«Для мене страшнішою за смерть стала думка, що у мене нічого не вийде. Що я виживу». Історія полону працівника водоканалу з Нової Каховки

Однією з найбільш вражаючих історій під час свого перебування у полоні в сумновідомій катівні Нової Каховки військовий медик Юрій Армаш назвав те, що сталося з місцевим мешканцем Олександром. В інтерв’ю ​ЦЖР Юрій розповідав, як російські військові катували цього чоловіка, витягуючи з його рук вени сталевим дротом.

Полонений медик надавав посильну допомогу Олександру і наполягав на тому, щоб окупанти передали його до рук професійних хірургів. «Усе, що я міг – це лише перев’язати йому руку. Подивитись, щоб там не гнило, прочистити, але не зашивати. Та й не було чим це робити», – згадував Юрій.

Під час свого полону Юрій Армаш врятував багато життів. І завдяки нашій публікації йому вдалося згодом знайти багатьох із тих, кого він зустрів і кому допоміг у російській катівні.

Після виходу цього інтерв’ю з редакцією ЦЖР зв’язався Олександр з Нової Каховки, про якого він згадував. Чоловік розповів, що працює на міському водоканалі і що окупанти справді жорстоко катували його та довели до відчаю і до спроби самогубства. Як виявилось, Юрій Армаш не знав і не міг знати, що насправді з ним тоді сталось.

Центр журналістських розслідувань публікує історію Олександра. На прохання чоловіка ми не розкриваємо його прізвища і не оприлюднюємо його фото.

«Росіяни з перших днів почали вбивати людей, їх було як мурах»

Вранці 24 лютого 2022 року першою від сильних вибухів прокинулась моя дружина, і сказала: «Прокидайся, Сашка!» Спросоння я сказав, що, може, то газ десь просто вибухнув. Якраз уже світало. Я встав, відкрив вікно і почув ще один сильний вибух. «Ні, – кажу, – це не газ. Це Путлєр прийшов». Всі люди повибігали на вулицю, з дітками маленькими. Я своїм сказав: поїдемо зараз до мене у водоканал, там хоч є укриття. Думали ж тоді як – побомблять трохи, постріляють і все закінчиться. 

Вранці я проїжджав біля військкомату і побачив там велику чергу. Зупинився спитати у хлопців, що до чого. Але ніхто нічого не знав. Вирішив: повертатимусь назад, ще раз спитаю. Але за деякий час там уже нікого не було. Військкомат був зачинений.

Я не розумів, що треба робити. За містом, у районі Каховської ГЕС було чути рух техніки. Я вирішив на велосипеді під’їхати до Дніпра і подивитися, що там відбувається. Під’їхав на «банки» (район узбережжя в Новій Каховці, – прим. автора) десь після дев’ятої ранку і побачив, що через Каховську ГЕС суне військова техніка з літерами Z. Придивився до однієї з башт Каховського шлюзу і помітив на ній російський триколор. Ще й літаки якісь летіли. Я зрозумів, що окупанти вже тут.Я поїхав на роботу, забрав дружину додому і після цього в місті все завмерло. Тиша стояла моторошна. Не вірилось, що це відбувається з нами тут і зараз. 

Ввечері почались сильні обстріли. Вже потім ми дізналися, що між Козацьким і Шиловою балкою був страшний бій. Ми з сусідами побігли до підвалу в сусідній п’ятиповерхівці. Людей, дітей там було багато. Всім було страшно. Мене від стресу постійно нудило. Ми прожили в тому підвалі з тиждень і лише потім повернулися додому. 

В перший тиждень росіяни вбивали людей. Я почув, що вони вбили водія нашої службової машини. Він віз двох працівників водоканалу, на дорогу вийшли російські автоматники і розстріляли машину. Пасажири миттєво нахилилися, а водій не встиг. Поранені пасажири довго просиділи в машині, поки хтось не викликав швидку і не попросив росіян забрати тіло. А ті навіть не побачили, що там ще хтось живий залишився. 

В березні я вийшов на роботу, нам дали пропуск з зображенням російського прапору для проїзду на службовій машині. Так ми їздили по місту, а ось вибиратися за місто було небезпечно. Могли розстріляти. Росіяни поставили блокпости на кожному перехресті, на центральному проспекті Дніпровському. Їх було як мурах. 

