«Будь ласка, поховайте наших! Вони там лежать, попалені». Історія Олександра Загребаєва, фермера з Томариного на Херсонщині

«Я до цієї пори дуже вдячний пану Олександру за те, що він допоміг нам забрати дитину. Він був тоді з нами на полі, разом ми шукали тіло. Двоє «ДНРівців» нас супроводжували. Такого не забудеш ніколи», – зізнався ЦЖР Анатолій Купрійчук з Вінницької області. 

Його син, 20-річний старший солдат Максим Купрійчук був одним із українських захисників, загиблих у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну – 25 лютого 2022 року.

В ті дні, після майже миттєвої окупації території Новокаховської міської громади на Херсонщині лише один її невеликий клаптик – північна частина з урочищем Шилова балка, де знаходиться розвилка автодоріг на Херсон, Берислав і на Дніпропетровську область – став ареною запеклих боїв ворога з бійцями 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.

З посиланням на свідчення полонених росіян повідомлялось, що в цих боях тоді загинуло близько 150 окупантів з Криму, а лише 24 лютого 2022 року загинуло 76 ворожих військових зі Ставропольського краю РФ, а декілька сотень були поранені.

1 березня 2022 року батькам Максима Купрійчука вдалося вивезти тіло сина з уже окупованої Шилової балки і поховати на рідній Вінниччині. Допоміг їм у цьому 61-річний Олександр Загребаєв, фермер із сусіднього села Томарине Бериславської міської громади Херсонської області. Він же вивозив і ховав від російських військових боєкомплекти з розбитої української військової техніки, допоміг вирватися з оточення нашим захисникам. Окупанти йому цього не пробачили, кілька разів вдиралися до помешкання фермера і незаконно позбавляли його волі.

Центр журналістських розслідувань зустрівся з Олександром Загребаєвим і записав його історію.«Хлопець плакав і просив поховати всіх, хто залишився лежати в Шиловій балці»

«Про те, що Росія почала повномасштабну війну з Україною я дізнався 24 лютого 2022 року близько 11.30 дня, був заклопотаний своїми справами. Вранці я виїхав з Козацького (селище в Новокаховській громаді поруч із Шиловою балкою, – прим. автора) до амбулаторії і поїхав за ліками для матері у Берислав. Трохи згодом побачив як наші хлопці тягнуть пушки в районі розвилки на Велику Олександрівку і спочатку нічого не зрозумів. А ближче до обіду мені подзвонили і сказали, що на Каховській ГЕС висить російський прапор. Після цього я почав скидати інформацію про те, що бачу і що відбувається, нашим хлопцям. 

Тоді наших військових у Шиловій балці було багато. Коли вони відходили, то кидали БТРи, боєкомплекти – все, що було. Я знаходив це все, підбирав сумки і наплічники з особистими речами, познаходив телефони і поховав. 

За кілька днів мені подзвонили наші хлопці і попросили допомогти вивести кількох військових на підконтрольну територію. Я одразу поїхав до них. Їх було 11 хлопців і одна дівчина, молоденькі всі – діти, найстаршому лише 22 роки. Ми нагодували всіх і вони сказали: «Вивезіть нас, ми заплатимо». Від грошей я одразу відмовився. Ми подумали як їм краще їхати – на Кривий Ріг чи на Миколаїв.Коли, нарешті, стали сідати в машини, я помітив, що один хлопець плаче сильно. Він одвів мене в бік і попросив: «Будь ласка, поховайте наших! Вони там лежать, попалені, в полі і в ліску, біля БТРа. Не хочу, щоб їх собаки розтягнули». Каже, а сам плаче. 

Ми вивезли всіх через лісосмугу і через Раківку (сусіднє з Томариним село в Бериславській міській громаді, – прим. автора) – 12 людей на трьох машинах. Привезли їх за Снігурівку (місто в Миколаївській області, – прим. автора) і передали нашим військовим. Той хлопець продовжував плакати. Він узяв номер мого телефону і ще раз просив, щоб я поховав усіх, хто залишився лежати в Шиловій балці. 

