Ексклюзивно! Іван Вербицький про подорож до Херсонщини

Ось вже багато років сайт UA-Футбол один з найоперативніших та об'єктивних джерелом інформації про український та зарубіжний футбол.

На сайті представлені не лише спортивні новини, у своїх блогах футболісти та громадські активісти діляться враженнями від подорожей та загалом про проблеми спортивної галузі.

Блогер Іван Вербицький поділився враженнями про подорож до нашого Таврійського краю.

«Рассказываем о степном крае, где нет инфраструктуры, но где легко дышется

Позитив можна знайти в усьому. Скажімо, поки «кримнашевці» впиваються сльозами щастя від нагоди померти в Росії, пересічний українець отримав змогу в літню пору помандрувати іншою, досі незвіданою Україною. Не буду кривити душею: до 2013-го якщо і їздив на море, то виключно на територію автономії. Зате два роки тому побував у Затоці, помандрував Одещиною, а зараз відкрив для себе Херсонщину.

Власне, перебираючи варіанти, де б провести два тижні відпустки, разом з дружиною керувалися двома критеріями – туристична привабливість і комфорт за адекватною ціною. З огляду на ці чинники, вирішив, що буде символічно, якщо після Лазурного узбережжя Франції, на якому пощастило побувати під час Євро-2016, відпочину на Лазурному березі України, в однойменному селищі.

Сумніви стосовно правильності вибору, звісно, були, адже адекватної характеристики курорту ні від кого зі знайомих не почув. Зрештою, всі, хто бував у Лазурному, сусідніх Скадовську і Залізному порту, сходилися на думці, що попри не надто розвинену інфраструктуру, море там тепле й чисте. Проаналізувавши мапу, зрозумів, що відстань до основних екскурсійних принад також недалека. А отже ризикуємо.

Тепер, після повернення, маю до друзів єдину, але суттєву заувагу: жоден і словом не обмовився про те, що море на нашому Лазурному узбережжі кишить медузами. Зізнаюся, досі й не знав, наскільки неприємним може бути це явище. Плаваючи в окремі дні немов у холодці, виходив на берег з почервонілим від обжалень тілом, яке пашіло так, немов пробігся чагарями по кропиві. То лише згодом, ставши досвідченішим, навчився цих морських потворок якось оминати. Не завжди виходило, іноді омежувався купанням на мілині, але при цьому почувався комфортно.

Попри те, що курорт Лазурне з’явився далеко не вчора, а самому селищу вже 210 років, комфортні умови для відпочинку тут починають створювати лише зараз. Скажімо, вкрита бруківкою алея на шляху до моря з’явилася тут лише цієї весни, а тротуар вздовж проїжджої частини клали саме зараз, у липні. Причому клали відверто недобросовісно: счесавши трав’яну ковдру, камінні бруски поміщали поверх висипаного піщаного настилу. Про цементну ґрунтовку мова не йшла взагалі. Цікаво, що з того тротуару залишиться навесні?

Зате спектр пропозицій житла широченний. То якщо мова про другу-третю лінії від моря, бо на першій понабудовувано пансіонатів совкового зразка, у яких або ціни кусаються, або умови спартанські. Ми зупинилися на кімнаті в 15-ти хвилинах ходи від моря. Господар брав за добу по 100 гривень з людини. Небагато, але треба враховувати, що душу й туалету, не кажучи про кондиціонер чи холодильник, у номері немає. У тих апартаментах, де зручності включені, ціни підстрибують удвічі-втричі. Втім, великою проблемою такі умови не були, хіба б кондиціонер в найспекотніші дні не завадив, бо спати було дійсно важко.

Готувати їсти за бажання можна було у просторій спільній кухні. Проте ми там бували лише тоді, коли готували сухі сніданки, а в альтанках іноді відпочивали ввечері, скажімо, коли смажили м’ясо.

Кафе і ресторанчиків у Лазурному немало, причому спектр пропозицій доволі широкий – від комплексних обідів вартістю 50 гривень, до м’ясних делікатесів і страв з морепродуктів. Щоправда, спершу за старою кримською звичкою вирішили почастуватися чебуреками. Лапоть вийшов смачним і ситним, однак животи після нього боліли приблизно дві доби.

