"Головний терорист – це наш сусід". Як жителі Мирного повертаються до зруйнованого війною села

Що відбувалося з населеними пунктами, які перебували на лінії вогню, як люди повертаються додому і чого потребують місцеві жителі – репортаж РБК-Україна з села Мирне Миколаївської області.

Втікши з Херсонської області, російські військові залишили і частину сусідньої – Миколаївської, яку намагалися окупувати повністю від початку повномасштабного вторгнення. Після звільнення територій степової України люди все ще чують нові назви населених пунктів, які постраждали від бойових дій.

Крім Херсона, ЗСУ звільнили низку сіл. Багато хто з них не був в окупації, але щодня зазнавали обстрілів росіян, які використовують тактику випаленої землі. Але, незважаючи на старання ворога зруйнувати та знекровити, у невеликих містечках та селах продовжує пульсувати життя.

"Що ми взяли, щоб у нас забирати?"

Маленьке село з промовистою назвою Мирне розташовується вздовж кордону Миколаївської та Херсонської областей. До повномасштабного вторгнення воно було як усі невеликі села – затишним, акуратним, з населенням близько 500 осіб. Тут усі знали одне одного на ім'я, допомагали сусідам зводити будинки, водили дітей до однієї школи.
Сьогодні село фактично занедбане. Проїжджаючи повз, ми рахуємо вцілілі будинки – це ті, які мають хоча б частини стін. Таких дорогою, що пролягає вздовж села, лише близько десяти. Інші зруйновані частково чи повністю – будинки зносили хаотичними ударами, ніби прагнучи знищити їх усі разом.

Скидаємо швидкість – на дорогах де-не-де видно воронки, а в деяких місцях прямо з асфальту стирчать снаряди. Місцеві, яких можна порахувати на пальцях, підходять до них і розглядають їх з огидою. Снаряди не можна чіпати і хоча село вже звільнено, очистити його від привітів "руського міра" швидко не вдалося – не вистачало рятувальних бригад через великий обсяг роботи.

Мирне за жорстокою іронією стало фактично полем бою. Загарбники постійно намагалися просунутися з Херсонщини до Миколаївської області, тож прикордонні села разом із Посад-Покровським, Лучем стали місцем постійних артилерійських дуелей. Жителів евакуювали, хтось виїжджав самотужки. А є й ті, хто лишився – місяцями вони ховалися у льохах, наче в окопах, боячись вийти назовні.

Поки ми йдемо дорогою вздовж будинків, з нами рівняється автомобіль, з нього виглядають чоловік та жінка. Побачивши наші камери, вони напружуються. Першим замовляє чоловік.

– Ви сюди знімати приїхали? Так зніміть! Подивіться, які тут руїни.
Автомобіль зупиняється, чоловік і жінка виходять, представляються Володимиром та Іриною, починають говорити. По ходу діалогу вони пом'якшуються – їм хочеться розповісти про себе ще комусь, крім один одного. Вони показують на будинки, де жили їхні сусіди, кивають на снаряди, що стирчать з асфальту, перебивають один одного. Вони виїхали з Мирного, коли снаряд убив односельця.

– Ми у льоху ховалися – 15 людей, троє собак. Сусіди, куми, діти. Нам долітало, але в будинки не прилітало. А потім снаряд убив людину.
Ми сідаємо в машину та їдемо за ними на їхню вулицю вглиб села. Тут є вцілілі будинки, принаймні такими вони здаються на перший погляд. Залізні листи воріт зім'яті як папір, фасади прострілені, а земля біля будинків орана воронками.
Чим ближче до будинку Володимира та Ірини, тим виразніше звук генератора. Він розбиває тишу дробом мотора, що гуде. Його віддав місцевим один фермер, чий великий будинок, що виділяється із загальної лінії, був зруйнований в перші місяці вторгнення. Поки ми стоїмо біля воріт, до нас підходять кілька молодиків, на руках у них будівельні рукавички. Вони кивають нам, не змінившись в обличчях.

– У нас тут 5-6 хлопців місцевих, допомагають нам, дах криють.
Село стало пустіти після першої смерті. Не лише Володимир та Ірина зрозуміли, що треба евакуюватися. Сусіди почали виїжджати хто раніше, хто пізніше. Як би хто не любив свій будинок, що зводився роками по цеглині, коли над дахом летять ракети, вибору не залишається – рідні стіни нехай і лікують, але не воскресять.