Хлопці на прощання мені сказали: «Ми скоро повернемося!». Але скільки б я їм потім не телефонував, так і не міг додзвонитися. Досі не знаю, чи живі вони…«Мати вийшла з машини і сказала, що десь тут лежить її син»

Номер мого телефону вони дали батькам одного з загиблих хлопців, Максима Купрійчука. Його мама тоді була в Чехії, хотіла заробити Максиму на весілля. Вона подзвонила мені і я розповів як найкраще можна дістатися до Томариного, щоб пошукати тіло сина. Порадив їхати якоюсь старенькою машиною.

Коли батьки Максима приїхали, мати показала його фотографію. Високий, красивий, молодий хлопець. 20 років усього! Сказала, що він дуже хотів бути військовим, тому з 18 років пішов воювати в АТО. Той хлопець, який плакав, виявився його побратимом, вони два роки воювали пліч-о-пліч».За словами матері, Людмили Купрійчук, контракт у Максима мав закінчитися 4 серпня 2022 року. Він не думав продовжувати службу і планував заробляти гроші на майбутнє сімейне гніздо у Львові. В січні 2022 року Максим з дівчиною подали заяву до РАЦС, але потім її забрали: вирішили перенести весілля на літо. 

Останню свою фотографію Максим зробив 24 лютого 2022 року. Наступного дня його колона потрапила під ворожі обстріли, проте всі дивом вціліли. Після цього – хто пересів на БТР, хто втік у поле. По БТР прийшлося пряме попадання російським снарядом. Хлопці згоріли живцем. Максим помер від поранення в голову.«Ввечері того ж дня ми сіли в старенький Мерседес на польських номерах, на якому приїхали батьки Максима, і поїхали до Шилової балки.

На російському блокпосту нам дозволили проїхати за умови, що «ДНРівці» будуть нас супроводжувати. Я досі не розумію, як нам дозволили проїхати за тілом. Можливо, допомогло те, що разом із нами була мати. А як матері можна відмовити? 

Ми зупинилися біля джерела в балці. Мама Максима вийшла з машини і сказала, що знає точно: десь тут лежить її син. Ми з батьком спустилися в балку, побачили у винограднику «Камаз» і спалений БТР, а навколо наші хлопці лежать попалені, у деяких долоні відірвані. Батько Максима ходив із головним супроводжуючим від окупантів, шукав сина по татуюванню на руці. Шукали, шукали – не знайшли. 

Тут «ДНРівець» запропонував піднятися вище, подивитися ще в одному місці, в якому наш БТР мчав з боку Козацького, поки його росіяни «Градом» не накрили. Там ми й побачили – спалений БТР і трьох хлопців спалених, на асфальті, на проїжджій частині. Попереду БТРа лежав Максим. 

Батько Максима спитав у «донецьких», чи є у них ніж і розірвав на тілі сина бушлат, побачив татуювання… Мати вийшла з машини, розплакалась. Взяли тіло і почали переносити в багажник. Придивилися – а однієї руки у Максима немає, частини голови теж. Поклали його, батько приніс два покривала. Мати попросила показати їй сина, ми відмовили. Сказали, що краще подивитися на нього вдома, не тут. 

На тому старенькому «Мерседесі» батьки відвезли тіло Максима додому, до Вінниці. Потім мати дзвонила мені, розповідала, що через наші українські блокпости провозити тіло було непросто. Всі їх розпитували, що це вони таке підозріле перевозять. Тіло без голови, без обличчя.

Показували на блокпостах посвідчення сина, яке знайшли в його кишені. Дуже пощастило, що «ДНРівці» не рились в його одежі і не знайшли цього посвідчення. Не знаю, чи вдалося б зараз так вивезти тіло через усю Україну в багажнику. А тоді це вдалося. Все було на емоціях, на нервах».За словами матері, Людмили Купрійчук, вона повернулася в Україну на другий день після того як їй повідомили про смерть сина. Вона одразу зателефонувала в його бригаду, але їй сказали чекати, бо тіло вивезти неможливо: зелених коридорів немає.  

