Лента новостей

События

24.02.2022 – день, який хочеться забути, але він назавжди з нами: спогади жителів Херсонщини

24 февраля 23:00

147

24.02.2022 – день, який хочеться забути, але він назавжди з нами: спогади жителів Херсонщини

Цей день неможливо стерти з пам’яті: вибухи, розгубленість людей і погляд у майбутнє крізь сльози. 24.02.2022 – дата, яка змінила все. Херсонці згадують, як війна увірвалася в їхні домівки.

24.02.2022 – вісім цифр, які назавжди змінили життя абсолютно всіх жителів Херсонщини. Напередодні четвертої річниці початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну «Гривна» поспілкувалася з херсонцями про той жахливий день. Далі – спогади земляків про те, як вони зустріли перший день війни: від розгубленості й страху до рішучості триматися й вижити.

«Бо росіяни нас ненавидять»

ДАРИНА, 29 років:

23 лютого я пішла на манікюр. Дуже запам’яталося, як жінка поруч зі своєю майстринею обговорювали можливість початку великої війни. Вже за мить усі, хто був у кабінеті, почали говорити на цю тему. Пам’ятаю, як ця жінка сказала, що напад Росії малоймовірний – бо чого б їм це робити? Тоді в мене вирвалося: «Можливо тому, що росіяни нас ненавидять?». Декілька хвилин усі мовчали, а потім ця жінка сказала: «Знаєте, так і є… Але чи вони дійсно нападуть – усе те їхнє військо, що біля наших кордонів?».

Наступного ранку, 24 лютого, і я, і всі херсонці прокинулися під звуки вибухів і тривожні новини про початок повномасштабного вторгнення. Пізніше я часто згадувала ту співрозмовницю. І хоча ця жінка мені незнайома, я навіть імені її не дізналася, я подумки просила Бога, щоб з нею все було добре.

СЕРГІЙ, 31 рік:

За тиждень до вторгнення мені вперше в житті вирвали зуб. Наступного дня в мене була температура під 40, і в лікарні мені поставили діагноз – коронавірус. Тоді я думав, що в мене проблеми… Та минув тиждень, і почалася війна. Коронавірус в Україні «закінчився» 24 лютого 2022-го. Про маски всі забули. І думаю, того дня багато хто, як і я, подумали: «Раніше в мене не було проблем».

«Ми прокинулися від дзвінка»

ВАЛЕНТИНА, 46 років:

Прокинулась я від дзвінка. Телефонувала бабуся з лівого берега. Одразу прийшло погане передчуття, адже так рано вона мені ніколи не дзвонила. Коли я запитала, що сталося, чи все добре, у відповідь почула коротке й сухе та від того ще більш жахливе: «Почалася війна».

КАРИНА, 37 років:

Ці спогади я б хотіла стерти, але вони назавжди залишилися зі мною. Херсон… Той ранок розділив моє життя на «до» та «після». Усе почалося з маминого дзвінка: «Доню, війна почалася». У ту ж секунду тіло ніби відмовилося рухатися. Найбільше я боялася паніки – і вона мене накрила.

Поспіхом зібрана валіза, хаотичні речі, підвал багатоповерхівки… Навколо ставало дедалі більше людей. Хтось уже тремтів від перших вибухів, а хтось ще йшов на роботу, не вірячи, що світ навколо руйнується. Коли над містом загули вертольоти, страх став відчутним на дотик. Найболючіше було бачити власну дитину, яка не розуміла, чому ми – у підвалі.

Рятівним колом став дзвінок друзів – вони їхали в село й забрали нас із собою. Там ми прожили три тижні, але думки постійно поверталися додому. Згодом ми наважилися повернутися в уже окупований Херсон, щоб полагодити машину. Це було єдиним шансом виїхати. Так розпочався наш новий етап – дорога на Вінниччину.

Я безмежно вдячна друзям, які не залишили нас у ту страшну мить. А про Вінниччину в нас залишилися лише теплі спогади: там ми зустріли людей, які стали для нас підтримкою і зробили все, щоб ми не відчували себе самотніми.

