За фото доньки батька на Херсонщині з роботи звільнили

Вони дивляться на нас із спокійною мужністю та мудрістю поколінь, ці очі зі старих фотознімків. До 75-ї річниці депортації кримсько-татарського народу у Херсонській обласній науковій бібліотеці імені Олеся Гончара відкрили незвичайну творчу виставку, представивши відвідувачам фотознімки з альбомів п’ятнадцяти родин татар-кримчаків.

Старше покоління тих великих родів сталінська влада вивозила до Середньої Азії, і після розвалу СРСР вони правдам і неправдами поверталися на півострів. Покоління сьогоднішнє знову спізнало гіркий смак утечі з батьківщини через владу сталінську, знайшовши прихисток на материковій Україні – переважно у селищі Новоолексіївка, де мешкає найбільша на Херсонщині етнічна громада кримських татар.

Тому й на старих чорно-білих фотографіях – прості трудящі люди, котрі важко працюють на бавовняних плантаціях Фергани ще 1968 року, облаштовують скромний побут, готують смачну їжу у казанах на всю громаду. Або у восьмидесятих роках минулого століття стоять під Кремлем із плакатами, вимагаючи відновити історичну справедливість щодо гнаного народу, виходять на акції за незалежність України, або обстоюють цю незалежність із зброєю в руках. Частину таких знімків з часів новітньої історії, до речі, зробив генічеський фотограф Олександр Пріхненко. І вони також ввійшли у літопис боротьби кримських татар.

— Виставку допомагали організувати Меджліс кримсько-татарського народу та Генічеська райдержадміністрація. І я особисто надавала фотографії, що зберігалися в нашій родині, як пам’ять. Адже мої батьки також пройшли весь жах депортації, опинившись на Уралі та в Узбекистані ще дітьми. Тільки в 1956 році, коли дозволили «вільне поселення», батько переїхав до Узбекистану, і там вони з матір’ю познайомилися. Потім переїхали до Новоолексіївки, де батько працював майстром СТО.

Але режим і там за ним наглядав. Коли я виходила заміж, то батько подарував мені феску, і так ми сфотографувалися. Так за той національний головний убір тата звільнили з роботи. Це було не так і давно – у 1981 році, — розповідає Гульнара Бекірова — донька депортованих кримських татар та дружина путінського в’язня совісті Едема Бекірова. – Ця дорога мені фотографія із власною історією також є в експозиції (дивись фото – С. Я.).

Творча виставка в обласній науковій бібліотеці імені Олеся Гончара – не тільки часточки гіркої пам’яті. Вона – ще й застереження для наших сучасників та прийдешніх поколінь, нагадування про те, що зло залишається злом, під якими б привабливими масками воно не ховалося. Один з кримсько-татарських активістів Ізет Гданов зазначив:

«У перші три роки після депортації від голоду та хвороб загинуло 46 відсотків депортованих, у тому числі старих, жінок, дітей, котрих кинули виживати ледь не в чистому полі. А те, що відбувається в окупованому Криму зараз, можна назвати гібридною депортацією. Моїх співвітчизників звідти правдами і неправдами витискають окупанти, а натомість заселяють росіян з материка».