Згадує Людмила Купрійчук: «Мені зателефонував батько Максима і запитав «Їдемо?» І ми поїхали. До Херсона доїхали за сім годин. Спочатку шукали по лікарнях, думали, може просто поранення… Всі дивувалися, як ми так ризикували, бо перед нами на шляху сім’ю розстріляли… Але нам втрачати вже було нічого. Зустрілися з «ДНРівцем». Той сказав — знайдете тіло, то заберете. Ми приблизно знали, де знаходиться наша дитина, нам товариш Максима розповів, йому пощастило вціліти під час обстрілу. І ми шукали у полі серед трупів, а поруч проходила колона з рашистською символікою Z… 

Чоловік довго шукав тіло, аж ось зупинився біля загиблого воїна. Обличчя не впізнати. Бо снаряд влучив у голову. Розірвав бушлат, побачив татуювання на руці у сина – і від розпачу сів на землю. Я почала кричати від болю на все поле. А «ДНРівець» до мене підходить і запитує: «Как вы относитесь к этой войне?». Я його запитала, що він хоче почути в той момент, коли ми щойно знайшли тіло нашого 20-річного сина? Люди теж хотіли вивезти наших загиблих з поля, а той цинічно усміхнувся «Зачем? Пусть валяются». 

Наступного дня молодого бійця проводжали на Вінничині як героя.«Інші тіла з поля бою забирали знайомі хлопці і відвозили до моргу в Бериславі. Я тоді постійно був на зв’язку з нашими, розповідав про військову техніку, кинуту в нашому районі. Разом із знайомими знімали боєкомплекти і ховали їх у себе. Я ховав у пшениці, в ангарі. Якось поблизу Одрадокам’янки побачив нашу САУ (самохідна артилерійська установка, – прим. автора) кинуту, зі зброєю, снарядами, ще сухпайки валялися навколо. Трохи згодом я там проїжджав і цієї САУ вже не було. Пізніше я чув у селі Веселому на гаражах, що росіяни привозили на ремонт «укропівську» САУ і що вона краща ніж їхня.
«ДНРівці» відібрали у матері всі запаси туалетного паперу і кнопковий телефон»

Перший раз росіяни мене схопили в березні 2022 року. Я тоді був у селі Вірівка Тягинської сільської громади. Росіяни вдерлися до будинку моєї матері в Томариному, зламали замки, стіну в гаражі, все розтрощили, шукали мене. Відібрали у матері всі запаси туалетного паперу і телефон її кнопковий. 

Це були «ДНРівці». Син мене попередив про це телефоном, я трохи почекав, але надвечір вирішив повертатися до матері. 

Тільки-но підійшов до воріт, відчуваю – автомат у спину. «Вы убегаете, а мы вас ищем», – сказав мені автоматник. Почали стріляти біля мене, залякувати. Я зрозумів, що хтось мене здав. Натягли мішок на голову, обмотали поверху скотчем, посадили в мій новенький кросовер
«Ніссан» і повезли полями до сусіднього села Урожайне, до будівлі колишньої сільської ради, де росіяни облаштували свій штаб. Влітку 2022 року по цій будівлі ударили наші.«Росіян цікавили заховані навесні боєкомплекти»

Другий раз мене схопили влітку як бен Ладена. Я спав у будинку матері і почув підозріле: щось шарудить. Відкрив очі – якийсь щит на мене йде і позаду нього автоматом тицяють мені прямо в лоба. «Ты Александр?» Олександр. «Вставай! Ты сто тысяч заплатил в Урожайном, чтобы тебя отпустили?» 

