погрожували, що заберуть дітей, якщо їх не віддадуть у російську школу. І батьки були вимушені відправляти на навчання за російськими програмами. За заявами окупантів, у Михайлівці зараз нібито 200–250 учнів. Але це діти не лише з нашої громади, продовжується підвіз з інших населених пунктів, – продовжує Глєбова.

Додає, що у Новомиколаївці росіянам не вдалося відкрити ані садок, ані школу, попри численні спроби.

За словами співрозмовниці, у 2024 році вчитель хімії з Новомиколаївки пішов викладати за російською програмою.

- Ще троє місцевих зрадників із однієї родини пішли «вчителювати», до речі, жоден із них не має педагогічної освіти. Загалом учительський контингент – непрофесійні кадри. Люди з вулиці, місцеві – хто без освіти, хто має хоч якусь технічну освіту, хтось пенсіонер, а хтось узагалі лише школу закінчив. Вони пройшли «курси» у Криму, якісь сертифікати їм виписали, – пояснює начальниця СВА.

А ще Євгенія Глєбова звертає увагу, як важливо робити все, щоб діти, яким виповнилося 18 років, виїжджали з окупації і отримували далі українську освіту. На підконтрольній Україні території функціонує два ліцеї Новомиколаївської громади – у кожному з них онлайн навчається по 200 дітей: «Ми дуже переживаємо за долю цих ліцеїв, щоб змогли їх зберегти, бо є вимоги щодо наповнюваності класів».

ЧОРНІ ОРЕНДАРІ ТА ДЕПУТАТИ-ЗРАДНИКИ
- Щодо тиску на населення, то все залежить від ротації фсбшників і того, що відбувається на фронті. Як тільки ми бачимо у новинах, що на лівому березі щось підірвалося чи наші десь поцілили, то тиск посилюється. Одного з мешканців нашої громади – чоловіка з інвалідністю, росіяни «засудили» до 12 років ув’язнення. Інший – під російським судом. А ми знаємо, як там ставляться до ув’язнених, хоч би живий лишився, і щоб ми розуміли, де його шукати далі, – каже Глєбова.

Люди у громаді під окупацією дуже запресовані, закриті.

- Зрадники у громаді є, хоча їх відсоток насправді мізерний, – зауважує вона.

У прокуратурі розповіли, що на території Новомиколаївської територіальної громади зареєстровані сім кримінальних правопорушень, що кваліфікуються як злочини проти основ національної безпеки України. У межах цих проваджень трьом особам повідомлено про підозру. До суду скеровано обвинувальні акти щодо трьох осіб (за вчинення чотирьох правопорушень).

Начальниця СВА розповідає про колаборантів – «чорних» орендарів, з якими у неї до великої війни були зіткнення.

- Вони орендували паї у людей неофіційно і не оформлювали фермерські господарства, бо не хотіли сплачувати податки в місцевий бюджет. Так от, серед них є ті, хто у свій час пройшов у наш депутатський корпус, і вони пішли на співпрацю з окупантами. Наприклад, депутат 8 скликання, голова земельної комісії Сергій Моргуненко отримав російський паспорт, оформив свій бізнес за їхнім законодавством і процвітає. Є ще михайлівський депутат – зрадник, який робить це відкрито, – Ковальов Олег. Він їздив із російським триколором, і на «референдумі» агітував, і вся його родина працювала на окупантів на виборах Путіна. Є депутати – землевласники, які повтікали за кордон разом із сільським головою Петром Гулим восени 2022-го, як тільки зібрали і реалізували врожай зі своїх полів. Тепер звідти керують бізнесом через своїх підставних осіб, самі не світяться, бо усвідомлюють відповідальність перед законом. Долею громади ніхто з них не цікавиться. Але є й такі депутати, якими ми повинні пишатися, – четверо обранців воюють за Україну, зокрема, і на Херсонському напрямку. І мій заступник також уже два роки захищає Україну в найгарячіших ділянках фронту, – ділиться голова громади.

Щодо російської мобілізації, вона зауважує, що до росармії з громади пішли до десятка осіб, серед них – асоціальні, люди з наркотичною залежністю: «До одного з жителів Михайлівки прийшли окупанти і сказали, що будуть у нього на другий день, щоб готувався йти служити. У чоловіка стався інсульт, він помер. Згадаю ще один випадок: росіяни забрали на строкову службу юнака, який не виїхав через батька, а його брати вибралися на підконтрольну територію і один з них служить у ЗСУ».

