Відомий херсонський композитор Олександр Бевз відзначив своє 75-ліття

Цього року відзначив своє 75-ліття представник яскравої станіславської музичної родини Олександр Михайлович Бевз – музикант-педагог, керівник самодіяльних духових та вокальних колективів, композитор.

Його розмаїта професійна діяльність (директор музичних шкіл, викладач гри на духових інструментах, баяні, концертмейстер народних хорів, керівник духових оркестрів) вимірюється більш як півстоліттям творчої діяльності.

Ентузіаст дав путівку у професійне життя багатьом аматорам музики та співу, разом із колегами по творчому цеху плідно і послідовно формував музичний простір як у Білозерському районі, такі в інших куточках Херсонщини.

Такі, як Олександр Бевз – із покоління, яке називають дітьми війни. Батько Олександра та двох його братів загинув у перші ж місяці Другої світової... Вже у перші повоєнні роки, такі, як він, 7-8-річні малюки, почали пізнавати трудове життя. Доводилося бути і голодними, і босими. Колоски збирали босоніж по стерні. Рядно підстеляли, рядном укривалися. Бувало, що не було в чому і до школи піти. Разом зі старшими пас худобу.

«Не я пас овець, – розповідає Олександр Михайлович, – це вівці мене, семилітнього, водили...Що мама могла покласти до торби на весь день? Коржа, пляшку молока. Бувало, що виручав підніжний корм – пасльон, маслина в лісосмузі. Восени ми розкошували: баштан...

Всякого було. Один із епізодів запам'ятався на все життя. Мій сімнадцятирічний брат якось заліз на поле, щоб нам'яти нам трохи зерна з колосків, я ж – чи то з переляку, чи то з дитячої дурості – як закричу, мов навіжений: «Коля! Коля! Куди ти?..».. Брат страшенно перелякався того крику, прожогом вискочив з ниви, накрив мене куфайкою і мало не задушив: якби на полі його спіймали, то неодмінно посадовили б...».

Не впевнений Олександр Бевз, чи пов'язав би своє подальше життя з музикою, якби не випадок. Його сусіда Федір Пиж грав у сільському духовому оркестрі, тож якось взяв за руку Сашка, четвертокласника, та й привів до свого керівника Сили Микитовича Кравченка. Людина то була чуйна до дітей, талановита, фактично здійснила культурну революцію у Станіславі та прилеглих селах. Фахівця такого рівня треба було ще пошукати: досвід Сила Микитович здобув у військовому духовому оркестрі під час російсько-японської війни 1904-1905 рр.

По війні привіз до села справжній скарб – комплект мідних духових інструментів!.. Керував оркестром, а ще – вчив дітей грі на баяні. Мав унікальну особливість: приймав до своєї «музичної школи» усіх бажаючих, ніколи не перевіряючи, чи є в кого слух, чи ні. Напевно, по-батьківськи розумів: музика – це справа свята, нехай краще гра вихованців не буде досконалою, аніж тинятимуться по вулицях. (Що важливо: навіть за такого підходу, багато хто з учнів Кравченка, а серед них серед Г. Сербин, О. Кравець, В. Друзяка, О. Бевз, В. Бригида та ін., стали музикантами-професіоналами).

Олександр Бевз швидко прогресував у колективі Кравченка. Його не треба було, як декого з товаришів, примушувати грати (він і нині визнає, що завжди, опановуючи музику, «чіплявся, чіплявся за неї і вискакував», а я ці слова розумію як його постійну боротьбу, характер). В оркестрі почав із барабана, потім недовго «потукав» на альті, перейшов на трубу і,через кілька років, став одним із лідерів оркестру. Загорівся бажанням опанувати ще й баян.

Навчаючи грі на баяні, Сила Микитович ставив прагматичну мету – готував вихованців до життя, щоб, за необхідності, могли і копійку заробити, і родину підтримати, а репертуар формував саме з тих мелодій, на які був «попит» серед населення, що виконувались на сільських та родинних святах.

Метода навчання гри була спрощена – на слух, діти вчилися «з пальців» вчителя: той показував на правій клавіатурі потрібні позиції, а діти мали це запам'ятовувати. Якось Олександрові до рук потрапив самовчитель гри на баяні, тож наполегливо почав штудіювати його, фактично переучуватися. Нарешті, наважився продемонструвати Силі Микитовичу свою «нову» гру. Вчитель послухав, послухав і сказав: «Мої уроки тобі вже не потрібні, працюй далі сам...».

