“Якби я не допомагала людям, мабуть, з глузду з’їхала б!” – квартальна Тетяна Єльник

Білозерчанка Тетяна Єльник разом зі своїм чоловіком Володимиром волонтерять від початку повномасштабної війни.

Коли в Білозерку зайшли окупанти, з магазинів швидко зникли продукти. Не можна було зняти готівку з банкоматів, а людям потрібно було харчуватися і жити. Тоді Володимир Іванович зі своїм другом почали їздити на Біле озеро і на моторному човні ловити рибу. А Тетяна Іванівна на велосипеді безплатно розвозила її людям.

Жінка розповідає: коли гроші та бензин у них скінчилися, почали пропонувати людям купляти рибу за символічну ціну – 5–10 гривень, й таким чином вони збирали на паливо для риболовлі. Окрім того, в окупації подружжя продовжувало вести сільське господарство, садити город. Так і виживали, та ще й ділилися харчами з іншими. Як каже наша співрозмовниця, найважче тоді було морально.

За національністю Тетяна Єльник – росіянка, родом вона з Кубані. Там і до сьогодні мешкають її рідні – мати, дві сестри, брат, племінники з родинами. Та на початку великої війни жінка розірвала усі зв’язки з рідними по той бік кордону.

“Я ж приїхала до Білозерки у 19 років, за чоловіком. Тут ми самотужки побудували дім, виростили дітей. Тепер я особливо часто згадую, як працювали вдень і вночі, щоб швидше закінчити свій будинок… Ну хіба я можу це все покинути? А з ріднею я не спілкуюся. Це дуже важко морально, два роки після початку війни постійно через те плакала… А зараз сльози почали закінчуватися, хоча інколи таки накриває!” – ділиться емоціями жінка.

Тетяна розповідає, як вагітна донька виїхала з окупації у Польщу, і там народила синочка Гліба. Йому два з половиною рочки, але бабуся ще не бачила онука. Сумує й за двома старшими онуками Єгоркою і Дар’єю, й, звісно, за дітьми – сином Олексієм та донькою Ольгою. Каже, діти не раз кликали до себе, просили усе покинути, та й знайомі пропонували допомогу, але вона з чоловіком залишається у Білозерці.

Цікаво розповідає білозерчанка про те, як окупанти переступили поріг їхнього дому:

“Прийшло двоє росіян, молоді. Запитую: “Чого ви тут?” “Партизанів, АТОвців, зброю шукаємо” – відповідають, починаючи нишпорити по дому. “Ні, – кажу, – були у мене діти, але й тих через вас тепер вдома немає!” “А чому через нас?” “Бо принесли війну на нашу землю!” – відповідаю. Якби мені теперішній розум, може б, і промовчала, а може, і ні… Бо така злість на них, сил нема! А вони тоді далі: мовляв, автівка у вас гарна. А на подвір’ї стоїть “Тойота” зятя. Відказую: “Прийдете забирати, обіллю бензином та підпалю!” Зараз думаю, могли б дати автоматом по голові і все. Але  лишень сказали: дивіться, багато говорите, може наступного разу так не обійтися…», – згадує білозерчанка.

А далі жінка продовжує розповідь про день визволення селища. Як з квітами та гостинцями зустрічали своїх, мліючи від щастя та почуття перемоги.

Та коли Білозерку почали вкривати артилерією та дронами з Лівобережжя, ейфорія минула. Тетяна Іванівна почала шукати волонтерів для допомоги постраждалим від обстрілів, підтоплення. І гуманітарка прибувала! Жінка звикла дивитися як живуть люди, знала про їхні потреби і допомагала адресно – саме тим, хто дійсно знаходився у кризі.

“У грудні 2022 до мене прийшли люди з проханням зайнятися видачею гуманітарної допомоги.  Так я і стала квартальною двох вулиць – Київської та Тайгова. Спочатку було важко, пам’ятаю, як вистоювала чергу з п’ятої ранку, щоб отримати ті коробки, а потім шукала, чим привести і як роздати. Зараз уже легше, ми разом з адміністрацією призвичаїтися робити усе швидко. Лише дзвінок – наймаємо машину (свого транспорту немає, тому вулицями скидаємося на бензин), забираємо допомогу, розвантажуємо – тут нам допомагають сусіди, і роздаємо мешканцям. На наших вулицях 47 будинків і 90 людей. Ми тримаємося, лише три сім’ї виїхали, а всі інші вдома”, – розповідає про роботу квартальна.

Тетяна Іванівна упевнено каже: якби не допомагала людям, мабуть, з глузду з’їхала б! Бо коли не залишається часу на емоції, їй на душі якось легше. Однак громадською роботою квартальної відважна жінка не обмежується. Вона й сама шукає волонтерів, та й продуктами з дому ділиться з тими, хто не має можливості самотужки подолати кризу. Упевнена, якщо кожен хоч трішки допомагатиме, перемога стане ближчою.

Відтак, оселя Тетяни Іванівни теж постраждала після прильотів. Перший раз загинула птиця, посікло уламками сарай, вивернуло огорожу, а другий дісталося і самому будинку – пошкодило дах, вікна. А будинок її зятя в Кізомисі після обстрілу згорів повністю.

“Коли прилетіло вперше, нас не було вдома. Я роздавала допомогу, а чоловік був на роботі – він працював у газовому господарстві. А от на другий раз скло летіло прямо на мене. І це було страшно. Та всяке у нас буває! Ось нещодавно їду на велосипеді, а над головою – дрон. І бомбу бачу. Та пронесло, полетів далі! Тепер здається, я уже нічого не боюся. Мені 55 років, за час війни я схудла на 10 кілограмів і на 10 років постаріла… Живу з Богом, і думаю, як вже буде. Головне – я вдома. Лише хочу, щоб мої рідні у Білозерку повернулися, ми ж раніше усі разом жили!” – говорить жінка.

Квартальна каже, коли на вулиці після обстрілів є пошкодження будинків, вони усі разом допомагають вигрібати сміття, а згодом – з ремонтами.

“Не можеш матеріально, допомагай фізично” – таке гасло Тетяна вже давно взяла собі за правило.

Незламні жителі Білозерки, на яку ворог не шкодує снарядів та дронів, продовжують демонструвати приклад людяності. А ті, хто виїхали з дому, з почуттям безмежної подяки дивляться на їхню мужність та незламність. Бо доки є такі ЛЮДИ, живе надія повернутися додому.

Ірина Квітка, bilozerka.info