ПРО БУНТ, ЄВРЕЙСЬКІ КОЛОНІЇ ТА СІОНІСТІВ
Якщо погуглити про історію громади, то з відомих земляків – уродженець Михайлівки, художник-живописець, графік Іван Шульга (1889–1956). Його називають майстром побутового і батального живопису.

- Загалом громада складається з п’яти маленьких сіл – колишніх, як кажуть, єврейських «посьолків» та двох великих сіл – Новомиколаївки та Михайлівки (у совєтскі часи – колгоспи-мільйонери), – каже Євгенія Глєбова.

Вона вивчає історію рідної громади, адже є прямим нащадком роду Прокопових, які згадуються в історичній довідці і є одними з перших поселенців – засновників її села.

Досліджував історію єврейських поселень у громаді після 90-х років минулого століття скадовський письменник і краєзнавець Олег Лиховид.

- Річ у тім, що після громадянської війни в містах звичний уклад життя євреїв змінився – містяни не мали коштів, щоб замовити у них послуги: ремонт взуття, пошиття одягу, ювелірку тощо. Сторіччя тому діяла партія «Поалей-Ціон» («Робітники Сіону» – поміркована єврейська організація соціалістичного спрямування). І вона звернулася по допомогу до євреїв світу, серед яких були багаті люди, що створювали вже тоді, як ми зараз кажемо, різні фонди та проєкти. Після цього звернення благодійна організація – американський єврейський розподільчий комітет «Джойнт», допомагав у формуванні єврейських сільськогосподарських товариств. Головним представником міжнародного комітету в цих краях був такий собі доктор Адлер, який представляв й інші єврейські організації. Пізніше в СРСР заборонили і «Робітників Сіону», і діяльність комітету, багатьох представників цих структур заарештували та знищили, – каже Лиховид.

Дослідник звертає увагу, що єврейські поселення відповідно і називалися: Леніндорф (нині Карабулат), Найдорф (нині Новосілка), Вайндорф (нині Труд), Майндорф (нині Промінь) та Ленінвег (нині Біленьке). Розмовляли у цих селах на ідишу.

Як розповів краєзнавець Дементій Білий, в Атласі «Національні меншини в Україні, 1920–1930-ті роки» (рік видання 1996) вказано, що в 1931 році існувала Єврейська національна сільська рада в Скадовському районі Херсонської округи. Вона називалася Леніндорфська. На той момент у ній проживало 867 осіб.

- У 1936 році з’явилася тенденція на ліквідацію національних сільрад і до 1941 року їх уже не було. Але назви залишилися, їх змінили у 1946 році, – додає Лиховид.

Правда, після завершення Другої світової війни у колишніх національних поселеннях не залишилося і євреїв – їх знищили фашисти, які, до речі, під час окупації перейменували лише одне село – Леніндорф на Нововизвольне (підкресливши цим, що «повністю визволили село від єврейського населення»).

За словами Лиховида, щодо розстрілів євреїв на території Скадовського району, то вони відбулися у межах сучасної Новомиколаївської громади, між тодішніми селами Леніндорфом і Найдорфом.

- За різними свідченнями, можна припустити, що кількість розстріляних євреїв у Скадовському районі (за старим адміністративним поділом) становить близько тисячі осіб. Проте коли після звільнення Скадовщини 1943 року радянські органи почали встановлювати прізвища розстріляних, зробити це було важко. На жаль, за майже 80 років набралося лише 212 осіб, з них 172 – євреї. Причому достеменно встановлено тільки 55 імен, в інших випадках значаться без імен дружини, сини та доньки, – каже краєзнавець.

Треба сказати, що у громаді вивчали своє минуле, і на її сайті можна знайти свідчення про той час і про трагедію, яка трапилася з євреями.

