"Це моя зброя". Журналіст з Херсонщини Олег Батурін про роботу, власні розслідування, полон та вироки колаборантам

Олег Батурін — журналіст з тимчасово окупованої Каховки на Херсонщині, розслідувач "The Reckoning Project", який документує воєнні злочини. Знає безліч історій з окупації й збирає відомості про ймовірних колаборантів, аби ті не змогли уникнути покарання. Він подорожує країною й часто буває на Херсонщині. Ми поговорили з Олегом, коли він востаннє був у Херсоні, про полон, журналістські розслідування та судові вироки колаборантам.

Як часто зараз буваєте на Херсонщині? Приїжджаєте з якоюсь конкретною метою?

— Я б хотів частіше бувати у Херсоні й на Херсонщині. Мета моїх поїздок різна — провідую родичів, друзів, а головне — готую матеріали, як будь-який журналіст. Кожна моя поїздка — це можливість поспілкуватись з людьми, взяти інтерв'ю, задокументувати воєнні злочини. Практично більшість моїх поїздок вони пов'язані з цим. Бо я документую воєнні злочини для проєкту "The Reckoning Project" і намагаюсь, щоб якраз фокус мій у Херсонській області залишався. На жаль, дуже багато людей постраждали від дій окупантів. І роботи у документаторів дуже багато.

На разі ви проживаєте в Івано-Франківську? Поїхали туди відразу, коли виїжджали з окупації?

— Ні, ми поживали у Львові, як виїхали з окупації, і лише потім перебралися у сусідній обласний центр.

Скільки часу ви перебували в окупації? Як вдавалося там працювати? Як сталось, що ви потрапили у полон до окупантів?

— Життя в окупації тоді, на початку великої війни, коли я там ще був, і зараз – це різні речі.Тому що окупанти зараз встановили фактично всі свої окупаційні адміністрації, тобто адміністративно-територіальний устрій перекроїли. І намагаються робити видимість бурхливої діяльності. А на початку, ну, безумовно, там більше навіть в їхніх діях панував хаос. Ну, звісно, вони очікували, що їх будуть зустрічати хлібом-сіллю і що піде дуже легко і гладко для них.

Вони з самого початку почали терор. Почали викрадати людей, катувати, вибивати у них якісь свідчення і примушувати людей до співпраці. Власне, у березні 2022 року я став безпосереднім свідком того, як це тоді відбувалося. 12 березня 2022 року мене забрали у Каховці з автостанції.

Це моя драматична історія, пов'язана із викраденням волонтера Сергія Цигіпи, який досі перебуває в російських застінках. Його, наскільки я розумію, викрали першим тоді. І я як раз йшов на зустріч з Сергієм, не знаючи, що він уже схоплений росіянами. Я його потім бачив, чув точніше в полоні, коли нас привезли в Херсон. Мене тримали до 20 березня 2022 року, тримали в кількох місцях — у поліції Нової Каховки, у мерії Нової Каховки, у Херсонській обласній державній адміністрації, потім в ізоляторі на Теплоенергетиків, 3 в Херсоні.

Чи пояснювали причину, чому Вас забрали? Як поводились й чи застосовували тортури?

— Найстрашніший період мого полону — це перебування у Новій Каховці. Я досі згадую, хоч і намагаюсь про це забути просто назавжди.

Там були перші допити в мерії Нової Каховки й потім в ізоляторі на Теплоенергетиків, 3. І майже шість годин в Херсонській обласній адміністрації.

Причину мого затримання росіяни не пояснювали. То я міг лише здогадатися з певних їхніх питань, що могло бути причиною цього. У Новій Каховці вони питали мене про наші каховські реалії, тобто про каховських людей. Їх цікавило, хто є організаторами мітингів проукраїнських у Каховці, у кого зброя є, хто є мисливцем, хто колишні працівники чи чинні працівники СБУ. Ця інформація їх цікавила. Хто у правому секторі був і таке інше. А у Херсоні, коли були допити, то це виглядало дещо абсурдно, тому що вони мене питали про херсонських людей.

