Врятував 52 дітей під час окупації Херсонщини: історія мужності директора центру реабілітації дітей Володимира Сагайдака

Володимир Сагайдак — директор Херсонського центру соціально-психологічної реабілітації дітей. Заклад розташований у селі Степанівка, що біля Чорнобаївки. Тож із першого дня повномасштабної війни та окупації бойові дії розгорталися фактично на очах мешканців центру. На той момент у закладі перебували 52 дитини.

Як Володимир Сагайдак з сім'єю пережив окупацію та як не дав російським військовим вивезти підопічних дітей до Росії — дивіться у черговому випуску проєкту "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Вижити під окупацією

Володимир Сагайдак зі своєю дружиною разом вже 42 роки. Свою дочку називає вірним другом. Старший онук служить в армії Ізраїля, а молодший вчиться грати на фортепіано.

Сім'я мешкає в Херсоні, під час окупації вони залишалися у рідному місті. Володимир Сагайдак протягом 2,5 місяців не був поруч з рідними — переїхав до Центру соціально-психологічної реабілітації у Степанівку.

— Чому під час окупації ви переїхали жити до центру?
— Я працюю директором Центру соціально-психологічної реабілітації дітей. На початок повномасштабної війни в мене було під опікою 52 дитини-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, і діти, які опинилися в складних життєвих обставинах. Звичайно, ними ніхто не міг більше опікуватися, крім мене з колективом. Тому я прийняв рішення і в перші дні війни переїхав жити до центру, тому що частина працівників виїхала на підконтрольну територію.

Ми не думали, що буде така велика війна. Ніхто не готувався, ніхто не знав. Ми ніколи не могли собі уявити, що Росія може напасти на Україну.

— А як ви пояснили дітям, що почалася війна?
— Ми так і сказали, що Росія напала на Україну, що вона хоче нас знищити. В мене були діти від 3 років до 18, і ось старші діти зразу стали дорослими.

Був такий час, коли на 52 дитини нас троє дорослих залишалося. І старші діти були прибиральниками, були помічниками вихователя, накривали в їдальні столи, допомагали молодшим. Так ми виживали.

— А чого найбільше боялися діти?
— Найбільше ми боялися того, що нас можуть забрати в Росію, що нас можуть вивезти. Я морально був готовий до цього.

Це знала моя сім'я, це знали мої рідні. І ми у центрі жили однією сім'єю, щоб ніхто нікого не забрав. Я знаю, що [окупанти] багато дітей вивезли з Херсонської області. Пропонували і нам під виглядом екскурсій, під виглядом оздоровлення. Ми відповідали: ні-ні, нам тут добре, у нас є свій басейн, все таке, ми нікуди не поїдемо.

— Виходить, діти боялися, що їх вивезуть до Росії, більше, ніж вибухів?
— Так. Вибухів ми боялися перші два місяці. Недалеко від нас Чорнобаївка, до вже легендарного аеропорту — кілометр. І ми бачили всі 29 "серій" Чорнобаївки. Всі ці палаючі танки, машини, детонація снарядів — це все відбувалося на дитячих очах.

Звичайно, під час вибухів діти падали, закривали подушечкою голову.

— Чи постраждав ваш центр під час обстрілів?
— 15 метрів від нашого приміщення впав реактивний снаряд. І якби десь так 1,5 метра, то він би був в ігровій старших дівчат. Але, слава Богу, він не влучив, а тільки шрапнеллю вибило склопакет. Це був величенький снаряд.

Ми не випускали дітей на вулицю, тому що кожен день ми збирали по території багато цього "добра", яке падало нам на голову.

— Де ви брали продукти, аби годувати 52 дітей?
— Нам дуже допомагали волонтерські організації, допомагала міжнародна організація ЮНІСЕФ.

Звичайно, через блокпости не всі волонтери хотіли до нас їздити, тому основним постачальником продуктів був я. Раз на тиждень, на два тижні ми виїжджали на базар, купували все, що нам потрібно.

