Про хитрощі та згуртованість селян в історії мешканця Новотягинки Михайла Копитіна

Війна для мешканців села Новотягинка, як і для багатьох українців, почалася з гучних вибухів. Селяни бачили, як над їхньою землею пролітають ворожі ракети. Але найгірше почалося після окупації Херсонщини. Про життя Новотягинки в окупації та після звільнення розповів місцевий мешканець Михайло Копитін.

Полювали на супротивників окупаційної влади

Як розповідає Михайло, у Новотягинці окупанти жити не залишилися, уподобали сусідні села, як от, наприклад, Токарівку. Однак порозставляли усюди чимало своїх блокпостів. І постійно влаштовували рейди з перевірками.За словами Михайла, заїзди росгвардії до Новотягинки для місцевих були жахіттям.

“Окупанти шукали атовців і людей, які були проти окупаційної влади, хлопців наших забирали, тримали десь у підвалах днями й тижнями. Десяток чоловіків, я точно знаю, побували в їхніх катівнях”, – розповідає Михайло.

Він згадує, як у перші дні війни до сільського ФАПу (фельдшерсько-акушерський пункт – ред.) заїхав російський БМП, там був поранений і один мертвий солдат. Тоді довкола точилися бої, тож Михайло припускає, що окупанти звідкілясь утікали та просто заїхали в перше-ліпше місце. Але, побачивши місцевих селян, злякалися. Росіянин у формі майора застрелив свого пораненого, залишив машину й утік. Місцеві хлопці не розгубилися й швиденько розібрали ворожу машину, як кажуть, на запчастини. Хтось зі спостерігачів знімав це все на відео. Але, як виявилося, серед них були й прихильники руського міра, які здали своїх односельців окупантам.

Як заїхала росгвардія, хлопців, що там були тоді, усіх загребли. І струмом їх били, і що тільки з ними не робили…

Щоб окупантам нічого не дісталося, усе віддавали людям

Хоч загарбники й не жили в селі, але на початку окупації Херсонщини доволі часто влаштовували набіги на місцеві магазини.

Сім’я Михайла має невелику продуктову крамничку. Навчені гірким досвідом місцевих підприємців, яких пограбували російські “гастролери”, вони з дружиною подбали, щоб їхні товари не дісталися грабіжникам.

“Вони як заходили, виламували двері й виносили все, що бачили. А ми, щоб росіянам нічого не дісталося, відчинили свій магазин і віддали все односельцям”.

Так вчиняли й власники інших торгових точок. 

Пізніше, коли стало зрозуміло, що окупанти на херсонських землях на певний час затримаються, магазини відчинилися, а власники знову почали їздити на закупівлю товару. Адже людям у селі потрібно було якось жити та щось їсти.

Підприємцям доводилося проїжджати повз російські блокпости, і майже скрізь із них збирали данину. Просили поділитися, а були й такі, що просто вказували на те, що їм потрібно.

“Блокпост на Микільському повороті без данини проїхати було неможливо. Вони просто вказують, наприклад, на чай чи каву, і мусиш віддати, бо не пропустять. Там особливо зухвалі окупанти стояли”, – згадує Михайло.

Щоб дістатися до Херсона, йому доводилося проїжджати п'ятнадцять блокпостів. Тринадцять до Дар'ївки, і ще два в передмісті. Щоб хоч якось уберегти свій товар, чоловік вдався до хитрощів, почав казати окупантам, що везе щось на замовлення їхніх військових. Декілька разів це спрацьовувало. А потім окупанти здогадалися.

Якось на одному з блокпостів у Михайла та його дружини перевіряли телефони й знайшли листування з подругою, яка писала про прильоти по понтонному мосту. І хоча дружина Михайла нічого не відповіла на ті повідомлення, їх попередили: тепер вони на гачку й матимуть неприємності, якщо знову потраплять на очі.

“Вони сказали: Ми і так вашу машину на прімєтє дєржалі, а тєпєрь ви у нас будєтє пєрвимі в спіскє”.

Михайло знайшов вихід із ситуації, заручившися підтримкою друзів. З міста до Дар’ївського моста товар доставляли однією машиною, потім переносили товар через міст і завантажували в іншу. Їздили, бувало, по 3-4 рази на тиждень.

Намагалися росіяни запровадити в селі розрахунки рублями, але в них нічого не вийшло. За словами Михайла, у магазинах рублі брали тільки від російських військових. А люди, які отримували російську пенсію, одразу переводили її в гривні.

“Прихильникам руського міра за руські гроші ми нічого не продавали, – наголошує Михайло, – Ті обурювалися, скаржилися окупантам, але для перевірок ми цінники чіпляли російські. Тож односельці знали, що ми патріоти своєї країни”.

