Як подружжю Миколи та Ніни Бережків вдалося зберегти пасіку в окупації

Подружжя пенсіонерів – Ніна та Микола Бережки – мешканці легендарної Чорнобаївки. Від початку війни з рідного села вони не виїздили, разом з усіма односельцями переживали скрутне окупаційне життя та нескінченні обстріли. Однак не тільки впоралися з усіма викликами, а й змогли зберегти найдорожче у своєму господарстві – бджіл. 

Без зв’язку з дітьми, обстріли,  життя у підвалі

Микола Бережко – пасічник зі стажем. Займається бджолами вже 18 років,  жартує, що його пасіка досягла повноліття. Він має багато друзів –  бджолярів з усієї країни: з Херсонщини, Черкащини, Житомирщини  та інших областей. У мирний час постійно підтримував із бджолярами зв’язок, але війна внесла корективи в життя усіх.

Чорнобаївка однією з перших потрапила під приціл ворога. Окупанти захопили територію аеропорту і били звідти по селу.

Ми ніколи не знали, що буде через кілька хвилин. Ці обстріли, ці запуски ракет, снаряди, міни…, – розводить руками Микола.

Постраждала й домівка подружжя. Микола уточнює, що ворог використовував касетні снаряди. Головка одного з них пробила дах і стелю в сусідському будинку, а касети розсипалися по всій вулиці, розгатили дах Миколиної хати, побили крокви та дранку. Чоловікові вдалося так-сяк залатати діру дошками та шматками старого лінолеуму перед тим, як  линув дощ.

Жодного сумніву в тому, що стріляли окупанти він не має, адже бачив залп і ледве встиг сховатися. Згадує, того дня було дуже гаряче, росіяни атакували Чорнобаївку 16 разів.

Чоловіка доповнює його дружина Ніна.

Ми всю зиму провели в підвалі. Так хотілося вдягти нічну сорочку, що я не можу це передати. Щойно помилася, одяглася і, якщо потужний обстріл, одразу ховаєшся в підвал або сидиш і чекаєш, коли треба тікати.

Важким випробуванням була відсутність зв'язку з близькими. У Миколи з Ніною дві доньки – Світлана та Юля. Старша Юля з двома дітьми переживала початок війни у своєму будинку в Бучі. Кілька тижнів вони ховалися в підвалі. Першою спробувала прорватися на вільну землю 18-літня онука. Вона з друзями потрапила під обстріли, сховалися в чиємусь порожньому будинку. Перш ніж змогли евакуюватися, близько тижня трималися на одних консервах-закрутках, ще мали кілька яєць, їх варили й ділили на дев’ятьох, а воду, що залишалася після варки, пили. Пізніше з меншим сином евакуювалася і Юля. Через те, що окупанти глушили зв’язок, тривалий час Ніна з Миколою нічого не знали про долю доньки та онуків, а поспілкуватися змогли вже після звільнення правобережжя Херсонщини.

Порятунок бджіл і збирання меду в екстремальних умовах

Микола розповідає, що росіяни понаставляли скрізь свої блокпости, випалили довкола села траву й замінували околиці. Протягом всього періоду окупації він був змушений вулики з бджолами тримати у дворі.
Тож з початку війни перший мед зібрали вже у поточному році. 

А останній довоєнний Микола передав гуртовикам за два дні до повномасштабного вторгнення. Машину, якою везли мед, росіяни розстріляли на блокпосту в Олешках.

Микола згадує: життя в окупації було дуже важким ще й через те, що продукти значно подорожчали. Пенсії ледь вистачало на прожиття, та найбільше гнітила турботливого господаря відсутність кормової бази для бджіл. На їх годівлю знадобилося близько 600 кілограмів цукру. 

Треба ж було цукор використовувати ще й на консервацію. Але бджілок я зберіг, – не без гордості каже Микола.