На станіславських фото кінця 1950-х років бачимо Олександра Бевза в якості постійного акомпаніатора шкільних та сільських хорів на різних заходах художньої самодіяльності. Музичним же кумиром того часу він донині вважає вчителя Анатолія Михайловича Келіна, який вражав земляків своїм талантом та універсалізмом.

У 1958-1962 рр. Олександр Бевз навчається у Херсонському музичному училищі по класу духових інструментів, здобуває фах диригента духового оркестру. Своє навчання в училищі вважає наполегливим, натхненним. Гра на трубі та диригування були його «коронками».

Водночас Бевз успішно шліфує гру на баяні, не поступаючись майстерністю своїм товаришам, які профільно опановували баян, та на пристойному рівні – фортепіано.

З вдячністю згадує своїх педагогів, зокрема, В.П. Ананьєвського, який прищепив йому класичну європейську манеру диригування, Л.П. Воробйова (відділ народних інструментів, баян), Н.О. Дзевіонтковську (загальне фортепіано). За усталеною в музучилищі традицією, кращий диригент випуску мав диригувати на звітному концерті у філармонії оркестром.

Але виникла дилема: претендентів на виступ виявилося два – Георгій Вазін (у подальшому – талановитий диригент, Народний артист України, засновник камерного оркестру «Гілея») та Олександр Бевз. Викладачі вчинили гуманно: щоб нікого з двох претедентів не образити, вирішили випустити на сцену, по черзі, обох.

По закінченні училища Олександрові Бевзу «світила» перспектива отримати у вузі фах військового диригента (таким шляхом, зокрема, після музучилища пішов Г. Вазін), але складне матеріальне становище родини, нестатки, одруження, не дозволили здійснитись мріям.

Олександр Михайлович Бевз плідно працював у царині музичної педагогіки та художньої самодіяльності: очолював музичні школи у Станіславі Білозерського та Гаврилівці Каланчацького районів, вчив дітей грі на баяні, викладав теоретичні дисципліни, керував духовими оркестрами та народними хорами у трудових колективах.

Як своєрідну нагороду сприймає похвалу директора місцевого господарства у Гаврилівці, щирого ентузіаста музики: «Лише після вас я зрозумів, яким має бути справжній народний хор...». Без відриву від роботи у Станіславській музичній школі, Бевз успішно закінчує факультет музики та співу Миколаївського педінституту.

Не кожному музикантові щастить піймати свою «жар-птицю» у царині композиторської діяльності, а Олександрові Михайловичу це вдалося. Такими щирими сплесками-одкровеннями стали його ліричні та патріотичні пісні (частину з них створено на власні слова).

Серед цих творів – популярна, а може вже й народна, пісня на власні слова «А я іду по вересневому саду» (її адаптував для ансамблевого виконання колега М. Баєв), пісні «Оженись на вольній волі...» (на слова Т. Шевченка), «Зацвіла нареченою вишня» (на слова А. Щербини), «Вкрадене побачення» (на слова О. Чорнобеля), «Схаменіться, люди, огляніться», «Червоно осінь вже палала» (слова та музика власні) та інші. Вони звучали і на самодіяльній сцені, і на телебаченні.

«Про те, що мої пісні досягають струн у душах земляків, переконувався, коли бачив сльози у глядацьких залах,– каже Олександр Михайлович. – Це, мабуть, найвища нагорода авторові. Так буває, коли виконується і моя пісня «Мамо, моя мамо»...

Як осіннім цвітом линуть роки світом,
Сниться мені мама і рідне село.
Там мама чекає, мене виглядає
І сльозу зроняє на моє чоло.

Приспів:
Мамо, моя мамо, ти нам сонцем сяєш,
Нехай твоє поле щедро зацвіта.
Мамо, моя мамо, тяжку долю маєш
Дай тобі здоров'я на многі літа!

Руки твої ніжні пахнуть хлібом свіжим,
Синьо-синьо очі світяться добром.
Щире мами слово – спів пташок в діброві,
Нехай твоє серце не спіткає зло.

Я спішу до тебе, я молюсь на тебе,
Прийду до домівки, на поріг впаду:
Пробач мене, мамо, моя рідна нене,
Що в твої стежини вплів я сивину...