6 березня я, як і багато мешканців міста, взяв участь у мирному протесті проти окупації. Потім я чув, що росіяни когось затримують. У квітні я зустрів свого знайомого, відомого місцевого активіста, який був у них у полоні. Він мене запевнив, що оскільки я не військовий і не «правосєк», то можу не боятися. Я розслабився і продовжував, як міг, жити далі.

«Мені пригрозили, що всіх моїх рідних кинуть на підвал і вб’ють, а потім мене закопають»

16 квітня 2022 року за мною приїхали. Був вихідний день. Ми з дружиною пили чай на кухні і почули шум у дворі. Я глянув у вікно – там техніка: «Урал», якийсь «УАЗик» і солдати стоять. Пішов глянути у вікно з іншого боку будинку, а там усе очеплено: БТР і теж солдати з автоматами. 

Згодом чую стук у двері. Я відкрив, мене тут же збивають з ніг і кидають обличчям донизу. Вони всі в масках. Спитали моє прізвище. Я відповів. «А, значит, правильно». Сказали, якщо знайдуть у мене зброю, то підірвуть будинок. Все перевірили і потім хтось із них комусь телефонує: «Всё чисто». У відповідь хтось каже: «Давай его сюда». Серце у мене захлопнулось. 

Наказали одягнутись і спитали, де ключі від машини. Я відповів: у гаражі. Мені натягли кайданки на руки і повели до гаража. Там теж усе перевірили. Зав’язали очі скотчем, посадили в машину і комусь сказали: «Принимай правосека!» Потім кудись повезли. Спочатку, як мені здалось, до села Райське. Дорогою ще когось забирали. Мене били електрошокером. 

Я кілька разів «потухав». Потім мене ніби вивели з машини і я почув як вони перезаряджають автомати та – постріл. І одразу тиша. Я підняв голову, хотів небо побачити. Думав, що то вже остання моя весна. Загавкали собаки, закричали півні – схоже, ми дійсно були в якомусь селі. Але вбивати мене не стали. Завели до якогось підвалу, посадили там на лавку – таку як у дуже старих кінотеатрах. Я просидів на ній 2-3 години.

Від холоду мене всього теліпало. Потім я почув, що хтось прийшов, мене пересадили до столу і почався «допит». Попередили: якщо я хоча б на півслова їм збрешу, то мене відправлять у концтабори. І додали: «Но правосеки туда не доезжают». У розмові вони згадали моє прізвисько, про яке мало хто знав. Я зрозумів, що про мене їм відомо багато чого.

Після «допиту» мене пересадили до вікна, прив’язали кайданками до здорової батареї. Мене досі всього колотило. Під табуреткою я помітив багато перерізаних пластикових стяжок. Напевно, тут ще когось до мене тримали. Коли я згодом попросився в туалет, то один із солдатів сказав іншому: «Давай этого правосека собакам скормим?» А той йому відповів: «Та нет, я ему пальцы лучше переламаю. Он же музыкант». Напевно, вони у мене вдома побачили синтезатор і вирішили, що я на ньому граю.

Після повернення з туалету мене знову прикували і так сильно затягнули кайданки, що моя рука почала синіти. 

Через деякий час мене вивели, посадили в машину і кудись повезли. Мої очі досі були зав’язані, але я помітив, що мене привезли до внутрішнього двору Новокаховської міськради. Там далі мене «допитували». Найбільше їх цікавило знесення пам’ятника Лєніну в Бериславі 25 червня 2015 року. Я був тоді на цьому присутній, випадково там опинився, тож росіяни сказали, що мені капець, бо я не розповів їм про цю історію з Лєніним.
Згодом вони вийшли з машини, прибігли якісь чоловіки в чорній формі, стали викручувати мені руки, витягувати у двір і кричати: «Правосек долбаный!» Я сказав, що хочу в туалет, а вони: «Сейчас ты и без туалета обоссышься».

Спустили мене до якогось підвалу, кинули мене там на коліна і почали лупити. Перший удар – у потилицю. Били чи то ногою, чи то вогнегасником, обмотаним чимось м’яким. Удар був такий, що я думав – очі випадуть. Я втратив свідомість. А коли отямився, то відчув, що мене підвісили і почув хрускіт у хребті. Вони побачили, що я почав рухатися і скинули мене на підлогу. 

Били сильно – по нирках, печінці, по вухах, по всьому тілу. І кричали мені: «Слава Україні!» Поки я був при свідомості, питали де теща моя живе, погрожували, що поїдуть зараз за моєю дружиною. Пригрозили, що завтра мене катуватимуть електрострумом, усіх моїх рідних кинуть на підвал і вб’ють, а потім мене закопають. Для мене це стало останньою краплею, мене «запаяло» тоді конкретно. Я перестав себе контролювати. А далі я відчув сильний удар по спині чимось важким і мене вирубило.

