Жінка з лівобережжя Херсонщини втратила на війні сина, на якого чекала 10 років

На дитину чекали десять років. Десять років лікарень, обстежень, болю. Нарешті – син. Найкращий! У рік і вісім місяців знав абетку, у два роки переказував програми про тварин, і не просто: «Пума стрибає на шість метрів», а ще й з дикторською інтонацією.

У школі любив географію, біологію, англійську мову. Обожнював шахи. На все мав свою точку зору. Грав на гітарі та співав. Особливо йому вдавалася «Воїни світла, воїни добра. Тьма ворожа підла, дорога стара…»

Макс дійсно був неймовірним. Жвавим і безстрашним. То поїде на нічну рибалку (мав відповідне спорядження), то на морі полює на рапани з креветками. Винирне щасливий, гордий уловом — і відразу куховарити. Нікому не вдавалася така смачна уха.

Закінчив аграрний університет, але став військовим. Служив в морскій піхоті. Пройшов АТО та ООС. Того дня подзвонив рано й сказав єдине: «Мамочко, війна».

За кілька днів: «Попередня війна була курортом». Вона все бачила у вікно, так як рашисти не забарилися. У перший же день на Антонівському мосту вчинили розправу. В Олешки зайшли по обіді, і почалося. Обшуки, арешти, глумління. Вони все про всіх знали. Хто з місцевих колишній військовий, а хто – теперішній. У кого воює син, служить онук чи донька. Тому Максим твердо наполягав на виїзді.
Дарма що сховаєте одяг, берці, фото, книги, дипломи, але односельчанам роти не закриєте. Він виявився правим. Ворог чинив мерво й забирав людей. Про гарного знайомого не було звісток майже рік. Лише нещодавно дізналися, що відбуває ув’язнення в Севастополі й має відсидіти 20 років за участь у бойових діях. На від’їзд довго не наважувалися, адже залишали гарний будинок, розарій, альпійську гірку, сад. Минуле, теперішнє, майбутнє.

Щойно зробили ремонт, і кухня виглядала як з обкладинки журналу Living. У дві сумки помістили предмети першого вжитку, бо сподівалися повернутися за кілька місяців. Саме у той день (15 квітня) потонув крейсер «москва», тому рашисти на блокпостах виглядали розгубленими. Документи перевіряли неуважно, нервово оглядалися. Під Снігурівкою пережили страшне. Ворог прикривався людською колоною й обстрілював позиції ЗСУ.

Наші хлопці відповідали мляво, боялися влучити в немовля, підлітка, літню жінку. Випробування не мали кінця та краю. Син перебував на передовій. Спершу носив позивний «Кощей», згодом змінив його на «Prepper». Виходив на зв’язок по можливості, бувало раз на десять днів. Оселю затопило.

Сусідка кричала в трубку: «Божечко, Алла, впритул підійшла вода. Дійшла до порогу, підвіконня, вікон» Коли вода стала спадати, тріснула стіна. У той же день в дах влучив танковий снаряд. Старенькі хати, обмазані глиною, попадали відразу.

День-ніч-день. Весна-літо-осінь. Жила від дзвінка до дзвінка. Часто згадувала, як ще на початку син заплакав у слухавку: «Мамо, я не можу спати. Я вбив людину». Далі втягнувся й нищив орків безжально. Особливо, коли дізнався, що Олешки затопило. Перед цим постійно крутив на пальці ключі. Хлопці просили: «Досить тарабаніти». Макс усміхався: «Ви нічого не розумієте. Це ж від рідного дому. Мрію повернутися та відкрити двері власним ключем».

Згодом став офіцером, перейшов у розвідувальний батальйон, вирушив на навчання до Польщі. За велику сміливість у бою нагородили маленькою відпусткою. Приїхав без попередження, і мати ледь не збожеволіла від щастя. Цілувала так міцно, що могла наставити на обличчі синців. Не могла надивитися, натішитися, набутися. То було наприкінці червня, а 8 липня – кінець.

Макс із хлопцями отримав надважке завдання та блискуче його виконав. Вони мали взяти одну місцину. Взяли. Вісім діб не виходили, чекаючи на підкріплення. У той день рівно о 15:15 подзвонив батьку, щоб поговорити про те, про се. Радів, що все вдалося, і ще одна територія знову українська. О 17:00 ворожий квадрокоптер засік рух, і прибув танк. У танку сиділи нелюди.

Сина привезли через п’ять днів та він був невпізнаним. Склалося враження, що всі ті дні лежав на прицільній спеці. Тіло перетворилося на кисіль, тож впізнала по чубу. У Максима був гарний козацький чуб. Від такої неповаги ставало несила.

Хлопець віддав своє життя, а його тримали просто неба. Волонтер пояснив, ховаючи очі: «Вибачте, але морги переповнені. Йому не вистачило місця». На дитину чекали десять років… Відтепер ні сина, ні домівки, ні життя…

Історія героя записана зі слів його мами.

Ірина Говоруха
Український південь