Росіяни вимагали від підприємців переоформлювати власність, уклавши з ними нові угоди. Тоді Михайло з дружиною вирішили: якщо вже дуже їх до того схилятимуть, то магазин закриють, а товар весь вивезуть. Але до цього не дійшло.

Під п’ятою “імператриці”

Коли пройшов окупаційний референдум, життя в селі зазнало змін.

Управляти трьома селами: Іванівкою, Новотягинкою й Токарівкою – стала гауляйтерка Лідія Миколаївна Шарварли. За словами Михайла, спритна жіночка захопила приміщення сільської ради в Токарівці. Вона заявилася туди в супроводі окупантів, розігнала всіх працівників і проголосила: відтепер вона тут імператриця. Помічницею стала її дочка.
І потім, коли щось тій “імператриці” було не до вподоби, вона нацьковувала на селян росгвардію. І навіть сама привозила російських військових, щоб ті покарали того, хто їй не догодив. Михайло згадує:

У нас прорвало трубу водогону. Тож ми спитали в окупантів, які називали себе “владою”, коли вони ремонтуватимуть водогін…  Вдруге запитали, втретє. Нарешті відповіли: розбирайтеся самі, робіть, що хочете. От ми з хлопцями зібралися і по черзі копали, поки не знайшли місце пориву. Довелося викопати тридцятиметрову траншею по центру села. Поремонтували, усе перевірили. І ледь присипали трубу землею. Минуло десь 3-4 дні, як примчала вона й привезла росгвардію. Стояла й кричала: “Ви рилися в моєй руськой зємлє!

Михайло каже, що “імператриця” розмовляла українською, але намагалася підлаштуватися під окупантів. П’ятьох чи шістьох хлопців із тих, що копали траншею, того ж дня забрали на підвал.

Тероризувала гауляйтерка й вчителів. Вимагала працювати за російською програмою й ходила по хатах у пошуках шкільної техніки. Її деякі вчителі розібрали зі школи по домівках, щоб не втрапила до рук окупантів. Ніхто з педагогів співпрацювати з росіянами не погодився, більшість просто виїхали на підконтрольну територію. Незадовго до приходу ЗСУ, колаборантка втекла разом з окупантами на лівобережжя, а звідти й до РФ.

Життя після звільнення

“Коли заїхали наші, тільки но ми їх побачили, збіглося все село”, – згадує Михайло.

Люди були щасливі й зустрічали військових хлібом сіллю, розселяли, готували їсти, приносили воду, продукти. Однак святкували звільнення недовго. Уже 23 листопада на село посипалися ворожі снаряди з лівого берега. Почалися нескінченні мінометні обстріли. Літають над селом і безпілотники начинені вибухівкою.
Коли окупанти тільки збиралися втікати, ще першого листопада, підірвали мобільні вежі, а 6 листопада відрізали світло. Його й досі немає. Через постійні обстріли ремонтні роботи провести не вдається. Газу в Новотягинці немає. Коли востаннє централізовано давали воду в селі, Михайло не пригадує.

За його словами, місцеві мешканці, у кого є домашні свердловини й генератори, самі розвозять воду по селу. Селяни згуртувалися та всіляко підтримують одне одного, допомагають тим, хто постраждав від обстрілів.

“То вікна позабивати плівкою, то дах перекрити. Я, поки був у селі, теж намагався допомагати”, – розповідає Михайло.

Потім вони з дружиною переїхали до його батьків в інше село, де безпечніше, де можна було садити город. А одного недоброго дня о шостій ранку ворожі снаряди прилетіли до їхнього подвір’я і будинку, в якому на той момент перебувала мати Михайлової дружини. На диво, жінка не постраждала. Хата загорілася з даху, але сусідським хлопцям вдалося швидко погасити полум’я. Загалом того дня до подвір’я прилітало сім разів. Постраждав від обстрілів і магазин. 

Теща Михайла досі залишається в Новотягинці, а вони з дружиною майже щодня їздять до неї провідати та допомагають по господарству.
За словами Михайла, зрідка в селі настає затишшя, але воно триває недовго. Близько сорока відсотків будинків зруйновані. Є й загиблі. Точну кількість постраждалих Михайло не називає. Особисто був знайомий із двома загиблими хлопцями, які потрапили під обстріли прямо на вулиці й не встигли сховатися. Прилітало й у єдиний на кілька сіл ФАП, розташований у сусідній Токарівці, тому медики швидкої приймають виклики з дому.

Поки що ситуація на краще не змінилася. Село продовжує виживати під ворожим вогнем, без світла й без води. Але люди гуртуються, щоб спільними зусиллями долати всі негаразди, і терпляче чекають на перемогу.

Анна Щидловська, sheriffua.org
Фото з архіву Михайла Копитіна