Оклигавши, облюбували для себе узбецьку кухню. Представники цієї нації заїхали у Лазурне й обладнали чани для приготування плову, шурпи, лагману, димлами на вогні вздовж усієї алеї, яка веде до моря. Страви свіженькі, готуються на очах і розходяться майже миттєво.

«Практично не сплю, - каже Урнід, який частував найсмачнішими у Лазурному пловом і печеням. – Весь день готуємо, а ввечері ріжемо щойно отримане свіже м’ясо». До слова, з Урнідом в один з перших днів перебування познайомилися за неприємних обставин. Добре підпита тітонька з Харкова вирішила продемонструвати, як добре вона розбирається в кулінарії і вимагала, щоб їй повернули гроші за шашлик. Мовляв, вона кухар і знає, що використане не те м’ясо. Урнід не став сперечатися і гроші повернув. Але найцікавіше, що дві порції шашлика жіночка забрала з собою.

Посміявшись і підтримавши чоловіка, котрий саме подав запашний шашлик нам, відтоді частувалися в нього регулярно. Урнід на знак вдячності одного разу приготував нам дивовижний люля-кебаб. За умови, що цієї страви в меню взагалі не було.

Стосовно цінової політики, то вона в Лазурному трохи демократичніша, ніж у тій же Затоці. Чебуреки коштують від 20-ти гривень, плов та печеня – 35, шурпа чи лагман – по 30-ці, пиво – в середньому по 15-ці. Наче недешево, але то реалії курорту. Навіть варена кукурудза там вартує 15 грн.

Проте найліпше в Лазурному розходилися дві речі – алкоголь і креветки. З першим начебто усе зрозуміло. Тим, хто збирається відвідати ці краї, найперше порадив би спробувати настояної на дині горілки. Аромат її настільки м’який, що присмак спирту не відчутний взагалі. А ось заводські вина відверто розчарували. Може, то мене Франція так розбестила, але пити шмурдяк з порошку було неприємно. Тому якщо й брали вино, то лише домашнє. Може, смак його не надто витончений, але то були справді виноградні напої. Інша річ, що перед покупкою їх треба коштувати, бо окремі екземпляри мали трохи зіпсований присмак.

А креветки на пляжах і поруч з ними розходилися миттєво. «Не встигаю ловити, - розповідає дядько-грузин, який продавав креветки найдешевше, по 15 гривень. – Вночі виловлюю, вранці варю, а впродовж дня продаю». При цьому креветки у цього ґенацвале приваблювали не лише ціною (на пляжі вартість продукту коливалася в межах 20-25-ти гривень за стаканчик), а й за смаковими якостями. Мабуть, тому, що ці маленькі рачки були найсвіжішими, постійно трималися в холодильнику, але при цьому не заморожувалися.

Креветки були доречними в усіх розуміннях. Час відпустки саме співпав з офіційним стартом футбольного сезону в Україні, а отже Суперкубок та три поєдинки першого туру дивився у барі поруч з набережною. Ажіотаж навколо зустрічі «Динамо» - «Шахтар» був помітним. Настільки, що місця довелося бронювати заздалегідь і вносити заставу 100 гривень. Майже всі присутні ввечері вболівали за «Динамо». «Гірників» підтримувала лише одна молода пара. При цьому агресивно чи вороже не був налаштований ніхто, а після матчу донеччани навіть привітали мене з перемогою киян.

Зате через тиждень поєдинки стартового туру чемпіонату дивилися, якщо так можна сказати, з повним комфортом. У тому розумінні, що в тому ж барі під час трансляцій поєдинків «Сталь» - «Карпати», «Динамо» - «Олександрія» та «Дніпро» - «Волинь» не було, крім нас двох і барменів, абсолютно нікого. Розклавши прикуплених заздалегідь спершу варених раків, потім – крабів і копченого ляща, насолоджувалися спокійним спогляданням футбольного дійства. Хоча, звісно, то іронія, бо переглядати футбол гуртом – зовсім інші емоції. Але така вже ми футбольна країна. Показово, що так само самотньо в тому ж барі переглядав поєдинки Ліги Європи за участю «Олександраї» та «Ворскли». Бодай на трансляцію поєдинку «Шахтар» - Янґ Бойз» людей, за словами бармена, збиралося більше.

Взагалі, з переглядом футбольних трансляцій у Лазурному, на відміну від тої ж Затоки чи в тих містах і селах, де раніше відпочивав у Карпатах, проблем немає жодних. Тільки на прибережній алеї на футбол до себе запрошувало три заклади.

