Чому білозерська молодь залишається вдома, не зважаючи на війну

У Білозерці, яка сьогодні мало не щодня потерпає від ворожих обстрілів, у громадському секторі працюють молоді дівчата, які вирішили не шукати безпечного прихистку далеко від дому.

Чомусь з війною в українців склалася така думка: у населених пунктах, наближених до фронту, зазвичай залишаються люди старшого віку, які особливо прив’язані до своєї хати. А молоді їдуть – якщо не за кордон, то на захід України.

Та ні. Насправді у кожного тут своя, унікальна історія. Хтось навіть під час окупації не покидав свою оселю та рідних, а хтось виїхав, та окрилений визволенням рідної Херсонщини, повернувся сюди назавжди.

Серед таких – мешканки Білозерки, волонтерки-фасилітаторки громадської організації “Білозерський центр регіонального розвитку” Діана Селецька та Вікторія Морозенко.

Дівчата не лише залишаються вдома, але й, долаючи небезпеку, дістаються у села громади і проводять там різноманітні активності та рефлексії, таким чином допомагаючи людям пережити воєнне лихоліття. 

Отож, знайомимося з фахівчинями центру ближче та розпитуємо двох подруг про те, де черпають натхнення працювати для тутешніх людей.

Дівчинка з котом

Початок війни для обох дівчат став разючою несподіванкою.

Діана Селецька вже була студенткою факультету культури та мистецтв (спеціальність – хореографія) Херсонського національного університету. Тож примчала додому, взяла свого кота та побігла з рідними до укриття. З тваринкою в підвалі тоді вона була лише одна. Потім приходила в укриття знову, тож там і познайомилася з психологинею ГО Інною Корміленко.

“Інна мене так і назвала – “дівчинка з котом”, адже більше ніхто не приносив до укриття тварин. А я свого Семена залишити вдома не могла. Він у нас знаєте який… не просто член сім’ї, а король!” – усміхаючись, розповідає Діана.

Тим часом дівчина не могла виїхати з Білозерки. Росіяни окупували селище швидко, та й тут залишалися найрідніші люди – мама і бабуся. Із перших днів війни Діана шукала, як може допомогти іншим. Разом з активними мешканками селища взялася готувати обіди, які вони розвозили людям. Щоправда, згодом довелося робити усе, аби не зустрічатися з ворогом. Тож майже не виходила з дому, важко переживаючи час окупації.

Після визволення Херсонщини Діана спробувала розпочати у Білозерці власну справу. Звісно, взялася за те, що знала і любила. Хореографією дівчина займається з чотирьох років. Упродовж усього шкільного життя була учасницею народного хореографічного колективу “Радість”, що діяв у Комишанах.

Отож, стала членкинею, а згодом головою Молодіжної ради при Білозерській селищній раді, виграла грант, взяла в оренду залу, набрала групу і почала працювати фітнес-тренером. Пілатес, табата, танці – цей активний відпочинок так сподобався білозерчанкам, що у Діани з’явилася мрія – розвиватися у хореографії далі та урізноманітнити заняття спортом. При цьому дівчина не закинула волонтерство – разом з іншими мешканками селища наполегливо плела сітки для фронту.

Але безпекова ситуація у Білозерці погіршувалася з кожним днем. З часом залу довелося закрити. Інна Корміленко запросила Діану працювати до громадської організації.

 “Якщо я не маю можливості танцювати, буду працювати з людьми!” – вирішила активна дівчина і погодилася на пропозицію.

“Дуже люблю подорожувати. Можу швидко зібрати речі і зірватися з місця. Тож супроводжувала дітей у літньому таборі, беручи участь у проєкті Save the Childrents. Спочатку це був контракт на декілька місяців, а потім я продовжила працювати в громадській організації і стала її членкинею”, – розповідає Діана.

Вона пригадує свій перший досвід роботи фасилітаторкою – фахівчинею, яка забезпечує успішну групову комунікацію.

“Мені тоді було 19. Пам’ятаю, як у складі мобільної бригади приїхала у Благодатне і почала проводити сесію про усвідомлене батьківство. Виступаю, а навпроти мене такі досвідчені жінки – мами, бабусі… Тоді я щиро зізналася їм, що новенька і не маю досвіду батьківства. Але дуже хочу, аби вони поділилися своїми історіями. А знаєте… конект відбувся! Слово за слово, і я відчула від людей таке наповнення! І як же добре, що поруч була Інна Корміленко!” – зворушливо каже дівчина.

Тепер фасилітаторка уже має неабиякий досвід у спілкуванні і з дітьми, і з старшими людьми. У складі мобільної групи вона їздить у Надеждівку, Благодатне, Правдине, Киселівку. Звісно, небезпека всюди, дрони наздоганяють фахівців ГО дорогою, гучно буває й у населених пунктах. Але у кожному з цих сіл живуть близько 100 дітей, які з нетерпінням чекають на розваги та активності.

“Ми працюємо з дітками від 6 до 17 років. У нас є сталі програми. Наприклад: Team Up – це естафети і руханки, Heart – творчі майстер-класи, Life Skills – опанування навичок життєстійкості у підлітків. І окремий напрямок – Safe Families, коли ми проводимо зустрічі окремо з батьками, окремо з дітьми, а потім збираємося усі разом”, – із захопленням говорить про справу волонтерка.

