Віра Литвинова: "Цінуйте і любіть життя!"

Незабаром українці святкуватимуть два важливі державні свята – День Прапора та День Незалежності. Виповнюється 26 років  як Україна здобула незалежність. Весь цей час  ми будуємо, вчимося, спостерігаємо, віримо, прагнемо, бачимо зміни і на краще, і навпаки. Гуртувати українців довкола ідей патріотизму й державництва, відроджувати національну свідомість українського народу в свій час було покликане створене ще у 1868  році відоме в Україні і далеко за її межами товариство «Просвіта». Ось вже 20 років, як  осередок організації діє в Новій Каховці. Тож у передсвяття кореспондент  «НК online»  поспілкувався  з Вірою Василівною Литвиновою, яка уже впродовж 17 років є незмінним керівником «Просвіти» у нашому місті.

-Віро Василівно, для початку кілька слів про історію створення організації  у Новій Каховці. Яку мету вона мала?

-У Новій Каховці товариство «Просвіта» розгорнуло діяльність у 1997 році. Спочатку це була велика, міцна організація однодумців, яка згуртувала довкола спільних ідей понад 100 осіб.  Заснування  «Просвіти» у нашому місті  було наслідком  високого рівня патріотизму й національної свідомості жителів.  Метою створення організації було укріплення української державності та культури, мови,  правдивої, неперекрученої правдивої історії.

Майже всі члени організації мали вищу освіту, були ідейними, патріотично налаштованими ентузіастами. Але  з часом, на превеликий  жаль, спілка почала занепадати.

-Давайте нагадаємо читачам  про  людину, яка стояла біля витоків «Просвіти»  у Новій Каховці.

-Кажуть, що не існує незамінних людей. Це не так, є. І Гнат Юрійович якраз серед них. Якби не він, ми б нічого не могли зробити. І, без сумнівів «Просвіта» ще б багато добрих справ зробила під його пильним та мудрим наставництвом.

Родом Гнат  Юрійович Біжик із Західної України, села Журавно тодішнього Ліського повіту Львівського воєводства.  Його батьків свого часу, як і інших мешканців села Журавин, переселили в Михайлівку, що  на Херсонщині у зв’язку з радянсько-польським обміном територіями 1951 року. Із 1950 до 1953 року Гнат Біжик  проходив службу в армії, завершив офіцерські курси. Повернувся уже на Херсонщину, до батьків. З 1953 до 1963 працював у Михайлівській восьмирічній школі спочатку директором, а потім завучем. З  1963-го почав трудову діяльність  у Новій Каховці, у школі-інтернаті № 1.

Це була дуже талановита, освічена, високоінтелектуальна людина. Людина широких поглядів, справжній патріот і борець. Гната Юрійовича слухати було одне задоволення.

Особливо усім імпонувало його вміння бути стриманим та виваженим завжди й в усьому: він ніколи не давав волі емоціям, ніколи не зривався й не переходив на крики й сварки. Саме Гнат Юрійович навчив мене всьому і просив очолити спілку після нього. Так і сталося. І з 2000 року я це й роблю.

-Віро Василівно, погодьтесь,  за останні роки зроблено багато, в нашому місті зокрема.   Мова навчання у 13 школах з 14-ти –  українська. Всі заходи відбуваються на державній мові. З Леніним розпрощалися, зі старими назвами вулиць також.  Декомунізація триває. Сучасне покоління вже й  не знає хто такий Дзержинський, Ленін. Тож як Ви вважаєте, чи на вірному ми шляху? Чи дійшли, нарешті,  до розуміння того, що маємо й надалі будувати сильну державу зі   своєю мовою, культурою, цінностями  на основі патріотизму?

– Україні як незалежній, соборній, демократичній, суверенній державі всього 26 років. За такий час, звісно,  неможливо все й одразу змінити. Тяжко, але ми йдемо вперед.  Пройде час – все стане на свої місця. Як би там не було, що б не говорили, а ми йдемо до повернення своєї ідентичності, усвідомлення себе як єдиної нації з віковою історією, неоціненною духовною спадщиною.

За роки незалежності у нашому місті відкрито пам’ятник Кобзареві, стелу жертвам  голодоморів. Тішить особисто мене і те, що набагато  менше вже в нас людей «чтокает». Представники місцевої влади говорять українською. Молодь  спілкується мало, так. Але виною цьому – російськомовне середовище. В школі діти  говорять, мову українську знають. А батьки вдома говорять так, як навчилися вони. Але не все так погано. Ось, наприклад, у моєму будинку спілкуються навіть молоді українською. Такі зміни дуже приємні. Триста років наша мова піддавалася гонінню, заборонам. То за  майже 30 років  різко нічого не зміниться.

– Ознакою будь-якого демократичного суспільства завжди  була і є наявність конструктивної опозиції. Чи вважаєте ви, що в нашому місті корпусу така є?

-Про що ви? Де та опозиція? Десяток осіб, які переважно займаються популізмом і скандалами – це не опозиція. Вони приносять лише шкоду. Своїми криками і нав’язуваннями, переслідуваннями вони тільки знецінюють українське, відвертають інтерес.  Провокації – це не метод, не інструмент.

Більшість розумних людей це розуміє. Та мало хто хоче про це говорити, а тим більше – рішуче діяти.

-Чого б побажали землякам напередодні важливих для українців свят – Дня Прапора та Дня Незалежності?

-Життя – прекрасне. Хто б що не казав, а я кажу: коли ми краще жили? Оце б тільки ще не було війни.  Живіть сьогоднішнім днем, насолоджуйтеся кожною миттю, цінуйте її. А труднощі були і будуть завжди. Дасть Бог – ми їх разом, спільними зусиллями подолаємо. Ми повинні  підтримувати один одного, захищати свою територію, відстою вати інтереси Батьківщини, любити її. І починати змінювати країну із себе – зі своєї домівки, родини. Тоді будемо мати інше життя. Згадайте як жили ваші батьки, діди та прадіди. Згадую себе: в мене була одна думка – наїстися хліба. Тепер, дякувати Богу, у нас все є.  Озирніться – налиті лагідним сонцем грона винограду, смородини, гілля гнеться до землі від стиглих і яскравих абрикос! Наша земля така багата і щедра! Кращої нема. Тож  не нарікайте на життя!  Працюйте, не лінуйтесь, будуйте свою Україну.

Джерело: "НКонлайн".