Викрали і вбили в окупації. Дружина мешканця Херсонщини назвала причетного до смерті свого чоловіка 

Ймовірною причиною смерті Миколи Гарбара став удар по голові. У черепі чоловіка, якому було 55 років, виявили отвір 13 на 9,5 см. Точну дату смерті встановити неможливо. Дружина припускає, що окупанти вбили Миколу відразу після викрадення. За те, що не мирився з окупацією і допомагав Збройним силам України.

Все полетіло шкереберть

“Після навчання я працювала в Херсоні, жила в гуртожитку. Він із друзями прийшов до нас у гості. Так ми й познайомилися, почали жити разом. Коли захворіла моя мама, ми переїхали до мене в село”, — згадує Тетяна Гарбар, дружина Миколи Гарбара.

Пригадуючи, яким був її чоловік, жінка не може стримати сліз. Понад 25 років подружжя прожило в селі Новокаїри на Херсонщині. Микола працював механізатором на полі.

“Працював зранку до ночі. Але дуже любив це. Таке враження, що ніколи не втомлювався. Був дуже добрий. Ніколи нікому не відмовляв. Йому могли серед ночі подзвонити, що якась машина застряла в болоті, то він брав трактор і їхав її витягати. Я навіть злилася на нього. Казала: “Ти що? Один на селі?” — розповідає Тетяна.

Коли у 2019 та 2021 році від села треба було відправити когось на військові навчання, Микола Гарбар виявився єдиним, хто добровільно погодився: “Той хворий, у того робота. І хоч у 50 років вже можна було нікуди не їхати, та він жив за принципом треба — значить треба”.

Стан української армії приємно дивував Гарбара, який строкову службу проходим ще радянських часів. Після навчань він у захваті розповідав дружині про сучасну зброю, якою їх вчили користуватися. А ще Микола був мисливцем і любив рибалити.

Життя в селі не було легким, проте Микола і Тетяна давали собі раду. Вони виховали дітей, продовжували працювати, доглядали будинок. “А потім почалась війна. І все полетіло шкереберть”, — зітхає Тетяна. 

“Нє пєрєживайтє. Ми уже здєсь”

28 лютого 2022 року Микола Гарбар разом із іншими чоловіками з Новокаїрів добровольцем поїхав до військкомату в Дніпропетровській області. Проте на службу їх не призвали через проблеми з документами. Вони повернулися додому, а 9 березня їхнє село окупувала Росія.

“Деякий час на сільській раді ще висів наш стяг, а якось рано-вранці ми вийшли і побачили російські прапори”, — згадує Тетяна.

Росіяни швидко впроваджували свої порядки. По телевізору почали показувати лише пропагандиські канали РФ. Цивільним наказали носити білі пов’язки. Дружині Гарбар казав: “Я цю ганчірку не надіну”.

Окупанти влаштовували рейди по будинках місцевих.

“Як зараз пам’ятаю, 5 квітня, вони влаштовували обхід. Три здорові військові машини і, мабуть, по 5 — 7 чоловік у кожній. Заходили, перевіряли паспорти. Ходили по будинку, по двору, у льох спускалися. Йшли хто куди бачив”.

“Один сказав мені: “Нє пєрєживайтє, уже всьо будєт харашо. Ми уже здєсь”. Вони, мабуть, вірили, що прийшли нас врятувати, від когось звільнити. Не знаю, від кого нас звільняли, але звільнили від житла, роботи та сім’ї”, — розповідає Тетяна Гарбар.

Одного вечора Гарбарам повідомили, що на наступний день має бути зелений коридор для виїзду цивільних на підконтрольну українському уряду територію. У Києві мешкає син подружжя, тож вирішили, що Тетяна має їхати.

“Десь кілометрів за 60 від села вже стояли українські війська. У Миколи був із ними зв’язок. Він мені говорив: “Ти виїзди, я сам зможу вийти, тут не залишусь, а з тобою мені буде важче тікати”.
На початку повномасштабного вторгнення багато хто сподівався, що війна скоро закінчиться, тож Тетяна погодилась їхати сама. Поки їх розділяла відстань, подружжя підтримувало зв’язок телефоном.

“Вони виїжджали кудись за село, де на пагорбі ловила мережа. Раз на 2 — 3 дні він телефонував. Іноді тиждень не було зв’язку, але потім завжди телефонував. Він не багато розповідав, бо телефони прослуховували”. 

“Передай родині нехай забудуть про нього”

У середині серпня Микола Гарбар припинив брати слухавку. За певний час Тетяна зв’язалася із сусідкою: “Вона мовила: “Я не знаю, як тобі це сказати, але Миколу забрали”.

Викрали Гарбара 17 серпня 2022 року.

“У той день росіяни влаштували якесь свято. Музика гриміла на все село. До нашого двору під’їхала російська військова техніка. Кілька чоловіків зайшли на подвір’я. Напевно, проводили обшук”.

