Вони вбили маму, розгромили родинний дім: херсонка розповіла про виживання в окупованому селі

Найгірше, що могло для мене статися через це повномасштабне вторгнення, – смерть моєї мами. Її не змогли врятувати. Не довезли до лікарні. Та навіть після цього окупанти забороняли її поховати і погрожували, що залишать гнити на подвір’ї. Я не можу згадувати про це без сліз. За що нашому українському народу такі страждання? Ми ніколи не пробачимо це ….»

Саме так розпочинає розповідь своєї історії херсонка Аріна Барінова, яка разом з мамою та маленькою донькою Євою більшу частину окупації перебували у селі Правдине (Білозерська селищна територіальна громада).

Аріна працювала у фельдшерсько-акушерському пункті і здавалося, що все життя в неї та малої доньки Єви попереду. Та загарбники не лише розвіяли всі мрії про щасливе майбутнє, а й забрали життя найдорожчої людини – мами.

Як тільки російські військові заходили в села, завжди знаходилися ті, хто показували і розповідали все про своїх сусідів. Особливо окупантів цікавили військові, депутати, громадські активісти та їх рідні. Родина Барінових теж могла опинитися в списках окупантів, адже їх рідні захищають Україну від загарбників і про це в селі знали. Тому більшу частину часу пані Аріна з мамою та маленькою донечкою змушені були жити у підвалі і зайвий раз не виходити за двір.

Як виглядає населений пункт після російських військових

Згадувати той жах морально важко, натомість херсонка Аріна погоджується на відверту розмову, більше того особисто написала до нашої редакції.  Вона переконана, люди з інших країн та регіонів мають знати про всі ці звірства, що робили і роблять окупанти.

Там було сиро і темно, але безпечніше
Попри те, що Аріна Барінова до війни вже мешкала у Херсоні, повномасштабне вторгнення зустріло її саме у рідному селі Правдине. Дівчина з донькою приїхали привітати маму з Днем народження і замість запланованих двох днів провели там пів року. Кожен день після 24 лютого дівчина називає чорним для неї та її родини. Адже і дня не минало без сліз через постійні трагедії.

Мама розбудила мене о п’ятій ранку і сказала, що десь щось гучно бахкає. Тоді ще ніхто не знав, що почалася війна. Пізніше рідні зателефонували і сказали, що росія розпочала повномасштабне вторгнення. Того дня спати ми вже не лягали. Ми постійно моніторили новини, думали, що робити далі і як вижити. Ми з острахом думали, що буде з нами, якщо зникне світло, вода та газ. Що зроблять російські військові з нами, коли зайдуть в наше село? Була суцільна невідомість і це лякало найбільше. Знаєте, якщо б ми були вдвох з мамою, то можливо б не так боялися. А на наших руках спала маленька Єва. І найбільше переймалися за її майбутнє. Бо їй тільки рік тоді був», – згадує херсонка.

Ситуація з продуктами та ліками у селі була куди гіршою, ніж в Херсоні. Адже в магазинах не було таких запасів круп, борошна, солодощів, м’яса чи риби. Ліками люди ділилися один з одним, бо поїхати в Херсон на закупи всі боялися. У мережі систематично з’являлася інформація про загарбників, які вивішували у селах свої триколори. Місцеві жителі в паніці облаштовували домашні підвали, бо це було єдиним місцем, щоб сховатися від обстрілів.

Ці постійно обстріли, вибухи нас лякали. Тоді мама сказала мені, що треба не сидіти, а діяти. Треба думати, де ховатися на випадок масових обстрілів. Ми заколисували Єву на обідній сон, а самі йшли наводити лад у підвалі. Це місце важко назвати сховищем чи укриттям, але деякі люди і такого не мали. Ми прибрали там. Занесли стільці, ковдри, воду, іграшки, ліхтарики. Я себе заспокоювала  і казала: «Аріно, сховище нам не знадобиться. Це вже на крайній випадок». Боже, як же я помилялася. Бо у тому темному, вогкому і холодному підвалі ми провели більше часу, ніж в будинку. Вибухи з кожним днем ставали все сильнішими. У будинку обсипалася штукатурка, а вночі ми майже ніколи не спали. Наша маленька Єва дуже боялася. Завжди плакала і ми разом із нею. Інколи до нас приходили сусіди, ховалися з ними разом», – розповідає дівчина.

