“Допитувало троє: один хороший, один поганий, а третій наче “своя людина”: активістка з окупованого Генічеська про те, як росіяни змінюють свідомість містян

Генічеськ – маленьке курортне містечко у Херсонській області на березі Азовського моря. У перший день повномасштабної війни російські військові окупували його повністю. Містяни, як і вся Україна, прокинулись від ранкових ракетних обстрілів. І вже за декілька годин у місті з’явилась велика кількість ворожої техніки. Люди ще не усвідомлювали, що “зелені чоловічки” у місті надовго, а відтак життя в окупації буде тяжким випробуванням, особливо для тих, хто мав яскраво виражену проукраїнську позицію. 

ZMINA збирає свідчення життя активістів, які провели довгий час у тимчасово окупованих містах та зіткнулись з погрозами, нападами й  тортурами через свою проукраїнську позицію, які добре запам’ятали методи роботи російських військових з цивільним населенням, які знають, як працює російська пропаганда і що вона робить з головами людей за час окупації.  
У цьому матеріалі розповідаємо історію Анастасії (ім’я змінено з міркувань безпеки), активної громадянки з Генічеська. Окупанти відкрили проти неї кілька справ, зокрема за відмову співпрацювати. Але найгірше, що “здала” її росіянам давня подруга, яка стала колаборанткою.

Вторгнення росіян і ранок 24 лютого 2022 року в Генічеську

Зранку 24 лютого відбувались масовані ракетні обстріли всієї України, у тому числі й Генічеська. За декілька годин російські військові вторглися в місто. Частина людей з проукраїнською позицією навіть не думали виїжджати з міста, усі очікували на швидку деокупацію і прихід Збройних сил України в регіон. Проте цього не відбулось.

“Я дивилась як низько, прямо над головою, летить ракета і думала, що все – нам кінець. Після цього ракетного обстрілу у місті були перші жертви. Загинула цивільна жінка”, – згадує початок війни Анастасія.

На світанку українська поліція завантажилась в машини, взяла з собою зброю і поїхала в невідомому напрямку. О восьмій ранку росіяни захопили місцевий відділок поліції, у місто заїхали окупаційні танки, по всіх вулицях шли російські військові.

“У мене був шок. Я не вірила своїм очам. Я була готова кинутись на росіян. Усе своє життя я прожила в Генічеську і зовсім не хотіла покидати рідне місто”, – каже активістка.

Після першого дня вторгнення, згадує Анастасія, у неї склалось враження, наче повітря застигло і був вакуум.

“Тяжко навіть дихати було. Таке важке повітря було. Я навіть не можу словами це передати. Не можна дихати було. Таке було враження, що у нашому місті загинуло щось велике і воно смердить. Це, звісно, образно я кажу. Але дихати було важко і нічим. Їх стільки було… Все місто в окупантах”, – розповідає Анастасія.
Крім того, активістку вразили деякі містяни, які святково зустрічали окупантів. За її словами, здавалось, наче вони цього чекали і от радіють, що це нарешті сталося.

“Я цих людей знала все своє життя. І тут я бачу, що вони з квітами зустрічають росіян. Це був перший шок. Потім почались пограбування, мародерство. Не було таких страт, як у Бучі, у нас вони робили все по-тихому. Наші колаборанти здавали всіх. Потім людей, яких здали, тягали по підвалах, катували, погрожували. Через це багато хто виїхав. Я ж не могла цього зробити, бо на моєму утриманні було шестеро собак і чотири кішки”, – говорить Анастасія.

Колаборанти допомагали знайти компромат на проактивних людей з яскраво вираженою громадянською позицією. А росіяни їх викрадали, допитували на “підвалах”, катували. Дехто після тортур і допитів повертався додому, та є й ті, чиє місцезнаходження і доля досі невідома.

Перший рік окупації росіяни не особливо чіпали людей. Масштабний терор почався з літа цього року після того, як усіх змусили брати російський паспорт і йти на псевдовибори про начебто приєднання Херсонської області до Росії. Тим містянам, які не погоджувались з цим, не виплачували гроші, цькували їх, втрачалась можливість не просто жити, а навіть існувати. Через якийсь час росіяни спільно з колаборантами регулярно проводили рейди по квартирах з перевіркою, чи мають люди російські паспорти. Якщо не мали – їх відразу забирали на допит.

До Анастасії росіяни також приїжджали не один раз. Найбільше її засмутило те, що “здала” її подруга, з якою вони дружили роками.

“Вона виявилась такого ватного спрямування, проросійського. Коли над нашим базаром летіли МІГи у напрямку Запоріжжя, щоб бомбити наші міста і моїх родичів, які там живуть, вона раділа і кричала, що це “наші летять”, “о, наші назад повертаються”. Розумієте? Я їй кажу, що вони бомблять моїх родичів у Запоріжжі, невинні люди гинуть, діти, а вона мені каже “шуруй у свою Польщу або Київ. Це була Росія і тут буде Росія”, – ділиться спогадами Анастасія. 

Зараз у місті росіяни ведуть показові роботи – будують заводи, ремонтують дороги, кладуть асфальт там, де його ніколи не було, виплачують “хороші” гроші на дітей і пенсії пенсіонерам. Старше покоління все це “покращення” поглинає як губка.

Залякування, погрози й терор активних проукраїнських громадян

Коли росіяни вперше прийшли до Анастасії, у них вже була заведена на неї справа. Військові активно вишукували тих, хто не хотів брати російський паспорт і чекав на повернення України в місто. Серед таких містян була й Анастасія.

