Історія херсонської мисткині Вікторії Березіної

З початку війни життя кожного українця кардинально змінилося. Важкі випробування випали на долю мешканців окупованої Херсонщини. Разом з усіма земляками опинилися в окупаційній неволі й херсонські митці. За таких обставин, здавалося, було не до мистецтва. Але творчим особистостям притаманно перетоплювати розпач і біль у мистецькі витвори. Про життя в окупації та власний артспротив розповіла херсонська художниця Вікторія Березіна.

Листи з окупації, які побачив світ

Вікторія Березіна – вільна мисткиня. Їй 29 років, за плечима художня школа, дизайн-ліцей та навчання в технічному університеті за спеціальністю дизайн. Вона створює діджитал колажі, займається графічним дизайном та організовує творчі заходи. Вікторія також є співзасновницею та організаторкою артфестивалю “Міцелій”, який відбувався у 2020-21 роках на пересувних артмайданчиках Херсона.

Міцелій об’єднав молодих представників візуального, музичного та перформативного мистецтва, стріт-арту, інсталяцій та інших напрямків сучасного мистецтва. Цьогоріч, в умовах війни, цей фестиваль організували й провели у Швеції, а кошти, зібрані на творчому ярмарку, передали колегам, що залишалися в окупації. Але про все детально.

У січні 2022-го року Вікторія разом із представниками Херсонської Торгово-промислової палати їздила до Тартуського Центру креативних індустрій в Естонії. Метою візиту було налагодження взаємодії між митцями обох країн. Там вона контактувала й з місцевими галеристами.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, один із галеристів – Рауль Орєшкін – одразу написав Вікторії, хотів дізнатися, чи в безпеці вона та її сім’я. Вікторія згадує, що в перший день війни не могла й думки докупи зібрати. А наступного дня написала:

Ситуація жахлива! Це була дуже важка ніч. Я не спала з самого ранку вчорашнього дня. Живу буквально за декілька кілометрів від зони бойових дій. Протягом усього вчорашнього дня були вибухи ракет і стрілянина. Багато хто панікує й намагається виїхати. Для нас головне – протриматися кілька днів. Моя мама працює в лікарні. Сьогодні привезли перших поранених. Є жертви. Не віриться, що це відбувається. Час від часу над нашими будинками пролітають винищувачі, чути, як вони бомбардують. На мосту лежать трупи, підірвана техніка солдатів. Зараз вибухи тривають вже більше пів години... я все чую... вони близько... Нерви здали, і я здригаюся кожного разу, коли лунає черговий вибух. Єдина думка – може, все буде добре і ми виживемо. Сподіваюся, виживемо. (лист від 25.02.2022)

Рауль писав щодня, їхнє з Вікторією листування тривало впродовж семи місяців до її переїзду в Естонію. Вона ділилася переживаннями, розповідала про окупаційне життя Херсона та події в Україні.

Ці листи Рауль публікував на власних сторінках у соціальних мережах і на офіційній сторінці галереї. Трохи згодом заради безпеки дівчини виключно на сайті галереї.

А в травні минулого року дві акторки читали їх російською та естонською мовами біля російського посольства в Таллінні. Цю протестну акцію організували Лііс Ліндмаа та Лііс Варес, які також організовували демонстрацію проти російського сексуального насильства в Україні.

Після акції біля посольства про Вікторію та її свідчення війни писали в естонських газетах і журналах. До прикладу, в журналі «AKADEEMIA» опублікували всі листи першого місяця війни. Цьогоріч наприкінці листопада в Естонії має вийти книга з листами Вікторії «Мій Херсон. Листи з України».

Коли хтось особисто розповідає свою історію, це зачіпає сильніше. Мої листи прочитало дуже багато людей. Від десяти до тридцяти тисяч щодня бачили ці публікації. Це дуже вплинуло на європейську публіку, – переконана Вікторія.

А розповідати було що. Магазини в місті не працювали, на околицях точилися бої, лунали вибухи, по херсонських вулицях їздили броньовики й безборонно пересувалися озброєні окупанти.

Уперше Вікторія побачила їх на Дніпровському ринку, куди приїхала в пошуках хоч якихось продуктів. Вона купувала якісь овочі, як на ринку з’явилися двоє бурятів з автоматами. Вікторія зізнається, їй хотілось щось зробити, бодай крикнути їм, щоб забиралися додому, бо тут їх ніхто не чекав. Але змовчала, бо усвідомлювала, що це може мати жахливі наслідки. Могли забрати й на підвал. Про такі випадки не раз чула від друзів і знайомих.

Був такий випадок зі знайомою, коли окупанти забрали з вулиці її неповнолітнього брата. Вони на цій вулиці шукали когось імовірно за наведенням і помилково забрали дитину. А там приходьте і розбирайтеся, – розповідає Вікторія.

Вона з сім’єю мешкала в приватному будинку в передмісті. Окупанти ходили там рейдами по домівках, стукали й у їхні ворота.
Та коли ніхто їм не відчинив, двері вибивати не стали. А в будинках більш заможних сусідів, за словами Вікторії, вибивали двері й виносили все, що бачили, навіть вікна та лінолеум. Вона бачила, як фури виїжджали завантажені вікнами – пластиковими й дерев'яними.
«Руський мір» став синонімом страху, руйнування та грабунків.