Як родина під час окупації підігрівала воду на чай

Гуманітарна допомога до сіл не надходила. Тож люди виживали, хто як міг. Хтось мав курей і ділився яйцями, хтось свиней – приносив м’ясо, а хтось козу чи корову – давали сир чи молоко. Люди обмінювалися продуктами один з одним. Відкривали домашню консервацію та якісь запаси.

Я пам’ятаю, як у нас почалися проблеми зі світлом та газом. Тому доводилося готувати їжу на вогнищі. Навіть, щоб випити чаю, треба було подумати, як то зробити в тих непростих умовах. Ми разом із сусідами їли те, що у нас було. Щось вони приносили, щось ми. Гуманітарну допомогу від України не привозили, окупанти її не пропускали. Пенсії та соціальні виплати не приходили. Можна сказати, що люди просто виживали, як могли. У кого було борошно, випікав хліб. Також велика проблема була з підгузками для малої. Ми використали останні і думали, що робити далі. Одного дня мама дістала тканину чисту і вату. Почали шити самостійно. Бо в підвалах не було таких умов, щоб замінити одразу дитині одяг. Виходили з ситуації, як могли. Ще й Єва завжди застуджувалася. Я вже не знала, як її рятувати», – ділиться пані Аріна.

Вони вбивали, куди ми могли поїхати?
Під час нашої розмови з Аріною, ми поцікавилися, чому вона разом із мамою та маленькою донькою не виїхали з села до Херсона? На що почули короткі, але такі жахливі слова: «Людей вбивали, які намагалися виїхати».

Як виглядає двір родини у селі

Хотілося тоді виїхати і забути цей сон. Із сусіднього села Таврійське вагітна дівчина із односельцем їхали за продуктами в районний центр, окупанти їх розстріляли та переїхали танком. Ця новина розлетілася швидко, люди попросту боялися виходити за межі подвір’я, ми в тому числі. У нашому селі був випадок, росіяни розстріляли чоловіка, який просто їхав на мопеді, потім вбили сім охоронців та 16-річну дівчину ні за що. Багато таких історій, від яких по шкірі мороз. А ще пізніше в окупантів з’явилися списки тих, хто боронить нашу країну. У тих списках були два члени нашої родини. То ви самі розумієте, що ми там сиділи як миші, аби тільки про нас не згадали. Окупанти ходили групами по вулиці, десь по 15 чоловік, заходили в будинки, за наводкою колаборантів», – згадує співрозмовниця.

Через кілька місяців російські військові навідалися і до родини Барінових. І то була остання крапля для дівчини та її мами.

Одного разу їх дрон упав на наш гараж, не пройшло і п’яти хвилин, як за ним приїхали два БТРи і понад 10 вояк. Вони перелізли через паркан до нас, відкрили самі ворота та зайшли, щоб зробити обшук. Вони оглянули наше подвір’я, будинок. Та у нас нічого секретного не було. Єдине – ми дуже боялися, щоб вони не відкривали свої списки і не перевіряли, чи є у нас хтось з родини в ЗСУ. Це міг бути останній наш день. Але вони швидко все оглянули і поїхали. Та я сказала мамі, втомилася постійно сидіти і боятися. В Єви вже збився графік щеплень, вона постійно хворіла. Тому як тільки окупанти почали випускати із села всіх, ми зібралися і поїхали в Херсон», – ділиться пані Аріна.

