Обличчя заборонено: як бранець з Херсона Сергій Офіцеров у російській неволі почав малювати попри нестерпні умови утримання

Мешканця Херсона Сергія Офіцерова росіяни викрали з квартири батька 3 серпня 2022 року. Спочатку його утримували в Головному управлінні поліції Херсонської області, потім перевезли до Лефортово, а звідти – до Ростова. Чоловік проходить у справі так званої херсонської дев’ятки, в межах якої місцевих чоловіків Росія звинуватила в “тероризмі”.

Перебуваючи в ув’язненні, Сергій захопився малюванням. Здебільшого він створює копії відомих картин, а також малює обличчя в’язнів, тюремний побут і своє рідне місто. Адміністрація СІЗО не в захваті від його хобі й часто знищує його роботи. Але інколи він устигає їх передати своєму батьку.

Про викрадення Сергія Офіцерова, судовий процес, умови утримання, російське громадянство та нове захоплення чоловіка виданню ZMINA розповів його батько – Геннадій Офіцеров. Публікуємо його розповідь.

Автопортрет Сергія ОфіцероваСергій народився в Херсоні, але згодом наша сім’я переїхала на Камчатку. Там наші дороги з дружиною розійшлися, і ми розлучилися. У 1994 році я повернувся до України, однак син залишився з матір’ю. Згодом вони переїхали до Іркутська, де Сергій отримав російське громадянство. Він також вступив до іркутського медичного інституту, який так і не закінчив.

Намагався позбутися російського громадянства, але влада РФ блокувала цей процес

У 1996 році, у віці 20 років, Сергій переїхав до Херсона, де працював менеджером на приватних підприємствах. Працюючи офіційно, він регулярно сплачував податки. Підставою для його легального перебування в Україні була посвідка на постійне проживання. Тобто, по суті, він був резидентом.

На мою думку, Сергій отримав російський паспорт через сімейні обставини, а не за власним бажанням.

Коли Росія окупувала Крим та почала військову агресію на Донбасі, Сергій підтримав Україну, яка для нього є батьківщиною. Він вивісив на своєму балконі український прапор, слухав українську музику та став розмовляти виключно українською мовою. Усі дописи в соцмережах він теж робив українською.

У 2018 році син розпочав процедуру виходу з російського громадянства, але російська влада постійно блокувала цей процес. Усі їхні дипломатичні представництва навмисне не відповідали на надіслані звернення від Сергія. Врешті-решт, у 2021 році російське консульство в Одесі надіслало йому запрошення на співбесіду. Влітку того ж року він  поїхав туди для оформлення документів, але не встиг їх зробити.

Викрадення Сергія Офіцерова: зі слів працівників ФСБ, це могли зробити “орли Януковича чи СБУ”

2 березня 2022 року російські війська окупували Херсон. Спочатку вони не поводили себе агресивно, як це було на Київщині чи в Маріуполі. Ймовірно, вони розраховували на підтримку місцевого населення, тому деякий час у місті навіть не прибирали українських прапорів та вивісок. 

Через закриття бізнесу та підприємств стало значно важче жити. Сергій, як і багато інших людей, втратив роботу. Щоб пережити цей складний період, він переїхав до сестри в район під назвою Острів. Але після того, як росіяни скрізь поставили блокпости й щодо тих, хто їхав з Острова, стали проводили жорстку фільтрацію, Сергій повернувся до своєї квартири в центрі міста. Щоразу проходячи через блокпости, Сергій показував їм своє водійське посвідчення.
Син щотижня провідував мене. Зазвичай ми обідали, пили каву та переглядали фільми. 3 серпня 2022 року він укотре прийшов до мене, і через 10 хвилин хтось подзвонив у двері. Відчинивши, я побачив трьох чоловіків у цивільному одязі. Один з них тримав у руках пістолет. Вони мовчки ввійшли до квартири, поклали Сергія обличчям на підлогу та змусили розблокувати його телефон. Перевіривши його, вони підняли сина й вивели з квартири. На сходовому майданчику я запитав у росіян, коли вони його повернуть. Ті відповіли, що він сам прийде. Після цих слів вони надягнули на Сергія кайданки й наказали мені повернутися до оселі. З балкона я побачив, як сина вивели на вулицю та посадили в біле “рено дастер”. На таких автівках здебільшого їздили ефесбівці. Я навіть устиг записати номер машини.

Пізніше я дізнався від колишньої дружини, що після затримання росіяни повезли сина додому, щоб провести обшук.

Наступного дня колишня дружина подала заяву про викрадення Сергія до окупаційної адміністрації. Я ж почав обходити всі місцеві відділки поліції, СІЗО та колонії. Але скрізь мені казали, що в них такого не має.