Натомість бажаючим побігати з м’ячем знайти прибраний прямокутник непросто. Центральний стадіон Лазурного поруч із загальноосвітньою школою високо заріс травою, а поперек поля люди широко протоптали собі стежку. Мабуть, замість того поряд обладнано невеличкий газончик зі штучним покриттям. Запущені поля й на більшості баз відпочинку. Виняток складає лише пансіонат «Корабел», де і поле для гри п’ять на п’ять викошене, і навіть на воротах повішені сітки.

Вживу футбол вдалося подивитися під час подорожі в сусідній райцентр Скадовськ. 40 хвилин їзди на маршрутці й щойно вийшли, як побачили за великим металевим парканом центральний стадіон міста. На ньому саме відбувався дитячий турнір, переможцями якого стали діти з Житомира. У фіналі вони в серії пенальті перемогли місцевих хлопців. «Збірали дітей, щоб не били влітку байдиків» - каже один з тренерів.

Безперечно, дитячий турнір зачепили пробігом, а звідти попрямували до розтягненої на кілька кілометрів набережної міста. Коли туди потрапили, то спершу навіть трохи пожаліли, що зупинилися не тут, а в Лазурному. Безліч кафе, розважальних закладів, просторі і чим далі від центру, тим малолюдніші пляжі. При цьому дерев’яні лежаки на них – безкоштовні, тоді як у Лазурному, не бажаючи копирсатися в піску, викладали щодня по 40-50 гривень з особи. Окремо мене потішила наявність спортивного кутка – з поперечиною, брусами, драбинами. У Лазурному нагода позайматися була лише на шкільному спортмайданчику, а також на базі пансіонату «Корабел». При цьому другий знайшов незадовго до від’їзду.

Однак захоплення Скадовськом трохи вщухло, коли вліз у море. Медуз там було наче й менше, однак пройшовши мілководдям метрів сто від берега, зрозумів, що треба пірнати у воду, яка по глибині не дотягувала й до пояса. При цьому вода була хоча й чистою, але якоюсь затхлою. Річ у тім, що скадовське узбережжя повністю перекрите островом Джарилґач, який тягнеться на 42 кілометри, починаючи з околиць Лазурного.

Власне, велике задоволення відпочивати на самому Джарилґачі. Туди з Лазурного можна дістатися як пішки, так і на екскурсійному катері, який вартує 100 гривень і курсує щогодини в обох напрямах. Діставшись до Джарилґача вранці, назад можна повернутися останнім рейсом, тобто, о п’ятій вечора. Натомість щоб перейти на острів пішки, треба подолати метрів 50 крізь болотисте мілководдя. Альтернатива – заплатити 15 гривень перевізнику на моторному човні.

На Джарилґачі майже немає дерев, пісок на пляжах ідеально чистий, адже людей туди добирається не надто багато. Відповідно прозоріше й море, на якому по один бік трапляються дельфіни, а по інший – болотистіший – білі лебеді й чаплі. Красиво й затишно. Впродовж двох тижнів були на Джарилґачі двічі і планували вибратися туди іще. Бажання відбив трагічний випадок, свідками якого стали, прибувши на острів катером.

Щойно кораблик причалив до берега, на зустріч вийшла дівчина. Вся в сльозах, вона прохала капітана катера з зовнішністю легкоатлета Романа Вірастюка проїхати набережною острова, бо її хлопець втопився. На жаль, припущення виявилися правдою. «Вірастюк» трохи пройшов узбережжям і метрів через 200 від місця, де висадив туристів, вистрибнув у воду. З допомогою одного з відпочивальників він виволік з води нерухоме тіло.

Хлопця 24-х років родом з Миколаєва відкачували близько півгодини. Добре, що знайшовся чоловік, який вмів надавати першу допомогу. Добре, що була жіночка-медик, яка до того процесу долучилася. Але дива не сталося. Не могло статися, бо у воді утопельник, поки його знайшли, перебував близько хвилин 40-ка. Ті двоє святих людей його тіло «мордували» ще приблизно стільки ж. Робили штучне дихання, масаж серця, садили на коліна і відкачували воду з легенів. За життя людини вони боролися до останнього.