Звісно, вони знали, що я журналіст. Бо завжди одне з перших питань: "Чим ти займаєшся, де ти працюєш?" Мене дуже здивувало запитання: "Хто тут в Херсоні є з білоруських активістів і білоруських журналістів?" Кажу: "Звідки я це знаю? Хто тут і зараз, просто тут і зараз в Херсоні, є з Білорусі". Вони вимагали відповідей, били за те, що ти з ними зволікаєш. Погрожували. Погрожували тим, що вб'ють мене і всю мою родину.

Коли мене й ще кількох людей відпустили, привезли назад до Каховки й Нової Каховки. Один із тих чоловіків, які зі мною разом сиділи в камері, залишився в окупації. Так його після того ще двічі викрадали. І третій раз, коли його забрали, здається восени 2022 року, то досі його не відпускають. Досі він в застінках. Тобто це все триває досі з різною інтенсивністю на лівобережній Херсонщині.

Зараз люди, які перебувають в окупації, налякані й змушені виживати. Проблеми зі зв'язком тривають. У багатьох населених пунктах люди змушені жити без світла тижнями. Постійні відключення електроенергії. У Генічеську, який росіяни зробили окупаційним центром Херсонщини, то там трохи спокійніша ситуація в плані відключень електроенергії. Тобто, вони там намагаються дуже умовну таку картинку створити, що ніби у них все добре, все гаразд.

Яка загалом зараз ситуація на лівому березі, який перебуває в окупації? Можете розповісти більш детально?

— Зараз я б не сказав, що є проблеми з продуктами, як це було на початку повномасштабного вторгнення. Бо налагоджені там перевезення з російської території, з Криму. Єдина проблема — це в якості й ціни там доволі високі.

Окупанти згортають фінансування своїх окупаційних адміністрацій. Так, багато хто з тих, хто пішов на співпрацю з ворогом, вони отримують достатньо великі гроші. Проте достатньо масовим явищем стали заборгованості по заробітній платі. Причому має масовий характер скорочення в їхніх окупаційних адміністрацій.Дуже часто, до речі, самі місцеві не знають, хто очолює, наприклад, хто представляє, кого окупанти призначили головою села або головою громади окупаційної. Деякі з цих людей навіть взагалі не з'являються в цих населених пунктах. Змінюють окупанти зараз деяких голів окупаційних адміністрацій. Зокрема нещодавно вони замінили окупаційну голову в селище Любимівка Каховського району.

Самі люди, які не співпрацюють з ворогом, просто живуть, вони намагаються не висовуватися, не спілкуватися на вулицях, у магазинах, з різними людьми взагалі. Спілкуються тільки з тими, кому вони довіряють, у себе вдома. Бо це насправді небезпечно. Бо дуже багато було, коли через такі розмови на вулиці, потім людей "здавали". І приїжджали до них росіяни, вибивали показання, звинувачуючи в тому, що вони "ждуни" і працюють на ЗСУ. Тим більше, що вік людей ніколи не зупиняв росіян.

Ви були в лавах Збройних Сил України. Скільки часу служили, в яких військах, на яких напрямках?

— Це була тилова частина, але я служив там недовго. Річ у тім, що я маю статус особи, яка постраждала внаслідок збройної агресії проти України. Тобто факт позбавлення особистої свободи щодо мене встановлений. А в Україні люди, які мають такий статус, вони мають право на звільнення з військової служби й мають право не бути мобілізованими.

Ви багато пережили, але після всього не покинули журналістику, хоча це досить складно морально.Чому?

— Тому що це — моя зброя! Моя публічність і те, чим я займаюсь, – це головна моя зброя у боротьбі з ворогом у час війни. Також це для мене такий момент психологічної підтримки самого себе. Мені було б набагато важче не працювати і я навіть не уявляю, що могло б зі мною тоді бути. Після пережитого мені значно легше розраду знаходити в спілкуванні з людьми, підготовці різних матеріалів у різних жанрах. Це мій ретрит, можна сказати. Моя робота – це мій ретрит.Багато людей, які залишаються в окупації або володіють якоюсь дуже важливою інформацією про зрадників, про те що там відбувалося, вони не можуть самі про це від себе розповісти в соцмережах. З різних причин – бояться, родичі залишаються в окупації. Вони довіряють мені як журналісту, вони так само довіряють й іншим журналістам, і через них доносять цю інформацію. Я таким чином допомагаю цим людям, ну взагалі всім дізнатися про те, що відбувається в окупації, що відбувається у нас на Херсонщині.

