Як багатодітна мама стала бойовою медикинею – історія військовослужбовиці, що несе службу на Херсонщині

Ольга ніколи не уявляла себе військовослужбовицею. Вона мати чотирьох дітей, з яких троє – неповнолітні. До повномасштабного вторгнення працювала тренером ЛФК і займалася реабілітацією. А з початку повномасштабного вторгнення шукала варіанти, де і як зможе бути корисною. Так почався її бойовий шлях з маленького добровольчого об’єднання в Чорноморську до роботи бойовою медикинею на Херсонському напрямку.

 Їздила на стрільби, щоб опанувати свій страх перед зброєю

Початок повномасштабної війни Ольга згадує як дні хаосу. Коли почалися перші вибухи, їй зателефонувала мама й розповіла, що вранці дорогою на роботу бачила колону танків

Ольга тоді спустилася до парку біля моря й, сидячи там, намагалась вирішити, що робити, й спостерігала, як люди збивалися в черги до магазинів і банкоматів, бачила потік машин, що їхали з міста.

«Я так сиджу в цьому парку, дивлюсь. Ну, окей, зараз всі виїжджають. А якщо, не дай боже, сюди прилетить? А виїжджали ж всі, і медпрацівники. І я думаю: це ж може бути нестача рук, якоїсь елементарної допомоги», – згадує Ольга.Вона тоді ще не уявляла себе в ролі бойового медика, але з перших днів почала дізнаватися в знайомих, чи не потрібна допомога, дзвонила до військового шпиталю, здавала кров. Та якось їй зателефонувала знайома волонтерка й сказала, що в Чорноморську зібралося кілька хлопців, переважно атовців, які чергують по місту, і про всяк випадок потрібні медики для надання першої допомоги. 

«Це не була навіть ТРО, це було таке якесь об’єднання. Потім, вже у березні, офіційно ми стали ТРО. Люди самі взяли зброю, у кого була, бо деякі хлопці ходили на полювання. Отак і чергували на блокпостах», – розповідає Ольга. За її словами, до війни вона ніколи не бачила ані зброї, ані набоїв і взагалі вважала себе з цими речами несумісною. 

Уперше контакт зі зброєю в Ольги стався незадовго до присяги, коли хлопці на 8 березня принесли їй на примірку броник, каску й автомат чи помпову рушницю, зараз вона вже не пам’ятає. Жінка зізнається: у неї тоді задрижали руки. Тому згодом сама зголосилася їздити на стрільби, щоб опанувати свій страх. Вона зауважує, що різкого занурення в бойове життя в неї не було, все відбувалося поступово. І зокрема це врятувало її психіку. 

«Ми не потрапили одразу в бойові умови. І навіть коли зайшли в Херсон наприкінці грудня 22-го року, обстріли не були такими сильними. Якось так поступово ти втягувався в атмосферу війни. Як це не звучить абсурдно, але до цього звикаєш», – ділиться досвідом медикиня.І як потім важко не бувало, Ольга досі впевнена, що якби й мала змогу відмотати час назад, все одно вчинила б так само й вступила до війська. Вона пояснює це так:

«Не тому, що я воїн. Ні. От якось в мене такий був протест. Я жила до війни багато років за кордоном. Коли це мій вибір (я, наприклад, хочу поїхати навчатися, працювати) – це одне. А тут якась шваль прийде і буде мені казати: тікай з міста, бо ми тут вирішили, що ми вас врятуємо. Аж теліпає від цієї думки»
 

Іноді ти не відчуваєш себе корисною

Ольга не приховує, що іноді бувають моменти відчаю, коли її «накриває». Таке, за її словами, трапляється з усіма. Адже чимало побратимів за три роки війни загинуло. Та й далеко не всіх бійців медикам вдається врятувати. Уперше зі смертю постраждалого вона стикнулася ще під час навчання. Це була допомога не у форматі бойового поранення. У хлопця відірвався тромб, довелося відкачувати. Але він не вижив. Перше надання допомоги в бойових умовах теж завершилося смертю пораненого бійця після його передачі на ЕВАК*. Ольга згадує, що поранення було важке, але кровотечу вдалося зупинити, тож сподівалась на порятунок. Однак лікар з ЕВАК бригади констатував смерть і пояснив, що в пораненого були пошкоджені артерії, внутрішня кровотеча і врятувати його було неможливо. 

«Я собі не дописую якихось спецможливостей. Але іноді ти не відчуваєш себе корисною. Коли знаєш, що десь є поранений, і розумієш, що не можуть вивезти, або немає можливості. Ось такі нюанси. У цивільному житті все швидко, всі кроки відпрацьовані. А тут так, і от ця безпорадність  найбільше вибішує, бо час – це важливо», – з гіркотою зізнається Ольга.Доводилося їй надавати допомогу й пораненим з лівобережжя Херсонщини. Щоправда, вона уточнює: важкопоранених передавали на ЕВАК. А бійцям з легшими пораненнями, наприклад, акубаротравмами, допомагали й самі.

На прохання розповісти якусь важливу для себе історію, Ольга відповідає, що не робить нічого особливого. Пояснює свою думку тим, що цивільні, які залишаються на прифронтових територіях, теж допомагають, хто як може. 

Про жінок в армії, мобілізацію та перемогу ціною багатьох життів

Стосовно вступу жінок до лав ЗСУ Ольга вважає: не варто впадати у крайнощі. На її переконання, кожна жінка повинна сама оцінити, що вона може. Вступ жінок до війська, на її думку, не повинен бути масовим. Не розуміє Ольга й призову на військову службу чоловіків із залежностями чи тих, яким залишилося рік чи два до пенсії.

«Навіщо? Щоб що? От що мені з ним зробити?  Країна з бюджету кошти виділяє на це, а воно для галочки. Це не мобілізація». Ще одну проблему Ольга вбачає у тому, що немає якогось визначеного строку служби. «Більшість людей, які сьогодні служать, – констатує вона, – Раніше не мали стосунку до армії». Не всі витримують навантаження, з яким стикаються. А є й такі, що готові служити лише за якихось більш-менш сприятливих для них умов, а щойно стикаються зі справжньою небезпекою, можуть зірватися й втекти. 

Сама вона, якби захотіла звільнитися зі служби, могла б офіційно списатися, бо має чотирьох дітей, вони зараз проживають за кордоном з її колишнім чоловіком. Старша донька вже доросла, інші ще неповнолітні. Ольга востаннє бачилася з ними до війни. Наразі спілкується лише онлайн і посилає до них свою маму, їхню бабусю. А сама сподівається, що війна все ж поступово піде на спад, і вона зможе якось вирватися й поїхати до дітей у відпустку. Каже, в перші роки не можна було так виїхати, а зараз відпускають за кордон, та й відпустку дають вже не на тиждень, а на 15-17 діб. Про мрії та плани на життя після перемоги, вона говорить так: 

«Ми все життя гналися за чимось. Чомусь навчались, заробляли гроші. Так от на цей момент все поміняло цінності. Тобі вже не потрібен супермаркет, тобі вже не потрібні атракціони. Сім'я, щоб бачилися, їздили, відпочивали. Спокою хочеться. Не хочеться цієї погоні за чимось».
Говорячи про перемогу, Ольга звертає увагу на те, що нею може бути тільки збереження усієї території нашої країни, щоб всі покладені у цій війні життя не були марними. 

* Медевак – лікарський екіпаж, швидка з медичним обладнанням, на яку можна перевантажити поранених.

Ганна Щидловська, Вгору