Супутниця загиблого розповідала, що її хлопець не вмів плавати, тому далеко від берега не відходив. Вдягнув маску і зазирав у воду. Власне, до глибини з Джарилґача добратися справді складно. Пройшовши метрів 30 від суші, більше, ніж до пояса, заглибитися неможливо. Тому не збагну, як людина могла на такому мілководді загинути. Але це сталося. Дівчина розповідала, що поки її коханий був у морі, вона сиділа на піску. Казала, що в останнє бачила його по коліна у воді. На мить відволікалася, а коли озирнулася на море, то помітила, що хлопця немає. Відразу почала гукати, бігати берегом, до пошуків підключилися інші відпочивальники, один з яких викликав рятувальників.

Та ці товариші поспішали так сильно, що не прибули й через три години після трагедії. Дійшло до того, що коли екскурсійний катер з двогодинним відхиленням від графіку таки відправився у зворотньому напрямі до Лазурного, дівчину на острові поряд із бездиханним тілом коханого залишили фактично одну. Хіба кілька відпочивальників залишилися поряд, щоб підтримати. Ні міліцаїв/поліцаїв, ні емчеесників усе не було й не було.

Уже коли катер під’їжджав до Лазурного, капітанові зателефонували. По той бік дроту був якийсь правоохоронець. І сказав, щоб тіло транспортували на екскурсійному кораблі. «Вірастюк» послав співрозмовника прямим текстом на три відомих літери. «Ось ви скажіть, що то за люди? – питає пасажирів чоловік, відімкнувши зв’язок. - Згідно з законодавством, вздовж берега курорту має постійно плавати мінімум два катери – міліцейський і МЧС. На пляжах через кожні 300 метрів мали б встановити вишки рятувальників. Багато таких бачили на Джарилґачі? Відповідь – жодної».

Власне, у самому Лазурному ті самі вишки є, на них можна помітити рятувальні кола. Однак людей, які вели б спостереження, впродовж усього відпочинку не бачив жодного разу. Лише згодом, ввечері після трагедії на Джарилґачі, на скутері до центрального пляжу Лазурного примчав чоловік, який розганяв людей, котрі плавали за буйки. Таку «увагу» помітив вперше і в останнє. Впродовж наступних днів рятувальників знову не було. З цього роблю висновок, що справу з утопельником успішно списали на нещасний випадок. А що своєчасне прибуття рятувальної бригади могло б врятувати людині життя, не цікавить, мабуть, нікого.

Варто сказати, що особливого вибору екскурсій в Лазурному немає. особливо з урахуванням, що дельфінарій та аквапарк у Скадовську нас не цікавили, а у саме місто добиралися своїм ходом. Залюбки поїхали б самотужки і в інші місця, тим паче, що відстань до місць, які цікавили, не дуже далека. Однак транспортне сполучення у нашій державі на грані фантастики. Тому й змушені були, не маючи власної автівки, переплачувати за екскурсії і бути обмеженими у часі.

Зрештою, в цілющому гейзері з гарячою водою, температура якої сягає 70-ти градусів (він знаходиться поруч із Залізним портом), більше години перебувати й не рекомендується. Тому часу, який нам був відведений організаторами екскурсії, вистачило сповна.

Те саме стосується й солоного рожевого озера Сиваш у селі Григорівка Чаплинського району. Поплававши впродовж двох годин у стані невагомості і трохи намастившись лікувальною багнюкою, назад їхали цілком задоводеними.

Україна

Тим паче, що радували око степові краєвиди. Безкрайні поля, засаджені соняшником, помідорами і навіть соєю впродовж усього дня поливаються спеціальними зрошувальними машинами, довжина яких розтягується на кілометр.

Потішило самолюбство й дві деталі, пов’язаних з «Кримнашем». По-перше, порожня траса чаплинського напрямку. Ще два роки тому в час туристичного сезону там були затори і вільно проїхати до Сиваша було б неможливо. Нині автівки на цьому шляху трапляються вкрай рідко і розміщена нижче ілюстрація – яскраве підтвердження.

На жаль, не встиг зазнимкувати з вікна вже замулений, весь і рясці і хабазах основний водогін у напрямку Криму. Картина з тим водогоном дуже показова, бо по інший бік мосту – перекрита для москалів повноводна українська частина. Водій автобуса сказав, що сотні кілометрів водогону замулило так, що якби хтось задумав відновити постачання вже і зараз, то нічого б не вийшло, бо на очищення потрібно витратити кілька мільйонів доларів. Про сльози щастя від «воссоєдінєнія» на початку матеріалу сказав не спроста.

