З Херсона до Каланчака і назад через пів Європи за 11 днів. Анонімна історія

У липні з тимчасово окупованого Каланчака сотню дітей відправили у російські табори. Про те, як їй вдалось вивезти з окупованого Каланчака свого сина, яким карколомним маршрутом довелось пересуватися розповіла херсонка, яка побажала залишитися невпізнаною.

Родина Марії (ім’я героїв змінено задля безпеки їх рідних) під час окупації залишалася в Херсоні. Через відсутність роботи влітку минулого року жінка разом із сином і чоловіком поїхала до мами в Каланчак. З одного боку, допомога в хазяйстві не завадить, з іншого – в селі вижити легше. А коли у вересні чоловіку Марії запропонували роботу в Херсоні, вони повернулися, залишивши дитину у мами. Забрати сина не встигли – українська армія Херсон звільнила, і Богданчик залишився в окупації.

Марія довго шукала шляхи для порятунку дитини, зв'язувалася з різними організаціями, але перевізники хотіли дуже великі гроші (300-400 доларів в один бік, назад трохи менше), яких у безробітної жінки не було взагалі. Але світ не без добрих людей – і один дуже хороший друг підказав звернутися до волонтерів Благодійного фонду «Save Ukraine».

«Зв'язалася з цими волонтерами, – розповідає Марія, – і вони допомогли мені поїхати за дитиною. Це абсолютно безплатно було для мене. Проклали мені мій шлях, дорога туди й назад зайняла 11 днів. Я їхала через Київ, потім Варшава, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія. І в кожному місті знаходила людину, яка мені допомагала, підказувала все, провозила. Я не знаю мов і навіть не розумію, як у мене так виходило».

Карколомний маршрут

Їхала жінка спочатку через пів Європи, потім через пів Росії. Каже, морально найважче було саме в Росії. Марія намагалася не афішувати мету поїздки, звідки вона їде, але ж коли люди в потязі бачили український паспорт, уникнути питань можливості не було. Вона дізналася з вимушених розмов з подорожніми, що в уяві росіян «України вже немає». А її загадковий маршрут з Херсона до села на Херсонщині просто «висаджував у повітря» мозок співрозмовників.

«У поїзді питають, звідки й куди їду? – розповідає пані Марія. – Я сказала. У відповідь чую: «А чому вам не жилося в Росії, ми ж вас звільнили». Кажу: «Хто ви? Хто і від чого нас звільнив?» Жінка аж із другої полиці злізла, щоб зі мною дискусію вести. Почала згадувати одеський Будинок профспілок, але я сказала, що політикою не цікавлюся і не знаю, що там сталося. Це правда, може, завдяки цьому я й не мала проблем у дорозі».

Загадковий маршрут зацікавив і прикордонників на фінському кордоні біля Санкт-Петербурга. Там Марію зняли з автобуса та влаштували допит, про який жінка розповідає так:

«Мене допитували години дві й наприкінці запитують: звідки їдете і куди. Коли я їм відповідала, вони дивилися на мене, ніби я дурна: ну як так можна з Херсона до Херсонської області їхати через пів Європи? Вони цього не розуміли, просто не розуміли. Потім я їм почала пояснювати, що так склалися обставини, що мосту немає, що я живу якраз на лінії фронту. «А чому ви їдете?» Кажу: «У мене там дитина, у мене там мати». – «Подальші ваші дії?» Я зрозуміла,  треба трохи збрехати, щоб мене пропустили, сказала, що їду забрати сина і залишитися в Росії. Без цього мене просто повернули б назад. І мені повірили, бо в телефоні знайшли листування із жінкою з Ростова. Я писала їй, що їду за дитиною, і просила у неї притулку, вона пообіцяла допомогти чим зможе. Вони вирішили, що я прошу не тимчасового притулку на час дороги, а щоб залишитися в Росії й пропустили мене далі».

Паспортні «змагання»

У Каланчаку, каже Марія, поки відносно спокійно. Російські паспорти змушують брати лише держслужбовців, тих, хто офіційно працює. Але відсутність російського паспорта не гарантує безпеки:

«Якщо ти попався і в тебе ще немає російського паспорта, все залежить від настрою окупанта, якщо захочуть, можуть присікатися до чогось. Чи не випускають. Наприклад, був такий час, що з українським паспортом не випускали до Криму».

Люди їздили скуплятися до Криму, багато хто відкривав свій бізнес у Каланчаку та їздив до Криму по товар. Через це, на суб’єктивну думку пані Марії, дуже багато людей із села, більш ніж половина населення, має російські паспорти – жінка підкреслює, що це не факт, а її особиста думка. Серед її знайомих власники російських паспортів є точно.

Зрозуміло, для багатьох паспортизація стала вимушеним кроком, але Марія рекомендує тим, хто виїздить з лівобережжя на територію вільної України, не соромитися того факту, що довелось взяти російський паспорт, не ховати його при перетині кордону:

«Коли хочеш повернутися вже до нас в Україну, головне на кордоні українському та російському обов'язково показуй російський паспорт, не ховай. Наші все одно знайдуть його, і тоді вже почнуться питання, залишають на три дні на допит».