Я скажу, що ми не голодували. Діти були нагодовані, доглянуті. І найголовніше, що вони залишились живі та здорові.

— А як щодо вашої сім'ї? Чи бачилися ви з рідними, які перебували у Херсоні в цей час?
— Коли я виїжджав по продукти, то на 15-30 хвилин забігав додому, обіймав онука, дочку, дружину і повертався на роботу.

Дружина пропрацювала все життя з дітьми-сиротами, і вона розуміла, що, крім мене, крім колективу, який там залишився, ніхто не допоможе цим дітям. Я повинен бути з дітьми.

— Я можу уявити, які це були пів години зустрічі, коли ви до них приїжджали.
— Дуже всі були раді.
У нас у місті був терор. Той, хто не пережив окупацію, цього не зрозуміє. Коли нас визволили, коли всі херсонці вийшли на вулиці, я зрозумів, що нас дуже багато і ми не кинули Херсон.

Сховати дітей

— Я знаю, що до вас навідувалися окупанти. Як це було, коли вони вперше до вас прийшли?
— Коли вони вже до нас прийшли, я зрозумів, що не буде евакуації [на підконтрольну Україні територію], не буде ніяких "зелених коридорів".

Ми поспілкувалися з колегами, і я сказав: "Так, якщо ми найближчим часом не сховаємо дітей, вони опиняться разом з нами в Росії або десь ще. Але ми точно тут не будемо, нас вивезуть".

І ми почали шукати, де можна сховати дітей. Спочатку сховали їх по ближніх родичах: бабусі, дідусі, тітки. Всі, хто міг взяти дітей, вони їх забрали. В закладі залишилось 5 хлопчиків і 1 хлопчик у лікарні був. Звичайно, я залишився з ними в центрі, і вони були зі мною до кінця.

Вони, звичайно, знали про наших дітей, бо дуже багато було колаборантів. Ми з першого дня вели конспіративне життя. Наші діти не ходили на вулицю. Ми гралися тільки на господарчому дворі, де заїжджають машини, там є маленький дах, щоб діти могли сховатися, якщо буде якась небезпека.

— Коли окупанти спитали, де діти, що ви відповіли?
— Я сказав, що центр реабілітації — це не інтернат. Система освіти в Росії та України різна. В Росії немає центрів реабілітації. Вони не розуміють, що це таке.

Ось в центрі реабілітації дитина може бути від місяця до 9 місяців. Після 9 місяців вона повертається в біологічну сім'ю, ми її повертаємо батькам, або в прийомну сім'ю, або іде на усиновлення.

— І вони в це повірили?
— Вони в це не дуже вірили. "Дайте нам документи". Я їм даю документи. Вони дивляться, звичайно, нічого не розуміють, тому що ми ведемо документацію українською мовою. Коли вони зрозуміли, що не розберуться, то конфіскували всі 66 особових справ. Їх вони нам так і не повернули.

— Чи правда, що ваше фото окупанти поширювали у соціальних мережах?
— Мені друзі скинули мої фотографії, які ширилися у російських соціальних мережах, і там було написано, що я головний "нацик" міста Херсона, що мене треба судити на Нюрнберзькому процесі. Якось так.

Звичайно, коли таке відбувається, друзі пишуть: "Ховайся, бо по тебе прийдуть". І вони (окупанти, — ред.) приходили. Вони були дуже багато разів.

Першого разу я зміг це зняти на камери спостереження. Потім вони нам розбили всі відеокамери, забрали жорсткі диски, забрали комп'ютери.

Доля Дани та Іміра

Зараз Центр соціально-психологічної реабілітації дітей порожній, всі діти евакуйовані. Проте Володимир Сагайдак вірить, щовійна вже скоро закінчиться, ідіти повернуться до Степанівки.