Вивозити бджіл на травостої вони з дружиною почали вже після звільнення 

Цього року в нас видався дуже хороший мед. По першому взятку його було небагато. Але такий смачний. Я за 18 років такого ще не куштував, – ділиться радістю Микола.

Спершу бджіл вивозили до аеропорту, де був дуже гарний травостій. Однак Микола застерігає, що бджолярі мусять нині бути дуже обережними, адже окупанти залишили по собі не тільки покинуті окопи та бліндажі, а й розтяжки.

Там дуже страшно. Ходиш і не знаєш... У посадку ні в якому разі не можна заходити й по траві не можна ступати, – попереджає Микола.

Вірною помічницею навіть за таких екстремальних умов для Миколи є його дружина. 

“Я люблю працювати. Без роботи людина не живе”, – каже Ніна Бережко, і  зізнається, що й досі працює в дитячому садочку. Звісно, як і кожна жінка в селі, вона займається ще й городом і веде домашнє господарство.

Крім цього, вдвох з чоловіком разом дбають про бджіл і качають мед. Ніна згадує, що пристала на цю роботу одразу, як тільки чоловік завів перші два вулики.

Він їздив весь час, допомагав старшій донечці Юлі зводити будинок. Ті два вулики залишалися вдома. І я мусила доглядати за бджолами, давати їм воду. На відкачку меду ми поїхали разом. І я тоді перший раз побачила, як це робиться.

Як мед на аукціоні продавали

Коли пасічники збирають мед, тижнями перебувають на виїзді під пекучим сонцем, а зараз подекуди й під обстрілами. Попри страх і проблеми зі здоров’ям, зокрема й перенесені мікроінсульти, Ніна знаходить сили й натхнення допомагати чоловіку. 

Щоб підтримати батьків, які за таких важких умов здобувають дорогоцінний мед, їхня дочка Юлія розповіла про них у Фейсбуці. 
Так про чорнобаївський мед Бережків дізналися люди з різних куточків країни.

Одного дня Ніні зателефонував волонтер Дмитро Аносов із Києва і повідомив, що хоче надіслати баночку їхнього меду на аукціон до Великої Британії. Гроші з аукціону планували витратити на купівлю реанімобіля для України.

Дізнавшись про плани Дмитра, Ніна з Миколою переслали йому мед.

Благодійний захід за ініціативи Дмитра, проходив у приміщенні Віндзорської ратуші. Організували його й провели британські друзі Дмитра та інші небайдужі британці. 

Серед представлених лотів, окрім чорнобаївського меду,  були – гітара з підписом гітариста групи “Queen” Браяна Мея; боксерські рукавички з підписом Олександра Усика; футбольний мʼяч, підписаний Андрієм Шевченком та інше. На зібрані кошти придбали реанімаційний автомобіль для лікарні міста Лиман.

І ви знаєте, півлітрову баночку меду купили за двісті п’ятдесят фунтів (у гривнях це понад одинадцять з половиною тисяч. ред.). Я коли дізнався про це, сидів на стільці. Якби стояв, не знаю, чи не впав би. Я був би задоволений, за скільки б її не продали, – радісно усміхається Микола.

Варто зауважити, що Бережки мед не тільки продають, а й роздають людям. Їхня донька розповіла, що вони пригощають наших захисників на блокпостах медом і пиріжками.

Коли наші військові зайшли до села, я бігла зустрічати їх із квітами й плакала. А на другий день вже пекла для них пиріжки, – згадує Ніна радість від визволення Чорнобаївки.

Сьогодні вона зізнається, що понад усе мріє про мир та спокій для всіх українців, щасливу долю для своїх доньок та онуків і про оновлення нашої країни

Я дуже хочу, щоб країна наша оновилася після війни, і люди щоб змінилися – стали добрішими, – каже жінка.

Наразі ж від усіх страхів і переживань її відвертає щоденна кропітка праця, без якої свого життя вони з чоловіком не уявляють.


Анна Щидловська, sheriffua.org
Фото Олександра Корнякова