Нічого не боялася

Шлях Марії в Україну був ще важчим. І перші проблеми почалися при виїзді з Каланчака. При в’їзді в селище жінку попереджали, що на зворотному шляху їй доведеться пройти повну фільтрацію, вона, усвідомлюючи всі ризики, вимушена була дати окупантам мамину адресу і телефонний номер. Першим питанням при виїзді було: куди ви їдете? І знову Марію врятувала її брехня: сказала, що їде відпочивати з дитиною в Алушту – там і насправді мешкає її подружка. На питання про наступний пункт призначення назвала Ростов. Але пресинг не закінчився:

«Питають: коли ви плануєте і взагалі чи плануєте брати російський паспорт? Кажу, що взагалі так. Вони: а коли? Не знаю, кажу, я ж взагалі нічого не знаю, як у вас тут справи робляться, от доїду до Ростова, зв'яжуся з цією організацією, вони мені допоможуть. Він довго сидить, дивиться мій телефон... Тут я йому ставлю питання: а як швидко можна зробити російський паспорт? Він дивиться на мене, відповідає: від півтора тижня до півтора місяця – і віддає документи зі словами: «Щасливої дороги». Тобто я його переконала. Я навіть сама повірила в цю історію, що я маю там залишитися. Нічого не боялася, чесно нічого не боялася».

Назад їхали через Ростов, Воронеж, Білгородську область. Там на кордоні всіх ретельно «шмонали», перевіряли всі речі, роздягали майже до білизни. Навіть у засоби особистої гігієни пальці свої запустили, все в гаманці перебрали, гроші, звісно, витягли. Марія думає, що росіяни й пропустили досить легко саме через те, що обікрали.

«Я сиджу, вони дивляться мій телефон. А потім звертаються не на ви, а на ти, що мене вразило: ось ти підписана на канал Вагнера. Я, чесно кажучи, не пам'ятаю, що за канал там був. Мені друзі скидали якусь інформацію, я не все встигла видалити. Звісно, мені не повірили. Я розумію, що я однією ногою вже в Україні, а тут така перепона».

Під кінець напруженої розмови росіянин наказав жінці вивернути сумочку, яка лежала перед нею, подальший діалог Марія оповідає так:

«Він бере мій гаманець. Каже: «Ви записочку якусь хочете провезти?» І гортає мої гроші. Питаю: «Яку записку?» – «Ось у нас був випадок, бабуся 80 років перевозила записку, боялася про це розповісти й зараз сидить у СІЗО, бо ми її зловили». Кажу: «Перевіряйте, дивіться, роздягайте. У мене жодних записок немає». А він і далі гортає мій гаманець. Я навіть не помітила, як він витяг гроші. Каже: «Ну добре, а якщо я вам взагалі в'їзд до Росії перекрию, зроблю так, що ви не зможете повернутися?» – «Будь ласка, – говорю. – Я перехрещуся». Не можна було так казати, це його просто розлютило. «Як це? Ви не любите Росію?» Кажу: «За що вас любити? Ви розлучили мене з дитиною, я пів Європи проїхала, щоб його забрати. Я забрала й однією ногою вдома». «Ось чому ви не хочете до Росії?» – не відчеплюється». Кажу: «Бо я не люблю мандрувати. Я домашня. Я нікуди не хочу виїжджати. Не хочу бачити вас. Так, в мене тато росіянином був, і половина родичів живе у Росії. Але телефоном спілкуємося. В гості раніше їздили, коли мирні часи були. А зараз, хочете – самі до нас приїжджайте в гості». Подивився він на мене і каже: «А я вас хотів переконати, до своєї думки прихилити». – «Не за цього випадку, – говорю. – Паспорт мені віддайте». – «Вам на виході віддадуть». Там і віддали».

Потім Марія згадує, як йшла по бездоріжжю з дитиною, вся обвішана сумками,  до українського кордону. Може, там і було два кілометри, як їй казали, але за відчуттям – всі чотири. Від серця відлягло, щойно вдалині замайорів український прапор. Побачити наших хлопців, обійняти їх, почути вітання «Слава Україні» було щастям. Посадили маму з дитиною до автобуса, відвезли на український пункт пропуску. Жінка розповідає, що перевірка документів відбувається швидко, але через величезні черги, через те, що дуже багато людей хочуть повернутися додому, в Україну, очікування зайняло години сім.

Зараз Богдан, який дев'ять місяців сидів у селі без спілкування, без друзів, лише з комп'ютером і телефоном, потроху починає адаптуватися.

«Мама ж його ховала, – пояснює Марія. – Вона не показувала, що він там був. Росіяни ж ходили по хатах, перевіряли, хто де живе. А знайшли б – так почали б питати: де батьки? хто ти така? покажи документи, доведи, що це онук. Доказів немає – прізвища різні. Лише свідоцтво про народження з ним було і все».

Мама з сином потроху виходять на двір, батьки беруть хлопця з собою на роботу, а ввечері він гуляє з собакою.

Лариса Жарких, sheriffua.org