Ви проводите багато журналістських розслідувань і навчаєте цього інших. Де ви цьому навчались? Чи це ваш власний досвід?

— Я доволі багато на різних курсах навчався. У мене немає журналістської освіти, хоча я вже понад 25 років у журналістиці. Я маю вищу технічну освіту і взагалі більше по технічному напрямку. Починав на заводі, працював, але одразу після завершення ХНТУ так сталося, що пішов у журналістику і почало виходити. Навіть дещо неочікувано для мене самого.

Ваші матеріали стали приводом початку багатьох судових процесів. Розкажіть про це детальніше

— Так, дуже багатьох. Я навіть починав рахувати, але збився. Я постійно намагаюся слідкувати за тим, що відбувається. Хто є зрадниками, колаборантами. Мене цікавить не просто сама по собі інформація: хто, що і таке інше, а і бекграунд цих людей. Хто вони, чому вони вирішили служити ворогу? Ким раніше працювали? З цього можна навіть окремі їхні портрети описувати, бо вони дуже часто мають спільні риси.

Так, дуже багато таких прикладів. Кілька разів і я сам виступав свідком у подібних кримінальних справах. Я теж вважаю це теж своїм обов'язком, коли я можу допомогти українському нашому правосуддю — не тільки про це писати, а й виступати безпосередньо на цих процесах.

На 12 років заочно позбавили волі колаборантів, які сприяли вашому затриманню на початку повномасштабного вторгнення. Що ви відчуваєте, знаючи про це?

— З одного боку це заочний вирок. Дуже багато людей у нас скептично налаштовані до таких заочних вироків. Я так не вважаю, бо найголовніше, що цей механізм розгляду справи в суді, щоб він відбувся. Тобто, вироки, вони залишатимуться, вони не матимуть строку давності, навіть якщо людину через 5 або 10 років десь зловлять, то вони в будь-якому випадку понесуть покарання.Інша справа, що ті, хто працює на ворога, вони найчастіше отримають по горіхи від своїх же, від самих же росіян. І це дуже часто Дуже багато прикладів, коли голів окупаційних адміністрацій на підвал кидають, їх б'ють, їм обвинувачення висувають, відкривають кримінальні справи проти них.

Вашу роботу цінують й орден "За заслуги" третього ступеня це підтверджує. Пригадуєте, що відчували, коли дізналися про його вручення вам?

— Це було для мене тоді дуже несподівано. Здається 5 червня мені повідомили про те, що треба завтра бути на врученні цієї нагороди. А ми тоді якраз після переїзду намагалися свій побут облаштувати. Ми виїжджали, там мало чого у нас було. Фактично, одна пара взуття в мене була, і я в ньому тоді й поїхав в адміністрацію президента отримувати цей орден.
Для мене в цьому найважливіше було те, що це відзнака не просто там мене чи моєї роботи, це для Херсонщини важливо. Що можна зайвий раз нагадати про Херсонську область, про те що ми її представляємо, про те, що важливо писати про неї, говорити про неї, згадувати про неї.

Ви плануєте повертатися у Каховку після деокупації лівого берега?

— Так-так, я дуже про це мрію. Дуже часто Каховка сниться мені. Хоча, я розумію, що це інше місто вже. Коли ми повернемося туди, воно буде іншим. Міста, яке залишилося в моїй пам'яті, його вже більше не існує. Так само як і не існує, напевно, і Нової Каховки, і багатьох інших населених пунктів.Я так само навіть думав про Херсон, до того як його звільнили. Але зараз кожного разу, коли буваю у Херсоні і в Херсонській області, для мене це місце сили. Я коли сюди приїжджаю, то я надихаюсь. Це для мене джерело натхнення для роботи, крім того, що є про що писати.
І я впевнений, що, так, це буде це вже інше місто, але від людей буде залежати, яким воно буде далі. Якою Каховка буде далі. Звісно, я збираюся повернутися до Херсонської області й на лівий берег.suspilne.media