Довелося проїхати понад пів сотні ворожих блокпостів. Історії евакуації з Генічеська в Лодзь

Оксана Безручко, мама трьох діток, мала власну базу відпочинку на березі Азовського моря. Після повномасштабного вторгнення жінка разом з родиною вимушено переїхала до польського Лодзя.

Оксана розповіла редакції Евакуація.City про те, як родині вдалося подолати дорогу до Польщі, знайти житло та роботу у новій країні. 

Далі пряма мова героїні...

Там залишилася вся родина

Я уродженка Херсонської області, міста Генічеська. Це мій край, моя рідна земля. Там залишилася вся родина: батьки, сестра. До 24 лютого я була, як майже всі на Арабатській Стрілці, готельєркою, ми були власниками бази відпочинку "Корсар" у селі Генгірка. 

Так склалося, що до 13 березня ми не мали змоги виїхати. На рішення вплинуло багато факторів. Найбільший стрес був у перші дні. Я думала, що треба вивозити дітей. Батьки переконували, що впораємося. 

Але у підсумку ми ж з чоловіком вирішили рятувати наших дітей від "рятівників", які прийшли на нашу землю. Ми вирішили, що діти не повинні проходити це все, їм потрібна безпека. Довго чекали, що ось-ось Херсонську область повернуть під контроль України, що росіян виженуть. 

Але ситуація була складною, стало зрозуміло, що швидко це не закінчиться. На поличках магазинів ставало все менше продуктів, аптеки були без ліків. Це вседало поштовх, що вже пора. Якщо не хочеш подачок від орків – маєш щось робити. А ми не хотіли і не могли, в мене рука б не піднялася брати і їсти щось від росіян, своїм дітям я б теж цього не дала. 

Ми зрозуміли, що далі так не можна. Посадили дітей в машину і повезли далі. Ми не мали чіткого плану: залишатися в Україні чи їхати за кордон. Але переміщених осіб так багато в Україні, що зрозуміли: житло і роботу тут буде важко знайти. Вирішили їхати далі. 

Перед іншими країнами нас зупиняв страх незнайомої мови. Найбільш зрозуміла для нас польська, тож вирішили їхати туди. 

Наразі в Польщі ми отримали Pesel (по суті польський "ідентифікаційний код", який потрібен для нормального життя в країні). Школа, дитячий садок, винайм житла потребують цього документу. Зараз черги на отримання Pesel величезні – ми були у черзі за номером більше 3 тисяч. 

Біженство ми не оформлювали офіційно – ми не збираємося сидіти на плечах у поляках, збираємося працювати і забезпечувати дітей

Всю інформацію щодо Польщі шукали в фейсбуці та телеграмі, використовували групи "Наші в Лодзі", "Українці в Польщі". Крім того, дуже допомагали друзі. Поляки дуже допомагають українцям, всюди огортають підтримкою. 

Довелося проїхати більш ніж 50 російських блокпостів

Дорога тривала близько чотирьох діб. Ми їхали через Мелітополь, Токмак, Пологи, Оріхів, Запоріжжя. Далі доїхали до Дніпра, де нас прихистили друзі. Вранці поїхали на Чернігівщину, а звідти – на румунський кордон, і зрештою з Румунії до Польщі. 

Коли виїхали з Генічеська, то до Запоріжжя їхали 7,5 годин. Це не вкладалося до голови. У мирний час ми доїжджали за 3-4 години. Через це пекло довелося везти дітей. Доньку постійно доводилося тримати за руку, вона боялася. Сини пережили дорогу стійко. 

Дорогу ускладнювали блокпости. Ми проїхали більш ніж 50 російських блокпостів. Усю дорогу я плакала. Коли орки почали запитувати в чоловіка: "чому вона плаче?", то зрозуміла, що треба заспокоїтися, взяти себе в руки. Сльозами можна було накликати біду. 

До Пологів ми не знали якою дорогою їхати. Нас попередили волонтери із Запоріжжя, що дороги і узбіччя заміновані. Дорогою виявилося, що міст у Василівці підірвали. Тож довелося їхати до Токмака, де йшли бої. 

На узбіччях ми бачили понівечені машини та автобуси. Усе розстріляне та спалене, усе з наліпками "ДІТИ". У нас теж була така наліпка, тому морально було важко їхати. Чим далі їхали – тим більше вони були злішими, хоча це слово не підходить для тих людей. 

У нас перевіряли телефони. Навіть історію пошуку в гугл. Усі месенджери передивилися, фото – до листопада, щоб впевнитися чи ніяка інформація про їх розташування та звірства не буде вивезена. 

На відрізку Генічеськ – Запоріжжя ми не мали можливості зупинитися. На одному з блокпостів я спитала чи можна зупинитися, щоб діти вийшли. Мені відповіли: "Спробуй".  Я спитала чи нас не розстріляють. Мені знову відповіли: "Ну спробуй, швиденько". Узбіччя, звісно, були заміновані. Але за словами російського солдата: "быстро попытаетесь, если получиться, то успеете". Після цих слів ми не зупинялися, не ризикували. 

Наш блокпост з'явився тільки в Оріхові. Це були сльози радості, адже свої, безпека. Ми відчули, що ми вже дісталися. Не важливо, що ми ще не на місці. Головне під опікою своїх. 

Коли приїхали до Дніпра, а потім на трасі до Чернігова можна було зробити кілька зупинок. Наші друзі зібрали нам торбинку з продуктами та кавою. Ми не розуміли чи зможемо купити щось на трасі. 