Якщо ж завершувати тему екскурсій, то найбільшим розчаруванням стала виснажлива, з двогодинним переїздом в один бік мандрівка до заповідника Асканія-Нова. Найбільше, що приваблювало – можливість виїзду в дику природу, тобто, «сафарі». Що така послуга є, розповідали люди, які там свого часу бували.

Власне, обіцяли «сафарі» й люди, які продавали нам квитки на екскурсію, вартістю 260 гривень кожен. А що отримали на виході? Після приїзду нашій групі приставили екскурсовода – школярку років 12-ти. Зупиняючись біля кожного дерева, дівча повторювало завчені на зубок фрази. Оскільки ж то був майже марш-кидок і надовго затримуватися було неможливо, мав змогу переконатися, що гід іншої екскурсійної групи веде розповідь тими ж словами й із ідентичною інтонацією.

Здається, ці люди ще не усвідомили, що в нашій країні третій рік триває війна. Бо за прикладом екскурсій на окупованому півострові, в Асканії-Новій теж твердять, немов до приходу царіци Єкатєріни на цих землях не відбувалося нічого цікавого. Щоправда, скромно зазначають у тому місці, де йдеться про австрійського походження барона Фрідріха Фальц-Фейна, котрий власне й довів до пуття територію нинішнього заповідника, що «барон, замєтів, что люді унічтожают скіфскіє скульптури, начал іх викупать, даби сохраніть для історії». Сміливості промовити в голос, що то були ті самі «зодчі й будівничі» відомої національності, на жаль, забракло.

Та облишмо зміст і повернемося до форми. Другою частиною екскурсії була прогулянка зоопарком, де та сама дівчина, зупиняючись біля кожної огорожі, ледь не з таблички зачитувала дорослим у більшості людям інформацію про тварин. І все це – швиденько. Настільки, що у штовханині ледь знаходився час, щоб зробити фотокартку.

Сказати, що зоопарк розчарував, звісно, не можна. Бо тварини в ньому не виглядають замученими, як деякі бідолашні мешканці зоокутка в столиці України. Втім, пригадую Марсель, де у звичайному парку «Борелі» без будь-яких сіток і обмежень плавали лебеді, літали папуги і паслися, викупавшись, нутрії. В Асканії-Новій цих бідолаг обгородили, а вільно розгулювали територією хіба павичі та коти.

Проте очікувалося, що на тварин у дикій природі подивимося під час «сафарі». Де там! Виявилося, що про цей нюанс організатори нашої екскурсії «забули». Коли почали обурюватися, гід запропонувала оплатити по 100 гривень з людини й винайняти машину. На жаль, частина екскурсійної групи була проти. В Лазурному у них були справи, час не терпів. Що поробиш, якщо люди приїхали на відпочинок, щоб готувати борщі?

…В останніх три дні відпочинку море в Лазурному радувало – повний штиль, жодного натяку на вітерець. Навіть остогидлих медуз було трохи менше, ніж зазвичай. Втім, ще раз викупавшись суботнього ранку, складених напередодні планів не змінили. Заключний день відпустки присвятили мандрівці по обласному центрі краю – Херсону.

Зупинитися хотілося б на двох моментах, один з яких тісно пов’язаний з футболом.

Спершу відзначу, як Херсонщина шанує загиблих під час війни на Сході нашої держави героїв.

То – меморіальна дошка на честь бійця Віталія Бєлікова у Скадовську.

В Херсоні таких дошок зустрів три, а пам’ять про усіх загиблих бійців, які причетні до області, вшанована у меморіалі, який утворився на місці, де не так давно відбулося безглузде самогубство пам’ятника Ульянову-Лєніну. Поміж інших натрапив там на фото свого друга з Тернополя Павла Римара, котрий загинув у лютому 2015-го під час пожежі в селі Червоний Чабан на Херсонщині.

До слова, у Лазурному загиблих під час цієї війни, на щастя, немає. Стосовно ж настроїв місцевого населення згадуються дві історії. Першою повеселив батько господаря житла, у яке саме збиралися поселятися. Підвозячи нас додому, чоловік років 50-ти спершу приємно здивував, сказавши, що підтримує переіменування вулиці Леніна у Весняну. Однак відразу «виправився», пояснивши: «Не люблю його з а те, що здійснив профінансований з Заходу переворот. Якби не та революція, жили б ми зараз з Росією, наче в Англії. Був би у нас цар, немов у них королева і всі були б задоволені».