Ми заходимо у двір. Фасад та невелика арка біля входу обвиті виноградом. Його грони майже чорні виснуть над нашими головами. Вони зіпсувалися, так і не дочекавшись збору врожаю. У дворі стоїть обідній стіл, біля входу велосипед. Вікон у будинку немає. Ірина дозволяє нам зайти.

У кімнатах усе перевернуто, зі стін обвалилася штукатурка, скрізь розсип міток від обстрілів. Звідси бігли поспіхом – на підлозі розкидані речі на зразок гумок для волосся, виделок, деякого одягу. Меблевий гарнітур, які любили ставити ще за радянських часів, цілий, диван затягнутий плівкою. На кухні зі стіни вирвано плиту, а посередині стоїть холодильник, ніби він забарився і не знайшов свій кут. На підвіконні акуратно лежить подарункова коробка з пляшкою дорогого алкоголю та чарками.

– Це нам з Туреччини привезли подарунок, – каже Володимир і на мить посміхається. Йдеться про минуле життя, яке забрали силою.
Ми запитуємо, чи чоловік і жінка повертатимуться сюди жити. Вони кажуть, що немає сенсу, доки немає світла. Зі світлом буде вода, а газ дадуть у будь-якому випадку – під нього підведена система.

Ми виходимо у двір, нас знайомлять із місцевою мешканкою. Вона майже не дивиться на нас, а на запитання відповідає складно. Володимир бере її під руку.

– У неї Петро загинув 7 травня. Мій однокласник.
Загиблий – її чоловік. Жінка швидко витирає очі рукавом, а Володимир просить її показати фотографію. Поки вона шукає фото, він розповідає про Петра.

– 24-го як прильоти почалися, 25-го він: "Все, я йду". Ми його відмовляли. "Ні, я маю". Йому було 43 роки, 1 січня має бути 44.
Жінка показує фото. На нас дивиться суворий чоловік. Петро спочатку воював на Миколаївському напрямі, згодом на Донецькому. Там його поранили – чоловік помер у лікарні, але перед цим обдзвонив усіх рідних.

– Це він йшов так, – додає Володимир, киваючи на фото. – Він дуже гарний хлопець у нас. Він на цій фотографії на росіян дуже злий був. Росіяни. Виродки вони.
У дружини Петра залишилося троє дорослих дітей. Жінка веде нас до себе додому, він постраждав більше ніж сусідський. У кімнатах валяються шматки меблів, каркаси ліжок притулені до стін. На підлозі лежать книги та зошити, які випали з письмового столу. Поруч із ними валяються пачки з-під дитячого харчування. Тут цілком міг жити певний час хтось із місцевих – жителі Мирного, поки повністю не поїхали, якийсь період кочували з одного будинку в інший, сподіваючись знайти безпечніше місце.

У будинку дружини загиблого Петра віконні рами вирвані зі шматками цегли. На стіні самотньо висить полиця, забита книгами. Жінка мовчки водить нас із кімнати до кімнати, а ми не можемо порушити тишу – будь-яке питання тут прозвучить банально, а співчуття – недостатньо.

Перед прощанням ми питаємо жителів Мирного, що вони думають про окупантів. Відповідь очевидна, але її потрібно фіксувати. Володимир червоніє та підвищує тон.

– Що ми взяли, щоб у нас забирати?! Спалити їх у корінь! Це головні терористи земної кулі. Ми не розуміли тоді, а зараз розуміємо. Головний терорист – це наш сусід.

Ірина кладе руку на груди та киває на будинок.

– Гаразд, вони зруйнували ось. Відбудуємо. Але те, що вони знущалися з людей, ну як такими можна бути… Це що має бути всередині людини, щоб ґвалтувати, відрізати частини тіла?
Ми виходимо у двір. Місцеві хлопці закривають вікна будинку листами фанери. Починається дощ, село накривають сутінки. Вночі тут не буде світла, але це не означає, що не буде життя. Володимир з Іриною проводжають нас до головної дороги, де зупиняються. Чоловік обертається і дивиться поверх каркасів дахів.

– Поставити б бетонну стінку. І хай там помруть. Що ж вони наробили?