«Медсестри мені сказали: «Тобі ще рано помирати. Не вір їм. Дружину твою вони не забрали»

Прийшов я до тями в якомусь підвальчику. Намацав рукам, що знаходжусь у камері десь 2,5 на 1,5 метри. Там було темно, але виявилось, що я просто на деякий час втратив зір. Я це зрозумів, коли до мене зайшов якийсь солдат і спитав, чи вимкнути світло. Я попросив світло залишити, а сам нічого не бачу. Солдат закрив двері і мене знову вирубило.

Коли я прокинувся, то крізь скотч на очах побачив світло. Тут зайшов один хлопець, худенький, років біля 20 максимум. Подав мені тарілку з гречкою, рибою і чай. Мене нудило, у вухах свистіло, я ледве чув, що він мені каже. Я поставив ту тарілку в куток і роздивився на підлозі дерев’яний піддон як у душовій кабіні. 

Досить довго мене ніхто не чіпав. Потім вдруге прийшов той хлопець з тарілкою, побачив, що я до першої не торкнувся і сказав: «Дядьку, поїж будь ласка!» Я відмовився, сказав, що буду спати. А сам уже вирішив накласти на себе руки. Довго вагався… Але сама лише думка про те, що вони схопили мою дружину і кинули її на підвал повертала мене знову і знову до такого рішення. Я подумав: якщо мене не стане, її та інших рідних відпустять і нічого їм не зроблять. 

У камері висів дріт, я його за кілька підходів зав’язав, але затягнути зашморг так і не зміг. Просто зробив собі боляче, а більше нічого не виходило. Тоді я згадав про ключі від гаража і ліки в своїй кишені – нітрогліцерин. Я його ковтнув, усе що знайшов, запив водою – у камері стояло півпляшки. Я чекав, але нічого не відбувалось: я ніяк не потухаю. Розігнув кільце з ключів у тоненький сталевий дріт, втикнув його у розетку, а струму там немає. Для мене вже страшнішою за смерть стала думка, що у мене нічого не вийде. Що я виживу.
Я почав тим розігнутим кільцем різати і пробувати витягувати собі вени. Нічого не виходило: воно просто дерло мені шкіру, ламалось… Зрештою, одну вену відкрив, другу… Витекла калюжа крові.  

Мене налякало, що хтось може зайти, все побачить і мене почнуть відкачувати. Щоб приховати всі сліди, я став пити свою кров. Не знаю, скільки я її випив… Спочатку мене вивертало, але я продовжував відсмоктувати, скільки зміг. Коли вже почало мерехтіти в очах і я не міг поворушити ногами і руками, то з останніх сил надряпав на стіні для дружини: «Квіточка, пробач!» І поруч написав цим бовдурам, що я не правосек. Це я ще пам’ятаю…
Навіщо я це зробив? Я не знаю. Кров текла… Я думав, що зможу накрити її піддоном, але сил підняти його не було. Та й зливу під піддоном усе одно не було, витекти їй не було куди… І тут знову той хлопець зайшов і питає: «Дядьку, як ти тут? Їсти не надумав?» Я ж роблю вигляд, що сплю. Він пішов, нічого не помітив. Фух. А в мене в очах усе замерехтіло, пам’ятаю, що вже лежав, булькав носом у крові, не міг голову підняти…

Прийшов до тями вже в лікарні. Не знаю, коли вони мене знайшли. Жінки в палаті потім питали, що це я накоїв – їм російські солдати про все розповіли. Пов’язки на очах у мене вже не було. Мені ставили крапельниці… Залетів лікар і наказав, щоб мене швидко доставили в реанімацію. Пам’ятаю, що мене тоді всього трусило, від холоду…

Лікар сказав потім, що мені пощастило, бо я тренований і мав підвищений гемоглобін. Хірург зашив мені руку, медсестри накрила мене чотирма ковдрами, щоб я зігрівся. Вони сказали: «Тобі ще рано помирати. Не вір їм. Дружину твою вони не забрали». Але я нікому не вірив. Я не думав, що окупанти могли мені набрехати. А в самого був страх від того, що мене можуть знову забрати до тієї катівні.