Вчора вранці й вночі горіли плавні. Також горіли дачі. Це сталося по той бік Дніпра. Чорний густий дим закрив все небо. Ми намагалися не відчиняти вікна, але задушливий дим все одно просочувався всередину. У Криму почали продавати овочі, награбовані у херсонських фермерів. Овочі, пшеницю також забрали зі складів наших фермерів тоннами... і невідомо, чи зможуть фермери засіяти поля цієї весни. Багато полів на Херсонщині заміновано.(лист від 29.04.2022)

“Проживаю свої емоції в роботах і стає легше…”

Попри всі жахіття окупаційного життя, Вікторія знаходила сили й на творчість. Влітку 2022 року вона працювала над створенням естонсько-українського календаря на знак вдячності та заради підтримки українців, які зараз живуть в Естонії. Дванадцять місяців – уособлювали дванадцять цифрових колажів. Шість місяців знайомлять глядача з естонською культурою. А українська частина календаря – серія під назвою “Ненька Україна” – нещодавно з’явилася й у Херсоні на закритих плитами вікнах та вітринах в рамках мистецького проєкту “На плаву”. Вона представлена шістьма колажами з портретами наших предків у національному вбранні на фоні рідної природи, національної символіки та орнаменталістики.

Крім цих колажів Вікторія робила й такі, що відображували її емоції та особисте переживання війни. Робота над цими колажами стала для мисткині своєрідною психотерапією.

Я вже давно веду такий собі мистецький щоденник, де роблю невеличкі колажі. Вчора мені приснилося, що я бачила багато вогню.... Все горіло так само, як горіла моя батьківщина всі ці 6 місяців. І на моїх колажах теж було багато вогню... Ці нові колажі я робила плачучи... У них багато сенсу... У них стільки болю... Вони справжні... Важко зрозуміти, що це реальність... Але я проживаю свої емоції в роботах і стає легше... Я назвала цей художній щоденник "Чорна книга". (фрагмент листування від 15.08.2022)

Не полишала Вікторія й організаторської діяльності. Навіть в умовах окупації їй вдалося організувати онлайн-виставку з красномовною назвою «Тригер». Її відкрили 24 травня, рівно через три місяці від початку повномасштабного вторгнення. В онлайн-режимі вдалося зібрати 38 українських і семеро естонських митців. Виставка була мультижанровою й об’єднувала різні мистецькі напрямки: ілюстрації, колаж, відео та стріт-арт. Також з березня естонські й деякі українські митці передавали свої картини, листівки, наліпки в “tARTu gallery” й збирали кошти. А Вікторія разом з її творчою групою “Міцелій” надсилали ці кошти художникам з усієї України, які заповнили спеціальну гугл-форму на отримання  допомоги, розміщену на сторінці заходу. В пріоритеті були митці з Херсона та з території, де ведуться бойові дії.
Фінансову підтримку в сумі 50 та 100 євро надіслали близько 100 художникам з Херсона, Нової Каховки, Чорнобаївки, а також Київської, Харківської та Миколаївських областей.

Я сподіваюся, що наша основна група зможе залишитися у своїх будинках і не буде змушена тікати з міста. Але ми розділили завдання в нашій команді так, щоб, якщо це станеться, хтось інший міг організувати виставку в той самий час. Я б не відчувала себе в безпеці деінде. Війна всюди! Вчора ракети прилетіли навіть до Львова, жертви серед цивільного населення дійсно скрізь… У Херсонській області вздовж Снігурівської траси, між Придніпровським та Олександрівкою, російські військові встановили міни на полях, плантаціях та невеликих сільських дорогах. Пересування там вкрай небезпечне.... Вже були випадки, коли автомобілі вибухали, наїжджаючи на міни....
(фрагмент листування від 20.04.22)

“...хочеться бути там, де ти зростав, де став тим, ким ти є”

Коли в Херсоні пройшов так званий референдум за приєднання Херсонщини до російської федерації, Вікторія з сім’єю все ж таки вирішили виїжджати. Місцем прихистку обрали дружню Естонію.

Виїзд через Василівку тоді вже був закритий, довелося їхати через Крим. За словами Вікторії, атмосфера на кордоні була дуже напруженою. Їх перевіряли металошукачем, сканували багаж, довго допитували й принижували морально. Але вони все витримали й нарешті дісталися вільної Тартуської землі.

Перебування там затьмарювали тривожні новини з Херсонщини. Правобережжя звільнили, але окупанти почали нещадно обстрілювати місто та область з лівого берега.

Якщо чесно, я навіть не знаю, де було мені краще – в Херсоні під обстрілом, чи тут, в безпеці, але з відчуттям постійної тривоги за своїх рідних, друзів і всіх, хто там залишився, – говорить сьогодні Вікторія.

Вона зізнається, щодня засинає та прокидається з відчуттям тривоги. Бачити розстріляне рідне місто, вибиті вікна, розруху дуже боляче.
Після виїзду у Вікторії була затяжна депресія, від якої її поступово врятувала робота. У Тарту вона спочатку працювала в художній школі, проводила майстер-класи для естонських і українських дітей. Майстер-класи проводить і нині. Знайомить місцевих з українською культурою, зокрема, показує естонцям традиційний Петриківський розпис.

А працює зараз у культурній фабриці“Aparaaditehas”, має тут студію, проводить тури для українців під час заходу «Ніч галерей», створює нові роботи й готується до майбутніх проєктів.

За словами мисткині, в Естонії в неї є дуже багато різних можливостей, але вони здаються їй зараз якимись недоречними, бо всі думки її сконцентровані на рідній домівці.

Де б ти не був, в якій країні, в якому місці, хочеться бути там, де ти зростав, де став тим, ким ти є, – пояснює Вікторія.

Вона дуже хоче повернутися й допомагати відбудовувати рідне місто, робити його кращим. Сподівається, що українські біженці, що побачили, життя європейців, повернувшись, привезуть трішки їхнього менталітету. 

Після такої темряви, напевно, нас чекає світле майбутнє, хочеться вірити в це і якось сприяти змінам на краще, – зізнається Вікторія.

Анна Щидловська, sheriffua.org