Життя в одній валізі. З Херсонщини на Городоччину приїхало ще 15 переселенців

Дорога у невідомість

Великий шкільний автобус. На задніх кріслах завантажені валізи, а на підлозі — пакети та складені візочки. Десь неподалік чути дитячий плач. Попереду сидять втомлені херсонці з розгубленими поглядами. Вони їдуть із пекла у невідомість.

— Ми майже приїхали, — говорить секретар Городоцької міської ради Олена Гріх, яка сидить попереду.

Автобус зупиняється у селі Борщівка, що на Городоччині, біля недіючої школи. Там облаштували гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб.

Тимчасова домівка

У гуртожитку херсонців зустрічають гарячим чаєм та пиріжками — їх передали працівники стаціонарного відділення для постійного або тимчасового проживання «Доброта», що у селі Немиринці, та керівник Городоцької міської лікарні Олександр Кушнір.
Фото: horodok.city
Люди реєструються і шукають вільні кімнати, просять, щоб їх селили сім’ями. Нам в інтерв’ю розповідають, як жили весь цей час у період повномасштабної війни. Кажуть, що поки Херсонщина була окупована, то було більш-менш тихо, хоча й лячно, бо росіяни могли в будь-який час увірватися у дім, а коли українські військові звільнили окуповані території, то Херсонщину орки почали систематично обстрілювати. Люди там досі живуть без світла, води та зв’язку.

— Ми приїхали із села Токарівка, — розповідає Валентина Іванчук, тримаючи на руках семимісячного онука. — У нас там щодня обстріли. Росіяни розбили місцеву школу, будинок культури та дуже багато житлових будинків. У мене по сусідству дві хати ледь не зрівняли з землею. Позавчора було чотири прильоти, вчора — три. Тому ми з сім’єю вирішили покинути рідний дім. Коли приїхали потягом у Хмельницький, мої старші онуки сказали: «Бабушка, та тут цивілізація, все освітлюється і тихо...».
Фото: Городок.City
Валентина Володимирівна приїхала на Городоччину з чоловіком, донькою, зятем та трьома онуками, наймолодшому з яких — сім місяців, а найстарший — дев’ятикласник. Та підліток каже, що через війну не мав змоги навчатися. Він розповідає, як жив в окупації і як його дім обшукували росіяни.

— Вони у нас шукали українських військових, питали нас, на чиєму ми боці. Нашого дядька вони вивезли в Нову Каховку і там допитували. Били його струмом, а через три дні відпустили, — каже Назарій.

Життя на чужині, але у тиші

Загалом у Борщівку 28 грудня приїхало 15 херсонців. Їх забезпечили постільною білизною, засобами гігієни та продуктами харчування.
— Крім цього, працівники нашого закладу дошкільної освіти «Промінчик», що у селі Радковиця, будуть їм готувати гарячі обіди, поки вони не отримають статус внутрішньо переміщених осіб та не почнуть отримувати грошову допомогу, — відмічає Олена Гріх.

Вона також розповіла, що облаштувати гуртожиток для переселенців Городоцькій міській раді допомогли благодійні фонди та Хмельницька обласна військова адміністрація. У приміщенні є туалет, душові кабіни, дві пральні машинки та електричні плити, на яких можна приготувати їжу. Опалюється гуртожиток дровами, а на випадок відсутності світла — є генератор.
Фото: Городок.City
— Ми намагаємося зробити все, щоб люди, які пережили стільки горя, почувалися у нас добре. Допомагають їм і місцеві мешканці. Вони приносять домашнє молоко, мед, овочі та, за необхідності, навіть теплий одяг, — каже комендант гуртожитку Микола Малець.

Загалом гуртожиток у Борщівці розрахований на 80 мешканців. На даний час там проживає 47 осіб. Всі вони приїхали із Херсонщини.

Городок.Сіty