Два вихованці центру — 14-річна Дана та 9-річний Імір — зараз живуть в Умані, у сім'ї Алли та Олександра Пономарчуків. Проте у батьків є й рідні діти: старшій доньці Юлії — 18 років, синові Дмитру — 15.

Зустрітися з Володимиром Сагайдаком до студії проєкту "Я не забуду" приїхала Алла Пономарчук та Дана з Іміром.

— Алло, розкажіть, з чого все почалося?
Алла: Це був квітень. Нам зателефонував Володимир Петрович, сказав, що є можливість забрати дітей до себе, тому що їх могли вивезти до Росії. Ми прийняли рішення забрати Дану з Іміром на час війни.

— А ким для вас є ці дітки?
Алла: Мій чоловік — двоюрідний дядько цих діток. Їхній тато помер в кінці 2020 року. Їхня мама приїхала з цими дітками в Каланчак (що на Херсонщині, — ред.) доглядати за своєю мамою, однак через місяць по приїзду вона несподівано помирає.

Всього в їхній сім'ї було шестеро дітей, з них четверо після смерті їхньої мами мешкали в центрі, а є ще два старші брати, які не жили з ними. Зараз крім Дани та Іміра інші діти вже повнолітні, дорослі.

Від початку наша сім'я мешкала в Каланчаку. Після дзвінка Володимира Петровича ми поїхали та забрали Дану з Іміром і повернулися в Каланчак, в окупацію, бо виїзду [з окупованої території] спочатку не було.

Як тільки з'явилася можливість, ми вп'ятьох виїхали. Наш виїзд тривав три доби. Виїжджали через Василівку (там розташований контрольний пункт в'їзду-виїзду, КПВВ, — ред.), там провели одну добу, бо нас у перший день не пропустили, й ми ночували в машині. Пропустили нас лише на другий день ввечері.

Потім ми приїхали до Запоріжжя, там нас зустріли волонтери, на ночівлю перевезли в дитячий садочок. Ми там ночували, скупалися. А потім почали рухатися далі — до Умані.

Зараз ми мешкаємо в будинку наших друзів, які віддали нам його, поки самі перебувають у Франції.

— Скільки з вами вже Дана та Імір?
Алла: Рік, з квітня.

— Як складаються ваші стосунки?
Алла: Спочатку дітки були, як їжачки. Все чуже, ми чужі, вони ж нас не знають, ми їх не знаємо. До сьогоднішнього дня притираємося. Проте вони вже почали звикати до нас, ми до них.

І нам дозволили. Ми приїхали в Умань, зразу звернулися в службу у справах дітей, і нам дали опіку над цими дітьми.

— Як ваші рідні діти відреагували на таке рішення?
Алла: Ми з ними радились, і вони розуміли, що це правильне рішення. Але з іншого боку, ми розуміли, що це буде непросто. Проте всі діти дружні, не було ніяких ревнощів.

— Володимире, чи могли ви собі уявити, що коли ви дзвонили та просили прихистили діток на деякий час, то вони назавжди опиняться у родині?
Володимир: Я не міг уявити. Але я був впевнений, що Алла з чоловіком їх збережуть і вони будуть у безпеці. Тому я дуже вдячний, що вони прийняли рішення взяти до себе ще двох дітей.

Це велике щастя. Це не можна описати словами. Це найбільша радість.

Вперше за рік Дана та Імір змогли обійняти свого наставника. Вони розповіли Володимиру Петровичу, що дуже щасливі у новій родині, що їм подобається в Умані й на новому місці у них з'явилося багато друзів. Імір мріє стати кухарем і зараз вчиться допомагати Аллі на кухні. А Дана хоче стати волонтеркою.

Діти подарували Володимиру Сагайдаку на згадку рамку з фотографіями, зробленими в центрі реабілітації. Також на ній є порожні місця — для нових дітей, якими Володимир Петрович опікуватиметься у своєму центрі.