”Кому про це розповідати, як не нам?”. Як працюють журналісти в Херсоні

Ще три роки тому Херсон був одним із найбільш документованих міст України. Під час окупації тут працювали журналісти, які ризикували свободою, щоб передавати інформацію про життя міста. Після звільнення вони першими виходили на вулиці, знімали руйнування, збирали свідчення про воєнні злочини, писали про людей, які поверталися додому.

Влітку 2023 року в Херсоні працювало одночасно до сотні журналістів. Херсон був клондайком цікавих тем.

Але чим далі, тим безпекова ситуація погіршувалася і бажаючих працювати тут стає все менше: немісцеві знімальні групи працюють у місті, місцевих журналістів чим далі меншає. 

Журналістів у Херсоні стає все менше

Вони їдуть не тому, що перестали любити Херсон або не хочуть  більше працювати. Вони виїжджають майже з тих самих причин, що й тисячі інших містян. Російські дрони змінюють правила життя настільки кардинально, хоч і поступово, що людина довго не помічає, як звикає до небезпеки. Звикає до вибухів, поранених на вулицях, повідомлень про загиблих знайомих, до того, що дитину потрібно прикривати власним тілом, коли поруч вибухає FPV-дрон. А потім настає день, коли стає зрозуміло: залишатися більше неможливо. 

Саме цей стан кореспондентка МОСТа Валентина Федорчук описала у своєму есеї “Коли закипає вода”, порівнявши життя в місті з історією про жабу, яка не помічає, як вода поступово стає смертельно гарячою. 

Прогулянка Валентини з донькою Херсоном із детектором дронів в руках, звірусилася у соцмережах Відео: Валентина Федорчук

Валя з родиною виїхала тиждень тому. І це дуже добре, адже Херсон досі залишається одним із найнебезпечніших міст України для цивільних. Щоденні атаки дронів, артилерійські обстріли й постійний ризик для життя змушують людей приймати рішення про евакуацію, навіть якщо вони довго були переконані, що залишаться до кінця. 

Разом із мешканцями місто залишають і ті, хто роками розповідав його історію. Кожен такий виїзд — це не лише особиста трагедія журналіста. Це ще одна камера, яка більше не приїде на місце обстрілу. Ще один репортер, який не поставить запитання чиновнику. Ще одна людина, яка знала місто настільки добре, що могла за кількома фотографіями зрозуміти, де саме впав снаряд.

Та попри це, у Херсоні все ще працюють журналісти. Вони продовжують виходити на зйомки, їхати на місця прильотів, збирати історії людей і щодня відповідати собі на одне й те саме питання: чому вони досі тут?

Фіксують історичні події

“На наших очах у Херсоні твориться історія. Ігнорувати її чи тікати кудись у спокійніше й безпечніше місце для мене не має сенсу. Робота журналіста — фіксувати ці події. А коли історія відбувається саме тут, у твоєму місті, тікати від неї лише тому, що тут небезпечно, — це, на мою думку, безглуздо”, – вважає журналіст херсонського медіа ІРС-Південь Петро Коберник.

Він повернувся у Херсон у грудні 2022 року і з того часу постійно працює на Херсонщині. Журналіст вважає, що цивільні, які  досі залишаються у Херсоні,  хочуть і вимагають, щоб про них розповідали: про їхні проблеми, щоденну боротьбу за життя, як росіяни постійно вбивають мешканців міста, не дають їм спокійно жити й фактично полюють на них.

“Вони хочуть, щоб про це знала Україна і щоб це бачив світ. Щоб хтось показував реальну ситуацію, справжні історії життя нашого міста й області. І кому це робити, як не місцевим журналістам – людям, які знають специфіку регіону, розуміють його і все життя тут прожили?», – питає Петро.

Фотокореспондент Суспільне Херсон Олександр Корняков каже, що залишається у Херсоні не лише через професію, а й тому, що це його рідне місто. За його словами, саме зараз тут відбуваються події, які стануть частиною історії України, і він хоче їх документувати. Олександр, як і Петро – випускник місцевого істфаку. 