«Мами вели дітей до шкіл і садочків»

КСЕНІЯ, 50 років:

Я прокинулася не від вибухів, хоча їх теж було чутно, а від якогось страшного відчуття. Було ще темно. Почала будити чоловіка, збирати рюкзак. Я його приготувала, скоріше, як заспокійливе. Сама себе напередодні вмовляла – просто зберу тривожну валізу, як писали в інтернеті. На всяк випадок. І от настав той самий випадок.

Мене трусило, не могла говорити. Хоча мозок ще не сприймав усе, а тіло вже зреагувало. Увімкнули телевізор – війна…

Дзвонила доньці, щоб її попередити. Вона вже теж збирала дитину, речі. Домовилися зустрітися у бабусі з дідусем. Вони живуть поряд у приватному будинку. Якось одразу вирішили, що на наших «поверхах» може бути небезпечно.

Чи то через численні новини й телефонні розмови та розгубленість, але з дому ми вийшли близько восьмої ранку. Перше, що побачила: мами вели своїх діток до шкіл та садочків. Вони не знали, що почалася війна!!! Почала їм казати, не могла зупинитися…

Далі були декілька тягучих, темних діб, коли ми цілодобово не випускали телефони з рук, рахували вибухи… Аж поки росіяни не зайшли в місто… Тоді страх вийшов на новий рівень. До нього долучилася ненависть.

«Мам, а що таке війна?»

АЛЬОНА, 33 роки:

Цей спогад не з 24 лютого, але саме в річницю вторгнення ось уже 4 роки я згадую саме той день – 9 травня 2021 року. Тоді моїй доньці було три з половиною роки, і ми вперше повели її до Вічного вогню покласти квіти. Вона ще не дуже розуміла, що відбувається, навіщо квіти, тому ставила багато запитань. Пам’ятаю, як почала пояснювати: «Донечко, колись давно весь світ охопила війна і…» . Тут вона мене перебила й по-дитячому щиро запитала: «Мам, а що таке війна?». Я застигла… Словами не можу описати, що відчула в ту мить. Мабуть, що я найщасливіша людина у світі, бо дитина моя не знає, що значить це страшне слово – війна.

Проте життя – непередбачувана річ. Не минуло й року, і моїй доньці вже не потрібні були мої пояснення. Їй, як і мільйонам інших українських дітей, випало на долю побачити війну на власні очі. Усі вони – діти війни.

«Насправді сильний не той, хто має автомат»

ВІКТОРІЯ, 25 років:

Березень 2022-го. Ми їхали з Херсона до Каховки. І тоді на трасі поблизу Олешків я вперше на власні очі побачала: ось вона – війна. Пам’ятаю колони техніки, знищеної вщент, перетвореної буквально на попіл. Розбиті машини, танки, розкидані речі, фрагменти тіл…

А вже за пів години нас зупинили на блокпосту. Окупант цілиться в мене, дівчину, з автомата, наказує показати документи. Перевіривши їх, він поглянув на нас і сказав: «Їдьте з Богом».

Ця фраза назавжди закарбувалася в пам’яті. Оце його – «Їдьте з Богом». Наскільки це абсурдно: людина, яка щойно могла вбити мене за секунду, бажає мені гарної дороги? Чи як це розуміти? Після того, що я бачила пів години тому, після всього того жаху… «Їдьте з Богом». Серйозно?!

МАРІЯ, 57 років:

Згадуючи війну та окупацію, особливо врізалася в пам’ять одна ситуація. Стоматологічний кабінет, літо 2022 року. Я нарешті потрапила на процедуру – це було ще те завдання: лікарів майже немає, черги. Сиджу в кріслі, і тут заходить російський військовий, сідає поруч, ставить автомат біля себе. Дивно, але страху в мене не було – лише зневага, бо вимушена сидіти поруч із ним. Як це було принизливо!

А потім інші пацієнти та персонал почали гучно обговорювати удари по Кримському мосту, ніби й не помічаючи, що цей сидить поруч. Вони сміялися над панікою росіян, а я мимоволі посміхнулася. Бо тут сидів той, з кого зараз сміються. Я подумала, чого б йому вартувало перестріляти всіх нас? Але він сидів, робив вигляд, ніби не чує, мабуть.

І саме тоді до мене прийшло усвідомлення того, хто насправді сильний – не той, хто має автомат, а той, хто не боїться висміювати ворога в його присутності, навіть якщо в нього автомат.

Марина Поліщук