«А буває так, що відзначається чийсь ювілей. Коли хтось із присутніх пропонує розпочати торжество саме з моєї пісні, то вважаю це теж високою нагородою...».

Автор цих рядків сам може підтвердити незабутнє враження, що лишила у багатьох слухачів пісня «А я іду по вересневому саду», коли у Станіславському Будинку культури вшановували земляка – поета та композитора В'ячеслава Друзяку. Її піднесено виконало вокальне тріо у складі Григорія Білого, Миколи Регорека та Олександра Голєва...

Не хотілося О. М. Бевзу завершувати свою музичну кар'єру так, як це сталося з ним два роки тому, хотілося ще працювати. Свого часу, за підтримки колишнього директора Станіславської дитячої музичної школи М. Ф. Баєва, у філії музшколи у селі Олександрівці було відкрито духовий клас, керівником призначено О. М. Бевза та набрано учнів.

Клас формувався, фактично, з «повітря». Спочатку «поскребли по засіках» – позносили, звідки хто міг, інструменти. Потихеньку, спотикаючись, падаючи, рушили в дорогу Олександр Михайлович знає з досвіду: якщо дитина прийде на заняття лише двічі на тиждень (духових інструментів удома ж ніхто не має!) – музиканта з неї не буде.

Щоб було прогресування, потрібно щодня, хоча б потроху грати, як кажуть, «щупати» інструмент... А як його «пощупаєш», якщо діти, які навчалися у центральному корпусі школи, просто не «доходили» до школи «старої», де відбувалися музичні заняття – після уроків їх вже не спіймаєш...

Бевз, як сам каже, «нахабно» перебрався ближче до дітей – до «великої» школи. Заняття проводив наперекір обставинам, використовував будь-яку можливість, щоб діти могли хоча б 10-15 хвилин пограти на інструментах: великі, малі перерви, відпрошував учнів з уроків тощо. Керівництво школи його терпіло, бо видно було, що людина переживає за справу.

О. М. Бевз: «Для Олександрівки це було приємним здивуванням, коли ми з'явилися на сцені, тож кожне свято було вже не свято без нас. Були обов'язково присутніми в і Білозерці».

Два вихованці О. М. Бевза стали студентами Херсонського музучилища (матеріально їх навчання у музичній школі підтримував вчитель, хоча вважає, що навчання грі на духових інструментах має бути безкоштовним, інакше «духовики» взагалі зникнуть з музичних горизонтів). Колектив був вишколений.

Якось Олександр Михайлович ліг на операцію, але його хлопці не осоромили керівника – на День Перемоги самі класно відіграли репертуар...

Олександрові Михайловичу пощастило здійснити те, чим, по суті, і музичне керівництво, і громадськість, мали б пишатися – він згуртував «дефіцитний» музичний клас, повноцінний духовий оркестр, що діяв майже п'ять років. Подібного прецеденту – щоб одна музична школа мала у своєму «арсеналі» аж два духових оркестри – в області, мабуть, не було! Але фінал був сумний.

О. М. Бевз: «Два роки тому, у жовтні, мене повідомили про перетарифікацію на півставки, хоча у вересні тарифікацію вже було проведено – ставка. Натяк зрозумів. Довелося подати заяву. Залишитись мене не просили. Наказ про звільнення з'явився швидко».

Після цього О.М. Бевз був готовий працювати навіть в якості клубного працівника – лиш би не руйнувати в Олександрівці сформований колектив, та у відповідь чув, що немає грошей...

Свого часу, у непрості життєві часи, Сила Микитович Кравченко заповідав своїм вихованцям любов до живої музики, прагнення наполегливого духовного зростання, а фактично – любов до рідного краю. Духові оркестри – це відповідальні «привілеї» сіл з глибокими музичними традиціями, це, якщо хочете,обереги духовного простору, «сконцентрований» дух сіл, надія на їх відродження.

Не маємо права нищити цей дух, зобов'язані підтримувати ентузіастів – носіїв народної музичної культур, не здавати позицій у часи несмаку, а часто й зневіри. Ветеран-музикант Олександр Михайлович Бевз сподівається, що його знання ще згодяться дітям та готовий продовжити улюблену справу. Тільки ж чи почують його голос?..

Джерело:"Херсонці"

Олександр ГОЛОБОРОДЬКО

Фото з архіву автора та О. М. Бевза.