Їх було п’ятеро жлобів таких, молодих. Це була Росгвардія. Я відповів, що грошей тих не бачив і нікому не платив. Але підтвердив, що справді їздив до їхнього штабу в Урожайне, спитати, хто позбивав мені замки і забрати свою машину. Росіяни мене схопили і привезли до Бериславського райвідділу поліції. Зі мною вони забрали ще одного знайомого і хазяїна ангару, в якому я зберігав свою пшеницю. Росіяни його сильно били. 

У поліції нас тримали три дні в різних камерах. Перший раз поїсти дали на другий день в обід, а другий раз – в обід на третій день. 
Росіян цікавили заховані мною навесні боєкомплекти. Власник ангару під тортурами все їм розповів. Окупанти відвезли нас до сховку і знімали на відео як я витягував усе з пшениці. А перед цим мене постійно допитували і били. У того, хто мене вдарив я навіть хотів спитати, скільки йому років – він ще дитина! 

На третій день полону мене посадили в УАЗ і відвезли до Томариного. Там висадили біля будинку одного з затриманих хлопців і запропонували підвезти мене додому. Я відмовився, сказав, що дійду сам.
«Рашист кричав, що такі як я розвалили Совєтський Союз»

Під час окупації до Томариного спершу зайшли «донецькі». Потім частина з них втекла. Вони знімали з себе всю форму, навіть спіднє. Коли я їздив на поле, до тирла для корів, то бачив кинутий ними одяг і нижню білизну. Їхній командир до мене навіть під’їжджав, розпитував про них. Він же й сказав, що 800 російських військових поїхали на передову, а повернулось 150 на машинах без вікон, без дверей. Вони тоді розмістились у селі. Полонених вони тримали у шкільному підвалі, де зберігали вугілля. Дівчат вони теж туди садили.

Командир окупантів постійно ганяв своїх підлеглих, забороняв їм спиртне. Сильного терору, як це було в інших селах, у Томариному попервах не було. Бувало, наші жінки чоловіків своїх кидали і заводили стосунки з орками. Одна знайома завагітніла від рашиста. Потім місцевих хлопців почали забирати, деяких тримали в катівні у Бериславському машзаводі. Сильно їх там били. Займалась цим Росгвардія.

Мені розповідали як жорстоко катували вчителя зі Зміївки, зовсім молодого хлопця. Його били за те, що він був українським вчителем. 

Я розмовляв в окупації з «донецькими». Вони розповідали, що росіяни їх силою мобілізували. З одним ми зчепилися. Я йому сказав, що «вашому Путіну скоро хана», а він, 30-річний чоловік, почав кричати, що такі як я «розвалили Совєтський Союз». Я йому на це: «Дитино, скільки тобі років? У мене донька старша за тебе. Звідки тобі щось відомо про Совєтський Союз?».Один «чмобік» із Челябінська став мені втирати за Бандеру: «Вот мы тут сначала «бандер» выгоним!» Я його запитав: а хто вони такі, ці «бандери»? Міський голова Берислава Олександр Шаповалов потім мені розповідав, як рашист йому зізнався, що був раніше в Україні, відпочивав у Львівській області, в пансіонаті. Сказав, що люди там усі були хороші, добрі. Згадав як заходив до ресторану «Криївка».

Шаповалов йому на це: «Так ти ж був, можна сказати, у самісінькому центрі «бандерівщини». Тепер приходиш виганяти звідси «нацистів», але кажеш, що всі люди тут хороші». 

Я вирішив залишатися в Томариному до останнього. Якби я виїхав, то мою пшеницю точно росіяни відібрали б і вивезли. Після звільнення я обійшов усі свої поля, їх у  мене 45 гектарів. Мін ніде не було. Почав обробляти землю, думав сіятися – як завжди, пшеницю, ячмінь. Але з 2023 року росіяни почали сильно крити Томарине. 

Зараз у селі залишилось вісім-десять чоловік. Усі інші виїхали, жити там неможливо. Виїхав і я. Материнську хату розбили, тітку вбило. Росіяни «утюжать» усе, добивають наше Томарине».