У колишніх єврейських поселеннях після вбивства місцевих євреїв залишалося жити по 50–100 людей. Щодо минулого, то колишній Леніндорф (до 2016 року року село називалося Ленінське) тепер має назву Карабулат – татарське обрядове ім’я, що походить від складників «Кара» (чорний, грізний, сильний) та «булат» (сталь вищого ґатунку). Як розповідає Олег Лиховид, тюркські народи, зокрема татари і ногайці, які проживали в Північному Причорномор’ї, залишили по собі безліч топонімів. А ще цими землями за Російської імперії нагородили турецького зрадника Батал Хусейн-пашу, який, прихопивши скарбницю, перейшов на бік росіян. Це деморалізувало османське військо, що почало розвалюватися (події відбувалися в 1790-х роках на Кубані). Потім власність перейшла до його сина, який намагався тут господарювати до 1804 року, а потім продав ці землі караїмам, а ті вже – перепродували далі.

Щодо Михайлівки, то це село було заселене кріпаками, його заснував у 1833 році француз Шарль Мішель Потьє – інженер, математик, педагог, який переселив сюди своїх кріпаків з Нижегородської губернії. А Новомиколаївка – нинішній центр громади, створювалася за іншим принципом. Село не було казенним, не було поміщицьким, не було хуторським. Новомиколаївка – поселенська, заснована в 1861 року нащадками запорожців, вихідцями з Бессарабії та кріпаками-утікачами. У 1870 році до громади були причислені 6 родин греків, а у 1871 році – 8 родин сербів, колишніх австрійських підданих.

Можливо, цей дух запорожців і втікачів вплинув на те, що саме у Новомиколаївці в 1930 році виник жіночий бунт проти колективізації. Про це розповів у своїй публікації у листопаді 2000 року тодішній кореспондент Укрінформу Григорій Кривець.

«У херсонському томі "Історії міст і сіл Української РСР", виданому 1983 року, є коротенька загадка про те, що "у липні 1930-го куркулі села Новомиколаївка побили голову сільської Ради". А далі тогочасні історики зазначають: "Виступи куркулів проти Радянської влади отримали рішучу відсіч з боку бідняків і середняків". Що ж насправді сталося тоді у Новомиколаївці? Відповідь на це запитання знайти не так уже й важко. Документи, які раніше ховали у фондах спецзберігання КДБ, нині передано до держархіву без позначки "цілком таємно".

Саме тут лежить на полиці й папка карної справи N182 Херсонського окружного відділу ГПУ. Зібрані у ній рапорти, протоколи, свідчення допомагають відновити картину подій у Новомиколаївці.

30 липня 1930 року майже 500 жінок оточили сільську раду. Вони вимагали дозволити зібрати врожай з частини конфіскованих земель, повернути розкуркуленим будинки, худобу, реманент. Наступного дня утихомирювати бунтівниць прибув голова райвиконкому. Проте розбурхані селянки не злякалися.

Вони висунули перед начальством інший ультиматум: повернути з Півночі засланих туди чоловіків. Як і слід було чекати, після цього за справу взялися професійні чекісти. Селом прокотилася хвиля арештів.

Посадити та відправити до таборів пів тисячі жінок було непросто. Назвати усіх їх "ворожим елементом"? Але ж хто повірить, що у небагатому степовому селі знайшлося аж 500 "куркульок"? Тож оперуповноважений Марченко відмовився від спокуси кваліфікувати подію як "антирадянське повстання" і пішов вивіреним шляхом. З усіх арештованих він відібрав призвідниць бунту. Дарма, що односельці відмовлялися давати проти них свідчення. І дарма, що "куркулька" Меланія Прокопова забрала з колективної ферми одну-єдину свою корову. "Трійка" присудила їй та Марії Прокоповій по 10 років концтаборів. П’ятьом селянкам, серед яких була і Марія Сервуля, що мала грудну дитину, дали по вісім років. Ще трьох жінок засудили на три роки умовно», – розповідав журналіст.

Це був не єдиний жіночий бунт проти колективізації на Херсонщині. У той час, стверджують архівісти, були і значно жорстокіші вироки. Наприклад, у селі Солонці теж відбувся подібний, трьох його учасниць розстріляли.

Як писав журналіст, у Новомиколаївці про той бунт мало що знали – селяни боялися навіть пошепки розповідати про ті події своїм нащадкам.

Ірина Староселець, Укрінформ
Фото надала Новомиколаївська СВА