Дівчина щиро розповідає, як чекають на них діти. Каже, що днями буквально потонули з Вікторією в обіймах малечі, коли приїхали до них у Благодатне. Пригадує також про неймовірну групу в Киселівці, коли в рамках проєкту Safe Families люди збиралися сім’ями.  Це була розмова про позитивне безпечне батьківство, і 50– 60-тирічні  мешканці села щиро розповідали свої бентежні історії війни.

Втім, Діана каже, що так буває не завжди і не всюди.  Мешканці модульних будиночків, які втратили своє власні оселі, важко йдуть на контакт та часто не сприймають волонтерські заходи. Дехто з них навіть говорить: “Всюди війна, а вони скачуть!”

Насправді Діана знає, що таке війна. Дах будинку, де проживає з рідними, тепер наполовину покритий брезентом. Поряд був приліт, дівчина отримала контузію, а її мамі довелося перенести надскладну операцію – розрив аорти. Лікарі давали мало шансів на життя. Та слава Богу, усі живі, всі вдома.

Разом з членкинями ГО “Білозерський центр регіонального розвитку” Діана залюбки побувала на тренінгах у Миколаєві, Києві, Львові, Трускавці, де й для самих волонтерок організовують потужні майстер-класи, навчання та рефлексії.

Поруч з нею тепер завжди цікава, щира подруга – волонтерка-фасилітаторка Вікторія Морозенко. Дівчат познайомила хореографія – вони танцювали в одному колективі з оптимістичною назвою “Радість”

Крок до кохання

Вікторії – 19. Коли почалася війна, вона була 11-класницею і готувалася до іспитів. Разом з батьками, сестрою, яка в окупації народила крихітну дівчинку, Вікторії довелося виїхати до Польщі. Однак Віка не відмовилася від бажання вступити до Херсонського державного університету. Успішно пройшла співбесіду та НМТ у Варшаві, і стала студенткою ХДУ за спеціальністю “Вчитель початкових класів”.

Разом з тим у Польщі Віка почала активно волонтерити. Там вона проводила безплатні заняття танцями та свята для дітей-переселенців, фасувала допомогу і мріяла повернутися додому.

Вікторію кликало на Херсонщину кохання. Її хлопець Ігор після закінчення навчання у Харкові повернувся до рідного Херсону, де почав працювати поліцейським. Одразу після визволення Херсонщини й Віка повернулася до Білозерки.

“Я зробила крок до коханої людини, й ні краплі про те не жалкую. А небезпека… Знаєте, з Ігорем я нічого не боюся. Гримить, гупає, а він каже: “Все буде добре”. І я йому вірю, справді!” – зізнається 19-річна дівчина.

Невдовзі Вікторія дізналася про заняття у фітнес-залі, які проводила Діана. Тож взялася їй допомагати. Згодом мала свій власний проєкт щодо відновлення позашкільного спілкування, і ще встигла попрацювати у “Артек Буковелі”. Через Діану вона познайомилася з фахівчинями ГО “Білозерський центр регіонального розвитку” й почала тут працювати.

“Уявляєте, я взагалі не знала, що у нас є така ГО! А коли занурилася у перший проєкт, мені стало так цікаво! Тепер я маю можливість займатися справою, спорідненою з моєю майбутньою спеціальністю. Люблю працювати з дітками, та й зі старшими… Не уявляю себе ні у чому іншому. Звісно, адаптуватися мені допомогла Діанка. Вона зробила усе, аби мені було легше сконтактувати з людьми. І я заспокоїлася та видихнула, а тепер ми вже працюємо як партнери”, – каже дівчина.

Вона пригадує зустріч з сім’ями у Киселівці. Тоді фасилітаторки запропонували людям згадати моменти зі свого дитинства. Усі історії були різними – радісними й сумними, та одна здалася усім просто неймовірною.

“Коли та жінка розповідала про своє життя, ми всі до одного плакали. І молоді, і старші. Це було непросте заглиблення… У такі моменти розумієш, що працюєш недарма, бо люди, які дуже багато пережили, розкриваються, діляться болями, а значить – лікують душі! Або дітки з Правдиного… Спочатку проходили повз, не хотіли наших активностей, а тепер вже чекають, сподіваються, що привеземо щось цікаве і новеньке”, – ділиться зворушливими моментами фахівчиня ГО.

Вона щиро розповідає новини про те, що наразі проходить дуже багато різних тренінгів щодо роботи в ГО. А ще працює разом з подругою у Молодіжній раді: Діана – головою, а Віка – її заступницею.

Вікторія зі своїм коханим проживає у Херсоні. Двічі на тиждень мобільна бригада забирає її з дому, тоді добиратися до запланованого населеного пункту не так небезпечно. А от в інші дні, коли доводиться самотужки діставатися до Білозерки й вже звідти їхати додому, дорогою буває дуже гучно.

Час від часу дівчина відвідує своїх рідних у Польщі, але завжди повертається додому. Каже, що її доля тут – в Україні. Найдужче хоче велику родину і багато подорожувати.

Дві волонтерки Білозерського центру регіонального розвитку – Діана Селецька та Вікторія Морозенко – мріють реалізуватися у своїй професії. Тепер уже разом подумують про створення спільного проєкту – клубу танцю і фітнесу. Поки не можуть танцювати, комунікують з людьми – розважають дітей, створюючи для них моменти радості й спокою, допомагають дорослим, які потребують уваги й підтримки.

Юні, оптимістичні та активні, вони будують плани, які пов’язані з Херсонщиною. І це справді відрадно! Бо разом з тим доводять: молодість – це не лише про втечу до кращого життя, а й про відповідальність, турботу і силу допомагати тим, хто поруч.

Ірина Квітка, Білозерка Інфо