Аріно, ми вдвох залишилися…
Херсонка з маленькою Євою більше не поверталися до села. Влітку у місті можна було знайти продукти, ліки, активно допомагали українські волонтери. А ось мама Світлана не могла покинути свій рідний дім…

Я просила маму, щоб вона залишалася зі мною в Херсоні. Але ні, у неї вдома було господарство, квіти, помідори, кролики. Вона доглядала за будинками людей, які виїхали ще у перші дні війни. Тричі мама до нас приїздила в місто. Ми з братом вмовляли її, щоб покинула будинок, та переїхала до мене. Але вона сказала, що вдома треба консервувати полуницю, кабачки. Більше ми  її і не бачили», – згадує дівчина.

Пані Світлана (мама Аріни), яка загинула від уламків ракети

Восьмого вересня 2022 року в селі Правдине (Білозерська ОТГ) російські військові влаштували черговий обстріл. Зі сльозами на очах дівчина ділиться з нами:

Зі слів сусідів, російські військові запустили свою ракету. Вона розірвалася в повітрі і уламки почали летіти на будинки та подвір’я людей. У нашому будинку зачепило дах, вікно повністю вилетіло. Під обстріл потрапила наша собака. Мама переховувалася в будинку. Через пару хвилин  все стихло і вона побігла надавати допомогу собаці. Тільки вона знайшла її, як знову обстріл, знову ракети. Цього разу ракета розірвалася над нашим будинком в небі, уламки сипалися з неба, немов дощ. Маму дуже сильно поранило в живіт. Сусіди відразу повезли її в лікарню, на жаль, до лікарні доставили її вже мертвою.»

Вже о 14:30 того дня брат зателефонував до Аріни і сказав такі страшні для кожного з нас слова: «Аріно, ми з тобою залишилися тепер самі.» У цей час весь світ для молодої дівчини розбився на маленькі шматочки. Вона ж чекала на маму в гості, її донька чекала на бабусю. А її вже нема. Та навіть після смерті мами, окупанти не давали ховати тіло.

У лікарні медики тільки оглянули тіло і надали довідку про смерть мами. Ми вже самостійно мали звертатися у різні органи і ховати її. Коли сусід повертався з тілом мами додому, то окупанти на блок-постах цікавилися, де проживала жінка і сказали, що її родичі мають зробити виключно російське свідоцтво про смерть. В іншому випадку, її тіло буде гнити у дворі. У мене не було вибору, тому я їздила з малою дитиною до поліції, де сиділи окупанти, в комендатуру. І благала їх швидше зробити офіційний документ про смерть. Бо для них папірці важливі, їх не цікавлять живі та померлі. На оформлення довідки я витратила два дні. Весь цей час тіло мами пролежало в будинку в селі. Мені так шкода, що ні я, ні брат не змогли її нормально поховати. Тільки сусіди допомогли з усім, що треба було для поховання», – розповідає дівчина.

Довідка про смерть пані Світлани

Приїхати на поховання мами пані Аріна не могла, адже в неї на руках маленька донечка і ризикувати під обстрілами своїм життям дівчина не стала. А ось брат херсонки – військовий волонтер, який з перших днів вторгнення допомагав хлопцям. Тому приїхати з Миколаєва до рідного села, аби провести маму в останню путь, було б також ризикованим вчинком. Зі слів пані Аріни, окупанти могли розстріляти його.

Зараз Аріна Барінова чи не щодня згадує щасливе життя до війни. Де постійно поряд була мама, брат та маленька донечка. Де збиралися всі разом на свята і раділи власним досягненням. Єдине, що окрім спогадів залишилося від мами, – фото та консервація, яку вона робила з особливою турботою та любов’ю, а потім намагалася нею нагодувати всіх рідних. Дівчина переконана, міста відбудують, будинок в селі вдасться відреставрувати, а ось невинних у цій війні людей вже не повернути. Та вона намагається жити, заради себе, заради доньки та мами, яка постійно спостерігає за ними з неба.

Херсон плюс