“А за деякий час Микола відчинив ворота, вигнав свій особистий автомобіль, моргнув сусідці, мов, все, забирають, сів за кермо, а поруч сіли їхні військові зі зброєю, і вони виїхали за межі села”, — переповідає слова сусідки Тетяна.

З того моменту вона понад два роки не мала жодної інформації про чоловіка. Припускала, що його, як інших затриманих цивільних, вивезли до Каховки, а далі — в Чаплинку або Крим. Жінка подавала запити до всіх можливих СІЗО, однак відповідей не було.
Знайти сліди зниклого чоловіка намагалися і знайомі родини, які залишилися в окупації. Кума Тетяни ходила до місцевого відділку поліції, в якому росіяни облаштували комендатуру. Та щойно вона назвала прізвище Гарбара, думала, більше не вийде звідти.

“Вони погрожували їй. Звинувачували в тому, що передавала дані. Казали, що зараз привезуть її доньок і вона в усьому зізнається”.

“А потім повезли на Машзавод, де вона бачила гори трупів, серед яких були і російські військові, і цивільні. Але потім, на щастя, її відпустили. Сказали: “Ти зараз їдеш і більше про нього ніколи не питаєш. І передай сім’ї: нехай забудуть і живуть спокойно”, — розповідає Гарбар.

Суцільна невідомість про долю чоловіка тривала аж до 2025 року. 

Яку дату скажете, таку і напишемо

Десятого листопада 2022 року українські війська зайшли до Новокаїрів і звільнили село від російської окупації. А в вересні 2024-го недалеко від села знайшли тіло невідомого чоловіка. Про те, що це Микола Гарбар, стане відомо тільки 13 березня 2025 року, коли надійдуть результати ДНК-експертизи, яка покаже 99,9% збігу.

“Незадовго до великої війни його робоча бригада посадила молодий горіховий сад. Він працював у цьому саду. І там же в посадці знайшли його тіло. Мені здається, що він навіть знав, що по нього прийдуть. Бо в саду, там, де стояла тракторна техніка, були прив’язані три собаки. Він майже щодня їздив їх годувати, бо колись дзвонив мені і розповідав, як ледве втік у посадку від кулеметної черги. Так от. На ранок після його зникнення собаки були відв’язані. Він, напевно, напередодні заїхав відв’язати їх, бо знав, що його або не відпустять, або не скоро повернуть”, — згадує Тетяна.
Вона переконана, що чоловіка катували. Зробила такий висновок через стан тіла.

“У документах судмедексперта написано, що руки і ноги були поламані, а в черепі — дірка 13 на 9,5 см. Чим так треба було бити, щоб перебити ноги і руки, а смерть настала від оцього удару по голові? До того ж, його одяг був поруч із тілом і у висновках написано, що рештки знайдені без нього”, — зітхає Тетяна.

Жінка зізнається, що осягнути втрату чоловіка їй набагато важче, ніж смерті, з якими доводилося стикатися раніше. Адже вона не знає ані точної дати смерті, ані обставин загибелі чоловіка. Припускає, що Миколу вбили відразу після викрадення.

“Мені сказали: “Яку скажете дату смерті, таку ми й напишемо”. Тому я написала 17 серпня 2022 року, коли його вивезли з дому”.

“Мені хочеться, щоб вони пережили те, що пережила моя сім’я”

Говорячи про те, хто може бути причетним до смерті Миколи, Тетяна називає прізвище Олександра Позднєєва.

“Це наш односельчанин. Він сам родом із Росії, але вже дуже давно мешкав у нашому селі. Окупаційна влада поставила його старостою. Микола не раз із ним скандалив і говорив, що прийде розплата”.

“І я, і односельці кажуть, що саме Позднєєв причетний до викрадення. Коли знайома запитала в нього, куди і чому вивезли Миколу, той відповів: “Много разговарівал”, — пояснює Тетяна Гарбар.

Міркуючи про справедливість, жінка підкреслює, що дуже важливо, аби колаборанти, які нарівні з російськими солдатами вчиняли злочини на окупованих територіях, були покарані.

“Мене дивує, як люди, які стільки років прожили з нами в одному селі, з якими ми спілкувалися, які нас знали, могли так жорстоко вчинити. Можливо, він [Позднєєв] боявся, але для чого здавати своїх?”

“Мені хочеться, щоб ці люди пережили те саме, що пережив мій чоловік і моя сім’я. Я розумію, що цього ніхто їм не зробить, але просто призначити якийсь термін покарання — це дуже гуманно для їхніх злочинів”, — вважає Тетяна.

Микола Гарбар зробив багато для того, щоб захистити свою землю. Він не тримав зброю в руках під час повномасштабного вторгнення, але в різний спосіб допомагав українським військовим і ціною власного життя продовжував це робити в надзвичайно небезпечних умовах окупації. Цим матеріалом ми хочемо зберегти пам’ять про нього і подякувати не тільки йому, але і його родині. Світла пам’ять надзвичайно мужньому чоловіку, який цінував свою землю і сміливо боровся за неї.  


Софія Краснікова, МІПЛ
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст необов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.