Було кілька заправок, де зупинялися такі ж біженці як ми. Теж обклеєні наліпками “ДІТИ”. Намагалися їхати групами, домовлялися, щоб не їхати до кордону самостійно і мати можливість отримати допомогу. Також зупинялися колоною, коли комусь потрібна була допомога, перепочинок чи їжа. Тож зупинитися і перепочити можливість була, але не як у мирний час. 

Ми поїхали на румунський кордон. Перед кордоном я дзвонила у різні служби щодо перетину кордону і всюди отримувала різні відповіді.

Багатодітні родини мають право виїхати за кордон з батьком. Не всі розуміють, що родини, у яких троє дітей, теж багатодітні. Потрібно лише отримати підтвердження від держави. 

У нас такий документ є з 2017 року. Не пам'ятаю навіщо її зробила. На кордоні до всіх документів для виїзду додали і її, тому мого чоловіка випустили з нами. 

Далі – без проблем їхали до кордону із Словаччиною, а потім Польщею. На кордонах вразили волонтери. Вони підходили, пропонували каву, чай, шоколадки дітям. Першою реакцією було : "ні, ні, не треба, ми ж самостійні і можемо попіклуватися про себе самі". Волонтери це розуміли, розуміли нас... 

У мене немає дому

Через те, що ми приїхали з чоловіком, волонтери попросили шукати нас житло самостійно. П'ять діб ми жили в друзів і паралельно шукали квартиру. Друзі знайшли нам житло, бо краще знають мову. 

Також підключали до пошуку друзів друзів – поляків. Інколи відмовляли, бо переживали через те, що ми багатодітна родина. Такі родини в Польщі охороняються законом. Орендодавці остерігалися, що ми не захочемо платити, у нас не буде грошей, а виселити вони нас не зможуть. 

На п'яту добу знайшли власника житла, який погодився нам віддати квартиру в оренду. Житло у доброму районі Лодзя, поруч є школа і садочок. 

Якщо житло, яке залишилося в Генічеську не розмародерять, ми зможемо туди колись повернутися. Але ми все покинули. Нам була важливою безпека дітей, все інше – другорядне. Вдома залишилися батьки, тому не можу сказати, що будинок без нагляду. Відчуття того, коли залишаєш все, що будував і здобував, а ще й коли воно залишається в окупації, рівнозначне для мене тій ситуації, що люди втратили все після обстрілів. 

Зараз у мене відсутнє відчуття, що я маю дім. У мене немає дому. У мене його забрали. Хоч формально воно є, але я не можу туди повернутися

Працює чоловік, я піклуюся про дітей

Я зараз не можу працювати віддалено. Я ніколи не намагалася так працювати. Я була доброю готельєркою, це те, що у мене добре виходило. Я люблю приймати гостей, люблю туризм. Це все жило в нас, це наше. Зараз перелаштуватися швидко на щось інше не можу. Піклуюся про дітей. 

Мій чоловік далекобійник. Тут таких спеціалістів зараз не вистачає, тому він швидко знайшов роботу. Зараз він працює, поїхав в Німеччину, далі – у Францію. 

Витрати на квартиру та комунальні платежі у Польщі становлять трохи менше 3 тисяч злотих. В Україні оплата комунальних послуг на будинок (переважно світло) виходила більшою. Не було якогось шоку. 

Ціни на продукти доступні. Те, що я не купувала вдома, тут можу дозволити собі купити. Можливо, це тільки перший час, поки ми не включилися так як треба. 

Донька дуже сумує за домом 

Старший син підліток, йому цікаве все нове. У ліцеї, де він тепер навчається, є 56 дітей з України. Для них зробили окремий клас, щоб вони розібралися із новими шкільними правилами. Так діти менше нервують. Син добре себе почуває, йому все подобається. 

Малий син, йому п'ять, ходить до садочка. Йому теж дуже подобається. Він щоранку питає, чи підемо у садочок. Вдома такого не було. Хоч син і не розуміє інших дітей, але йому подобається з ними гратися. Доньці 12 і вона дуже сумує. Вона дуже домашня. Ми влаштовуємо вечори плачу. Коли дуже сумуємо за домом чи родиною. Так легше переносити це все. У школі їй достатньо добре. Їй важко змиритися з думкою, що нескоро повернеться додому. Вона дуже через це переживає. Кажу їй, що треба потерпіти, що обов'язково поїдемо до рідних, додому. Можливо, потрібен час. 

Збираємося віддячити полякам за гостинність

Ми запитували у волонтерському центрі Лодзя чи потрібні їм руки. Поки що сказали, що волонтерів достатньо. 

2 квітня українці збиралися прибирати парк у Лодзі. Але випав снігопад, тож акцію перенесли на наступну суботу. Так ми віддячимо Лодзю за гостинність. Поки що так. Українців намагалися згуртувати, зробити культурну програму: хтось співає, танцює, вишиває. 

Бракує всього. Єдине місце, де можу відпочити – ліс біля будинку. Там співають пташки, бігають білки. Це заспокоює. Там можна зосередитися, поплакати. Місцеві кажуть, що скоро відкриватимуться туристичні локації, буде тепло. Але я би хотіла до того часу повернутися додому. 

Ми хоч і час від часу плачемо, але вже взяли себе в руки. Ще тиждень два і остаточно прилаштуємося на новому місці. А одразу як буде перемога, як Україна повернеться додому, ми теж поїдемо.