У приміщенні Головного управління Національної поліції Херсонської області (ГУНП) за адресою Лютеранська, 4, росіяни створили катівню. Коли я проходив повз неї, то майже нічого не чув і не бачив. Туди дуже рідко хтось заїжджав або заходив. Одного разу я підійшов до охоронця, щоб запитати про Сергія. Під час нашої розмови під’їхав “рено дастер”, з якого вийшло двоє чоловіків у цивільному. Вислухавши мою історію, вони відповіли, що таким не займаються. Водночас один з них припустив, що це могли зробити “орли Януковича або СБУ”. Це прозвучало як знущання.

Згодом з’ясувалося, що Сергія утримували саме в приміщенні ГУНП. Про це мені розповів колишній працівник прокуратури, якого там утримували разом із сином. Він упізнав будівлю навіть через надягнений на голову мішок, оскільки часто бував там через роботу. Ще один свідок, який там теж перебував, сказав в одному з відео, що Сергія постійно катували.   

Сергій та російський міф про “терористів з херсонської дев’ятки”

Пізніше Сергія вивезли з Херсона до Сімферополя, а звідти – до Москви. Про це ми дізналися від державного російського адвоката, якого призначили сину. Тоді ж він передав нам фотографії та листи від сина.

У Лефортово сина тримали в більш-менш нормальних умовах: не били, не знущались, у камері зазвичай перебували одна-дві людини. Російські волонтери передавали йому всі необхідні речі та медикаменти.
Сергія та ще вісім осіб – Олега Богданова, Сергія Гейдота, Сергія Кабакова, Юрія Кайова, Сергія Ковальського, Дениса Ляльку, Констянтина Резника та Юрія Тавожнянського –  звинуватили в тероризмі за трьома статтями Кримінального кодексу РФ: замах на злочин (ст. 30), акт міжнародного тероризму (ст. 361) та організація терористичної спільноти (ст. 205.4). Ця справа відома як справа “херсонської дев’ятки”. Спочатку росіяни хотіли створити “херсонську десятку”, але одна людина – Василь Стеценко – зникла. Досі відсутня інформація, що з ним насправді трапилося в ГУНП.

Слідчі ФСБ намагаються довести в суді, що нібито обвинувачені становили загрозу для РФ. Наразі справу розглядають у Південному окружному військовому суді Ростова, а хлопців тримають у СІЗО №1 та 5 Ростова.

Дивно, але звинувачення в “тероризмі” їм висунули ще до проведення “референдуму”. Загалом у матеріалах справи безліч неточностей та підтасовувань. Зокрема, це стосується дат нібито вчинення протиправних дій. За версією слідства, виходить так, що всі “злочини” вони скоїли, перебуваючи в СІЗО.

Я думаю, моєму сину та іншим хлопцям дадуть різні терміни позбавлення волі. Їм усім загрожує від 12 років до довічного ув’язнення. Інколи, а таке може бути лише в РФ, апеляційний суд збільшує термін покарання.

З огляду на темпи розгляду справи Сергія в ростовському суді, засідання можуть тривати до наступного літа. Але це лише припущення. Хтозна, що буде далі! Востаннє колегія суддів розглядала справу сина 21 листопада цього року. Поки суди відкриті, але в мене є побоювання, що росіяни можуть закрити подальші судові засідання, як вони це зробили з бійцями “Айдару”.

У російській неволі Сергій почав малювати картини тюремного побуту та портрети побратимів  

Пізніше ми замінили державного адвоката на захисника за договором, який відстоює в суді права Сергія. Однак в РФ на таких адвокатів постійно чиниться тиск і декого з них позбавляють ліцензії на адвокатську діяльність.

Під час однієї з розмов адвокат сказав мені, що Сергій його підтримує словами та усмішкою. У листах сина, які він надсилає поштою, я теж не побачив зневіри через те, що з ним наразі відбувається. Він, навпаки, переймається за нас та друзів.
Камера ростовського СІЗО. Малюнок Сергія ОфіцероваЗвісно, Сергій не може написати всю правду про те, що з ним насправді відбувається в камері. Адже всі листи цензурує адміністрація пенітенціарної установи. Проаналізувавши наше листування, я дійшов висновку, що він отримує приблизно 70% моїх листів, а я й того менше. Тому про справжню атмосферу у в’язниці можуть розповісти лише колишні полонені або бранці. За словами тих, хто перебував у російській неволі, росіяни намагаються знищити у в’язнів людську гідність та жагу до життя.

Знаю, що в Ростовському СІЗО №1 у камері, яка розрахована на десять осіб, тримали 19 людей. Влітку 2024 року всі, хто перебував в одній камері з моїм сином, перехворіли на застудні захворювання з ускладненнями. Все це через спання на холодній підлозі, високу вологість, погане харчування, відсутність прогулянок та душу. До цього переліку слід додати постійні обшуки та відсутність належної медичної допомоги. Я помітив на фотографіях, які мені передали, що Сергій дуже схуд та змінився зовні. 