Я попросив дівчат у лікарні набрати мою дружину, переконатися, що з нею все в порядку, але так і не зміг згадати її номер. Вранці наступного дня за мною зайшли двоє конвоїрів. Йти я не міг, тому вони взяли мене під руки і потихеньку вивели. Відвезли до будівлі поліції, до цього гестапо. Там на вході якісь солдати чукотської зовнішності стояли, вивертали кишені, витягали шнурки з кросівок, відібрали залишки ліків, ключі. І відвели мене до кабінету над паспортним столом, на другому поверсі. Прив’язали там кайданками до підвіски, яка батарею тримає. А самого в голові не полишає ідея втекти, або зробити так, щоб мене вбили. І ще постійно стояла перед очима картина, що моя дружина у них там зараз на підвалі і як нас разом катуватимуть. Це був жах. Я думав: краще вже смерть. Краще померти, ніж бути у них рабом.

Так я просидів там два тижні. Вони загубили ключ від кайданів, лише потім їх знайшли. Замість туалету мені приносили баклажку.  
Пам’ятаю, в один із днів у росіян відбулась ротація. Вони ходили в масках по коридорах і просили дати їм полонених на розтерзання. Крики там стояли нелюдські. Згодом я дізнався, що мене забирали росгвардійці, потім передали солдатам, а ті – ФСБшникам. Ще там у катівні знаходилась військова поліція. 

Поки мене тримали, конвоїри приносили і вмовляли поїсти. Я не їв, лише пив воду. Потім приносити їжу перестали. 

Іноді до мене приходили і лякали концтабором, судом, Кримом, Луганськом: «Но ты не доживешь. Тебя там убьют». Натякали, щоб я погодився на них працювати, типу як стукачем. Я мовчав. Їх бісило, що я нічого не відповідаю.

«Росіяни обіцяли прив’язати до наших з дружиною ніг по гранаті і підірвати»

Тим часом моя порізана рука почала гнити. Я нагадав конвоїрам слова лікаря, що мене треба привезти на перев’язку на другий день. Але вони махнули рукою. І згодом привели до мене Юру Армаша, в цивільному одязі. Спочатку я йому не довіряв, думав, що це якась підсадна качка. А потім згадав, що бачив його там раніше і зрозумів, що він – наш. 

Юра мені перев’язав руку, у них тоді ще були якісь медикаменти. Він розповів, що його схопили на блокпосту. Він був дуже позитивний. Спитав, за що мене взяли. Я розповів про погрози концтаборами і судами. Юра мене заспокоїв, сказав не слухати їх. Мені аж легше стало.
Але думка про дружину не виходила з моєї голови. Та виявилося, що росіяни мене, дійсно, надурили. Дівчата з лікарні були праві. 

Якось Юра прийшов мене перев’язувати, а я у вікно дивлюсь. Бачу: люди якісь там на вулиці ходять. І тут помітив: курточка якась знайома. Довго очей з неї не зводив, вона там довго стояла. Згодом зрозумів, що то ж моя дружина з тещою. Я був у такому шоці, що словами не передати. Я одразу ж поставив перед собою мету – вижити, вийти звідси за будь-яку ціну. 

А тут ще хлопці спитали мене, що я там так роздивляюсь. Кажу: здається, жінку свою побачив. А вони: «Звісно, що жінку. Хто ж передачі тобі приносить? На вікні пакет від кого?» Цей пакет ледь не тиждень там уже лежав, з моїм одягом, я уваги на нього не звертав. Як я зрадів! І зрозумів, що росіяни мене надурили. Тут же за стінкою знову почулися крики: когось почали катувати. У голові запаморочилось, серце прихопило… 

Одного вечора мені стало дуже зле. Юрка прийшов перев’язку зробити, ліки якісь приніс. Але мені нічого не допомагало. Пам’ятаю, росіяни якісь вареники мені принесли, я їх не їв, віддав Юркові. Втратив свідомість. До тями прийшов на підлозі. Хлопці мене намагалися якось реанімувати: казали, у мене серце зупинилось. Як трохи повернулася свідомість, конвоїри наказали мене знову прив’язати до батареї.Наступного ранку до мене зайшов ФСБшник з автоматом. І каже: «Ну всё, ты тут насиделся». Я подумав, що мене зараз виведуть у двір і розстріляють. А він – ні: «Мы тебя сейчас снимем на видео. Ты расскажешь как Ленина скидывал, как познакомился с друзьями из «Правого сектора», как не любишь Украину. Согласен?» Я розумів, що мені треба звідси вийти, тому кивнув. 