“З серпня цього року почався тотальний контроль за тими, не взяв російський паспорт. До них приходила російська окупаційна поліція, щільно фільтрувала населення. Моя подруга з двома дітьми, яка досі перебуває в окупації, ховала дітей, не віддавала в школу, не брала їхній паспорт, російську гуманітарку. А інша подруга – вчителька української мови – перейшла на сторону окупантів і викладає тепер по-новому.  От яка метаморфоза. Досі не можу пробачити цій людині”, – ділиться активістка.

Між собою люди з проукраїнською позицією вільно спілкуватись не могли. Був тотальний контроль за висловлюваннями, поглядами чи навіть короткими розмовами. Повсюдно були ті, хто доносив окупантам на активістів.
Анастасії інкримінували дві статті: перша – дискредитація російської армії, друга – участь в проукраїнському мітингу. Також вони звинувачували активістку в тому, що вона не йде на співпрацю з ворогом.

“Мене, коли перший раз забрали, я була така перелякана. Хвилювалась за своїх собак. Подумала, що, якщо вони мене посадять, то нікому їх буде годувати. А вже коли мене другий раз забирали, на мій день народження, 25 липня, і тим самим так “привітали”, то сказали, що відкрили проти мене ще одне кримінальне провадження. Але тоді я вже з ними по-іншому розмовляла. Чого їх боятись?! Я була вже на такій стадії, що хай буде, що буде”, – говорить Анастасія.

Під час допитів активістку росіяни не катували, каже, що їй просто пощастило. Бо знає історії з зовсім не позитивним закінченням.
“Мене допитувало троє. Один хороший, один поганий, а третій наче “своя людина”. Один погрожував, другий по-хорошому говорив. Це було як у фільмах. Правда, я не думала, що буду сама в цій ролі. На мене дуже тиснули психологічно, залякували, говорили, що рідних заберуть на підвали, якщо не буду з ними співпрацювати”, – каже активістка.

Росіяни хотіли, щоб Анастасія здавала їм людей з проукраїнською позицією. Хоча вони й так мали списки таких людей ще на самому початку вторгнення, тож який в цьому був сенс – не зрозуміло, каже Анастасія. Особливо цікавили окупантів чоловіки, які раніше брали участь в АТО, займали силові посади в місті, мали яскраво виражену проукраїнську позицію.

Під час обшуків у квартирі активістки росіяни знайшли книжку віршів письменника з Генічеська Олександра Прихненка. На обкладинці був герб України. Та і загалом вірші були проукраїнські патріотичні.

“У них така радість на обличчі з’явилась, наче вони у мене автомат знайшли. Вони настільки ненавидять все українське, що я просто ніколи не бачила такої злоби”, – говорить Анастасія.

Реалії життя в окупації

Першим шоком в окупації, пригадує активістка, була зрада місцевих жителів. Її цькували і обзивали “ждунихою”, просили кричати “Слава Україні”, привселюдно тикали в неї пальцями і морально пригнічували.

Другим шоком було масове мародерство. Росіяни почали вдиратися в будинки людей, грабувати квартири, заходити в помешкання як до себе додому.

“І головне, що ти безсилий проти цього свавілля і не в змозі щось зробити”, – скаржиться Анастасія.

Росіяни також намагались купити у містян гарне ставлення до себе. Платили чималі гроші на дітей, пропонували високі пенсії, дозволяли не сплачувати за комунальні послуги.
Тож, на думку Анастасії, негативний ефект від пропаганди під час майже дворічної окупації є. Цьому сприяли російське телебачення і радіо, блокування українських сайтів і контроль за тим, що читають місцеві, а також регулярні так звані свята вихідного дня з “прославленням російської армії”. Російська пропаганда стала потужним інструментом впливу як на доросле населення, так і на дітей. До прикладу, з минулої осені всі тимчасово окуповані українські школи мали перейти на російську програму, яка змалечку викривляє світобачення дітей і знищує їхню ідентичність. 

“Дітей шкода. Ми втрачаємо їхні голови. Кожні вихідні росіяни проводять якісь свята, прославляють армію Росії, кожен біг-борд кричить “Слава армії Росії”, це вбиває кожного дня дитину. І це дуже важко”, – говорить активістка.
В якийсь момент Анастасія зрозуміла, що жити в окупації їй дуже тяжко і прийти за нею можуть в будь-який момент. Тим більше про це їй неодноразово говорила окупаційна влада. Вона відчувала, що після чергового допиту може не повернутись додому, тому виїхала з окупованого Генічеська. Здійснити цей план їй допомогли правозахисники з Центру прав людини ZMINA.

Зараз Анастасія після півтора року життя в окупації перебуває у родичів в одній з країн Європи. Проте вона відчуває, що довго не зможе жити за кордоном, і мріє про повернення у рідне місто.

У Генічеську, за її словами, лишається багато проукраїнських людей, які чекають на звільнення міста. Попри те, що росіяни Генічеськ вважають своїм центром Херсонської області, все ж курортне місто продовжує спротив через підпільний рух “Жовта стрічка”. Так, активісти розвішують жовті стрічки по місту, спалюють агітпродукцію росіян, розмальовують рублі і тим самим показують незгоду з окупаційною владою.


Є у місті й ті, кому довелось взяти російський паспорт, аби просто вижити в окупації: мати можливість заробити гроші, не втратити житло, яке змушують перереєструвати за російським законодавством, купити ліки чи продукти. Проте вони також продовжують чекати на ЗСУ і звільнення.

Крім того, важливо сказати, що в місті телебачення і радіо транслює російські канали і новини. Окупанти свідомо і цілеспрямовано дискредитують українську військову владу, переконують людей, що ніхто їх звільняти не буде, і тим самим пригнічують їхній стан. Але містяни знаходять достовірну інформацію можна в інтернеті. Вони мають по декілька телефонів, один з яких ховають, щоб дізнаватись справжні новини з України.

Людмила Тягнирядно