Потім Сергія перевели до СІЗО №5 Ростова, де умови тримання ще гірше, ніж у попередньому ізоляторі. Там теж наглядачі постійно проводять обшуки, конфіскуючи все, що їм потрапить на очі. Також у камері забита каналізація, випарами від якої змушені дихати в’язні. Через це бранці часто отруюються аміаком. Адміністрація пенітенціарної установи пояснює жахливі умови утримання тим, що в них не вистачає персоналу.
Попри всі жахи російських в’язниць мій син знайшов для себе хобі. Якось випадково він натрапив на підручники для професійного малювання. І вирішив спробувати себе як художник. Спочатку Сергій малював чорно-білими олівцями, а потім перейшов на кольорові. Найчастіше він перемальовує репродукції відомих митців, а також зображує рідний Херсон, малює портрети ув’язнених та малює тюремний побут у різних СІЗО. Вже згодом він дізнався, що у в’язниці заборонено малювати обличчя, тому деякі його роботи росіяни знищили.

Малюнки, які він вішав на стіні, щоразу зривали. Його олівці часто ламали або знищували. Також через сирість у камері папір стає вологим і непридатним для малювання. Та, незважаючи на всі негаразди, він продовжує творити.

До цього він ніколи не захоплювався малюванням, і я теж не маю потрібних для цього задатків. Але доля так складається, що в стресових ситуаціях у людини можуть відкритися нові таланти. 

Для Сергія було б важливо, щоб його картини показували в Україні та у світі. Наприклад, українські волонтери навіть переслали їх якомусь французькому художнику. Загалом для всіх бранців важливо мати зворотний зв’язок з родиною, друзями та всіма, хто пише їм листи. Для них це як свіжий ковток повітря.

Якби Сергій міг отримати українське громадянство, це стало б підставою для виходу з російського

Мене тішить те, що він перебуває в камері лише з українцями. Водночас я морально готуюся до обвинувального вироку та його переведення до колонії, де він, найімовірніше, відбуватиме покарання з російськими злочинцями. Для мене це справжнє психологічне випробування, але я маю це пережити. 

На мою думку, звільнення з полону людей стане можливим завдяки перемозі ЗСУ на фронті. Також хочу нагадати, що “херсонська дев’ятка” є медійно відомою. Про хлопців знають у Координаційному штабі, Офісі Омбудсмана, Нацполіції та інших відомствах. Про них говорять та пишуть громадські організації.
Ситуація ж з Міжнародним комітетом Червоного Хреста також усім відома. Наприклад, я досі не маю підтвердження від них про перебування сина в російській неволі. Від представників ООН я отримав відповідь, що вони більше нічим не можуть допомогти, бо я знаю про місце перебування Сергія.

Наразі я намагаюся розв’язати питання з російським громадянством Сергія. Наприклад, міграційна служба після нашого з адвокатом запиту про громадянство сина підтвердила, що він не є громадянином України. Тож ми навздогін скерували ще один запит щодо отримання сином посвідки на постійне проживання.

Мій син не вважає себе росіянином. Навіть в одному з листів-звернень від в’язнів Ростовського СІЗО №1 до МКЧХ він зазначив у графі “громадянство”, що є українцем. Вийти з російського громадянства дуже складно. Для того щоб це зробити, людина не має перебувати під слідством, а для нас це вже проблема. Тобто, якщо росіяни захочуть повернути за обміном хлопців з “херсонської дев’ятки”, до Сергія можуть виникнути питання. Тому зараз необхідно виконати деякі законодавчі дії.

Наразі мене хвилює Закон “Про осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України” № 2010-IX, а саме пункт 2 статті 2. Згідно з документом, іноземці-резиденти, які перебувають у російському ув’язненні, опинилися поза цим законом. Вони не можуть розраховувати на державну допомогу та реабілітацію через своє громадянство. Тож важливо внести туди відповідні правки, щоб закласти необхідні гарантії для мого сина. 

Після розгляду відповідної заявки російський правозахисний центр “Меморіал” надає статус політв’язня громадянам РФ. Я теж почав займатися цим питанням.
Також, на мій погляд, варто внести законодавчі зміни про міграцію. Таку спробу зробив адвокат Олексій Скорбач. Його петиція “Про декларативний вихід із громадянства РФ при набутті громадянства України” до президента України набрала необхідну кількість голосів. На жаль, це не дало результатів. Ще порушувалося питання про подвійне громадянство, але тут теж усе застопорилось. Якби Сергій мав можливість отримати українське громадянство, це стало б підставою для виходу з російського.

Розповідь Генадія Офіцерова записала журналістка ZMINA Еліна Суліма