Мене провели до камери, там уже був якийсь «журналіст», росіянин, з чистим таким говором російським і ще ФСБшники. «Журналіст» питав мене як я ставлюсь до російського прапора і до їхньої присутності в Новій Каховці. На цих питаннях я згадав, як вони погрожували мені за погане ставлення до їхнього прапора і до їхнього «дня победы» 9 травня. Вони обіцяли прив’язати до наших з дружиною ніг по гранаті і підірвати. 

Я намагався якось викручуватись. Приміром, питали мене про блокпости біля Каховської ГЕС, які з’явилися там у 2014 році: чи були там прапори «Правого сектору»? Я відповів, що не пам’ятаю, бо багато вже років пройшло. «Як я ставлюсь до того, що тут буде Росія?» Кажу: якщо все буде за «кримським сценарієм», без великих жертв, то хай буде. Про Зеленського питали. Я відповів нейтрально: ну вибрали його і вибрали. Поки не ясно, що він за президент. 

Мої відповіді їх не дуже влаштовували. Вони хотіли, щоб я був більш радикальний. А коли «інтерв’ю» закінчилось, «журналіст» запитав мене, скільки зі сказаного мною було правдою. Я відповів: ну, десь на 90%. А сам був переконаний, що мене після цього запису точно вб’ють.  

Потім мене завели до іншого кабінету і стали погрожувати відправити мене в окопи, щоб я на них працював і щоб не намагався виїхати з міста. Примусили написати заяву, що я буду дотримуватися російського законодавства. І ще підписав один документ, тексту якого я не пам’ятаю – щось чи то про російський паспорт, чи то про те, що я не виїзний. Вони передивилися ці папери і сказали, щоб я кожного ранку ходив до них відмічатися, а потім міг йти на роботу. Я зрозумів, що зараз вийду на свободу.

Коли мене виводили на вулицю, то не міг йти сам, тримався за парканчик. Побачив, що на блокпосту стоять дружина з тещею. Вони мене помітили і – в сльози. Чукчі чи буряти, які там стояли, були якісь перелякані. Виявилось, що моя теща на них накричала. А вони їй відповіли, що як тільки їхні контракти закінчаться, то одразу ж підуть з армії, бо не можуть вже чути жахливі крики закатованих людей.

«Не стоит тебе приходить. Забудь сюда дорогу!»

Відпустили мене з катівні наприкінці квітня 2022 року. Вже потім я зрозумів, що росіяни просто не хотіли, щоб я у них помер у полоні, бо до цього йшло. 

Наступні дні я кожного ранку приходив до поліції відмічатися у окупантів. Дорогою від них ходив на процедури до лікарні. Мене супроводжувала дружина, бо самостійно я не міг повноцінно пересуватися. 

Десь 21 чи 22 травня 2022 року я прийшов до них востаннє. Вже на блокпосту і на вході до поліції помітив, що там стоять якісь інші солдати. Вони до мене причепились: чого я до них приперся? Я відповів, що ви ж мені самі наказали ходити відмічатись кожного дня. А вони: «Не стоит тебе приходить. Забудь сюда дорогу!» Я спочатку не повірив, ще кілька днів туди підходив, але до мене вже ніхто так і не вийшов. 

Тим часом дружина мене вмовляла виїжджати. Я боявся: був впевнений, що мене не випустять. Але дружина моніторила всі телеграм-канали, вивчала інформацію про виїзд і наполягала, що зараз на російських блокпостах ніхто таких як ми не перевіряє і ніяких баз у росіян ще немає. Зрештою, я наважився і 12 липня 2022 року ми виїхали з Нової Каховки власною машиною. Тоді якраз був приліт по великому складу боєприпасів окупантів, бахкало до ранку по всьому місту.
Після того як ми виїхали на підконтрольну українську територію, здоров’я моє погіршилось. Мене тут ніби «наздогнало», тремтіли руки. Я обстежився в лікарні, мені сказали, що я переніс інфаркт і контузію. Мені важко підніматися по сходах, їздити на велосипеді. Довго лікувався у психолога. 

Рятували мене навушники і музика, я ж раніше діджеєм був. Музика мене трохи відволікала. А ось нога досі не пройшла, пальців трохи не відчуваю. Та головне, що психологічно було дуже важко це пережити. Не думав я, що росіяни можуть бути такими скотами і подібне робити з мирними людьми. 

Такого вже не забудеш ніколи.

На фото зверху: Олександр і Юрій Армаш (у центрі) на зустрічі в студії СТБ. Скріншот відео