Жінка з Києва, котра в Лазурному має фаст-фуд у свою чергу розповіла, що під час Революції гідності настрої у селищі були близькими до «путін-ввєді». Їй як людині, котра усі три місяці підтримувала Майдан і брала в тих подіях активну участь, було дуже непросто. «Не думайте, що війна їх привела до тями, вони просто замовкли, - пояснює жінка. – Українці тут є, але вони у меншості».

До слова, свого часу киянка змінила прописку, бо не відчувала себе у мегаполісі комфортно. «На півдні легше дихається, а вредних людей можна перетерпіти, - каже. – Якось вирішила порадувати місцевих мешканців майже новими речами. Недешевими, однак вони підняли ґвалт, мовляв, щоб ми та в ношеному ходили? З того часу вирішила, що ліпше допомагатиму тваринкам. Підгодовую кішок і собак. Ось це (вказує на коричневу з жовтавим кицьку – авт.) – Поліна. Її тут залишили туристи з Дніпра. Бідолашна тиждень сиділа на тому місці й очікувала, що по неї повернуться. Ледве відгодувала потім стужене звірятко».

Поліна...

...її друг

Херсонський кіт, який уминає щойно пійманого рибалкою бичка

Та повернемося до Херсону. Подорож наша завершилася в спортивному барі поруч зі стадіоном «Кристал». Точніше, про існування бару ще не знали, хотілося просто поглянути на арену, де виступає клуб другої ліги. Та зустрівши по дорозі місце, де колись був пам’ятник Дзерджинському й пройшовши по ще не декомунізованій вулиці Кірова, поцілували замок. Руїна, яка називається стадіоном, була заколочена з усіх боків.

Пам'ятник адміралу Ушакову

Натомість відчиненим виявився прилеглий до «Кристалу» спорт-бар. Коли туди зайшли, то відразу придбали клубну «розу», а заодно й вирішили трохи затриматися у самому приміщенні. Кілька сотень шарфів різних клубів, програмки, фотографії, книги, кубки, розмаїті реліквії – офіціанти розповіли нам, що все це колекція директора стадіону Олексія Левченка. Велика кількість стікерів різних клубів свідчить про те, що бар цей серед фанатів популярний. Здебільшого наліпки з символікою ультрас клубів української другої ліги, хоча зустрічалися й стікери польських та російських команд.

Взявши по гальбі пива, збиралися за ті дві години, які залишилися до потяга, неквапом іти до двірця. Однак на дворі задощило, тому залишилися. Й не пошкодували. Ознайомилися з меню й замовили кілька автентичних з огляду на назви страв – тушковане куряче філе з грибами і сиром «Кальчо», запечену з грибами картоплю «БАТЕ» і, звісно, салат з огірків і помідорів «Кристал» (Херсон). Ціни на наїдки демократичні – в межах 20-25 гривень кожна. А головне – готують кухарі швидко й смачно.

Саме коли ласували, до кафе зайшов кремезний чоловік з постриженою «під нуль» головою. Він теж вирішив повечеряти, а коли почув, що збираємося викликати таксі до вокзалу, вирішив скласти компанію. Виявилося, що новий знайомий – футбольний арбітр Олександр Тітов. Він повертався з Новолі Каховки, де судив матч «Енергія» - «Інгулець-2». «Гра була з точки зору роботи наче й неважкою, гості виграли 0:3, - каже. – Але бігати за 40-градусної спеки надзвичайно складно. Дуже втомився».

Мушу сказати, що то, можливо, особливість організму, але навантаження (пробіжки, віджимання, підтягування тощо) на Херсонщині мені давалися якось простіше, ніж у столиці. І що теж показово – ранки після бурхливих гулянок були якимось навдивовижу легкими. Причому цю немаловажну під час відпусток деталь відзначили ще кілька чоловіків, з якими спілкувався. Знаючі люди пояснювали, що то через те, що повітря на Скадовщині надзвичайно багате йодом. Іншими словами, Херсонщина видалася дивовижним з точки зору екології краєм. Сюди варто їхати, щоб відчути себе ліпше і набратися сил. А інфраструктура? То важливо, але не головне. Найважливіше те, з яким настроєм їдеш відпочивати і чого від того відпочинку очікуєш."