Емський указ: як росія у 19 столітті забороняла українську мову

Звідки ноги ростуть у російської українофобії? Хтось, міркуючи з цієї теми, згадує сумно пам’ятний Емський указ. Що ж, під дату підписання давайте розбиратися.

Заборона на українські книги: не можна друкувати, не можна ввозити

Емський – це від назви німецького міста Бад-Емс, де 30 травня 1876 року в якихось своїх справах був цар Олександр Другий. Там він і підписав цей адресований міністерствам внутрішніх справ та освіти драконівський документ, спрямований на обмеження використання української (в оригіналі – малоросійської) мови у російській імперії.

Заборонялося ввозити з-за кордону книги, написані українською мовою, без спеціального дозволу, видавати українською оригінальні твори. І навіть робити переклади з іноземних мов українською!

Тут, щоправда, ощасливили винятком для усної народної словесності (пісні, казки, прислів’я), але щоб «видавались без відступу від загальноросійської орфографії». Велено було «заборонити будь-які на тому ж прислів’ї сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання, які мають характер українофільських маніфестацій».

Як завжди, була організована схема «поділяй і володарюй»: проукраїнську газету «Київський телеграф» наказали закрити, а львівську газету «Слово», що видається «в напрямку ворожому українофільському», наказано було фінансово підтримувати на плаву, бо інакше «вона не може існування і має припинитися». І це лише за лінією МВС.

Заборона викладати українською та репресії

По лінії міносвіти потрібно було «посилити нагляд, щоб не допускати в початкових училищах викладання будь-яких предметів на малоросійській говірці». Ну і звичайно ж «очистити бібліотеки всіх училищ у малоросійських губерніях від книг, що забороняються».

І як же без чищення кадрів: «Звернути серйозну увагу на особовий склад викладачів у навчальних округах Харківському, Київському та Одеському, скласти списки викладачів з позначкою про благонадійність кожного, та позначених неблагонадійними чи сумнівними перевести у великоруські губернії, замінивши уродженцями цих останніх».

Ще більше заборон

Чи не так само зараз робить «расєюшка» на тимчасово окупованих територіях!? Та й у нинішніх ерефівських ІПСО (Інформаційно-Психологічні Спецоперації) звідти ж ноги ростуть. Так, діяч із Київського навчального округу Юзефович у рупорі антиукраїнської істерії – газеті «Киянин» – тиснув звернення до царя-батюшки, де звинуватив українців у прагненні до «вільної України у формі республіки на чолі з гетьманом». Ось імператор і виригнув Емський указ.

Усе це лише коротко, і це далеко ще не все: в 1884, 1892 і 1895 гг. указ було доповнено новими заборонами, зокрема, на видання дитячих книг. За фактом вся ця дика дискримінація тривала до 1905 року, хоча формально Емський указ було анульовано лише 1907-го.

Валуєвський циркуляр та ранній лінгвоцид

Не можна не згадати, що йому передував т.зв. Валуєвський циркуляр 1863 року. Це був припис тодішнього глави МВС Валуєва про заборону друкування «малоросійською» мовою літератури релігійної, навчальної та призначеної для початкового читання. До пропуску цензурою дозволялися «тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі витонченої літератури». Приводом для видання циркуляра стала «спроба здійснення сепаратистських задумів під виглядом поширення грамотності та освіти».

А Валуєвському указу щось передувало? А як же! Його випереджали 134(!) задокументовані акти лінгвоциду, тобто придушення української мови за останні 4 століття російської історії.

Звісно, це тема на окремий розгляд. Скажімо лише, що 1626 року київський митрополит Йосип склав акафіст Святій Варварі. Друк і використання дозволили тільки за умови його перекладу російською мовою. Водночас синод наказав київському митрополиту зібрати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

І тут же у 1627 році указом царя Михайла наказано було книжки українського друку зібрати та спалити. І вже 1693 року – лист московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

Ну і пішло – поїхало через століття… 23 травня 2024 року був черговий варварський акт українофобського лінгвоциду: внаслідок обстрілу «російським світом» харківської друкарні – однієї з найбільших у Європі – згоріло понад 50 тисяч книг, постраждали щонайменше 3 видавництва. Від рук нелюдів загинули люди…