“Зараз у Херсоні твориться частина історії України. Мені цікаво самому її фіксувати. Я херсонець, мені болить за своє місто. Саме тому я залишаюся. Відчуваю, що зараз потрібен саме тут”, – говорить він.

Корняков переконаний, що місцевих журналістів, які системно документують життя прифронтового міста, залишилося небагато. Окрім роботи на Суспільному, він створює власний фотоархів Херсонщини, адже вважає, що ці світлини згодом стануть важливими історичними свідченнями. “Я знаю, наскільки важливо залишити в історії фотосвідчення того, що відбувалося у Херсоні під час повномасштабної війни”, — каже фотограф.

Як змінилися умови роботи за останній рік

За останній рік, говорить Корняков, умови роботи журналістів у місті суттєво змінилися. Якщо раніше головною загрозою була артилерія, то тепер – російські дрони. Через це значно розширилася так звана “червона зона”, де журналісти або взагалі не можуть працювати, або можуть потрапити лише у супроводі пресофіцерів. Значно небезпечніше стало пересуватися автомобілями чи громадським транспортом, тому нерідко доводиться ходити пішки. Багато районів міста фактично стали недоступними через постійну загрозу атак безпілотників.

“Працювати стало набагато складніше. Найбільше це відчувається через безпекові обмеження. Є місця, куди ти просто не можеш зайти, чбо там постійно літають дрони”, — говорить він.

Ще однією проблемою Корняков називає зниження довіри до медіа. За його спостереженнями, дедалі частіше люди на вулицях ставлять журналістам запитання, хто вони і навіщо працюють, а іноді навіть звинувачують їх у тому, що публікації лише погіршують ситуацію. Фотограф пов’язує це зі зростанням кількості анонімних телеграм-каналів і блогерів, які працюють без редакційних стандартів та професійної відповідальності.

“Мені здається, люди стали менше довіряти журналістам. Частково це наслідок діяльності різних блогерів і телеграм-каналів. Вони можуть показувати все, що завгодно, не маючи жодної відповідальності, а через це страждає довіра і до професійних медіа”, — вважає фотокореспондент.

За його словами, професійні журналісти працюють у значно жорсткіших умовах. Вони змушені дотримуватися правил безпеки, погоджувати роботу з військовими, не публікувати інформацію, яка може зашкодити обороні чи людям. Водночас блогери часто ігнорують ці обмеження.

Журналістка МОСТа Наталія Майстренко залишається в Херсоні через професію. Вона остання з редакції, хто на постійній основі живе у Херсоні. Інші колеги приїздять працювати у місто на тиждень-два на місяць “вахтовим” методом.  “Я залишаюся працювати в Херсоні не через героїзм чи тому, що не відчуваю небезпеки. Навпаки — вона стала частиною щоденної реальності, і я, як усі, хочу жити. Для мене це насамперед про професію. Журналістика в прифронтовому місті неможлива без розуміння його контексту. Перебуваючи тут, ти бачиш не лише наслідки обстрілів, а й те, як змінюються настрої людей, як вони адаптуються, про що мовчать і говорять. Це дозволяє відрізняти поодинокі історії від тенденцій, критично ставитися до інформації й не будувати матеріали лише на чужих переказах”, – каже вона.

Наталія переконана, що відстань між журналістом і подіями має значення. Той, хто живе в Херсоні, краще відчуває настрої людей і бачить, як російська пропаганда намагається впливати на мешканців міста. Завдяки цьому місцеві журналісти можуть не лише викривати фейки, а й пояснювати, чому вони з’являються і як працюють. Саме тому, вважає вона, історію Херсона найкраще можуть розповісти ті, хто проживає її щодня.

Через роки історію цієї війни писатимуть за фотографіями, відео, репортажами, інтерв’ю й новинами, які створюються сьогодні. Якщо нікому буде їх створювати, у цієї історії залишиться набагато менше свідків. У Херсоні досі є люди, які щоранку беруть камеру, диктофон чи блокнот і виходять працювати. Поки вони залишаються, у Херсона є власний голос — голос людей, які не дивляться на місто здалеку, а живуть його сьогоденням.

Сергій Нікітенко, регіональний представник Інституту масової інформації у Херсонській області