Як зібратися докупи, позбутися синдрому "все пропало" та не зламатися в кризовий час. Поради психотерапевток

Вже понад 50 днів країна живе у новій, страшній реальності.  Психіка українців зазнала суттєвих трансформацій: переважно, негативних – зламів, панічних атак, істерик, перманентного відчаю та відчуття, що все втрачено, назавжди. 

Евакуація з гарячих точок не здатна на 100% поліпшити той стан, у якому наразі перебуває ледь не більшість населення України. 

Це тимчасове рішення для психіки, яка вже надломлена моторошними зовнішніми подіями. Напруження, моральне налаштування на те, що все пропало, перетворюється на спосіб мислення, продовжуючи руйнувати із без того хитке самопочуття. 

Як діяти у таких ситуаціях, як сприймати непереборні обставини? 

Де шукати світло у потоці темряви, що видається непроникною завісою мороку, розпачу та біллю за зруйнованим життям? 

І як позбутися синдрому "все пропало", коли ще насправді нічого не втрачено? 

Видавництво Vivat зібрало українських психологинь Анну Шийчук, Марію Жиган та Катерину Гольцберг на психологічному клубі. Вони вже стикнулися зі зверненнями людей, які опинилися у подібному психологічному стані. 

Експертки надали кілька порад для того, аби поліпшити психологічний стан людей, які здобули травматичний досвід війни і наразі перебувають у глибокій психологічній дезорієнтації. 

Намагайтеся говорити не лише про війну 

Щоб подивитися на поточні обставини з іншого боку, психологиня Марія Жиган радить говорити про речі, які не пов'язані з війною. Це не означає повністю дистанціюватися від війни, а лише трошки змістити фокус уваги. 

Говоріть про відновлення робочого процесу, про стосунки, побутове тощо. Не варто вважати, що зараз обговорення таких питань не є доцільним. 

Навпаки, на думку психологині, саме це наразі робить нас живим, допомагає зберегти самоідентичність, дає той фундамент, від якого можна кудись відштовхуватися, щось робити, відновлювати втрачене, пробувати будувати нове. 

Не уникайте рутини "нормального життя"

Наразі ще одним поширеним синдромом є неможливість реадаптуватися та повернутися до звичного нормального життя. Буденні речі стають чимось неприйнятним у свідомості людини, яка стикнулася з війною.

Просто сидіти в кафе, гуляти вулицею, пити каву чи грати в ігри – психіка починає сприймати ці речі як анормальні.  З'являється відчуття провини. 

Щоб позбутися цього синдрому, варто потроху змушувати себе "оживати" (це стосується, звісно, тих людей, які наразі перебувають на безпечних територіях). Вчитися заново повноцінно жити – як вчитися ходити після перелому: це боляче, складно, але інакше ваша психіка ризикує  "заглохнути" на шляху до реабілітації. 

Ранковий душ, чашка кави, улюблена книжка – це ті маленькі кроки, які здатні повернути нас до довоєнного життя, що наразі здається далеким, неправдоповідним і навіть дивним.

"Цей стан подібний до аутоагресії. Тобто самопокарання, коли людина змушує себе страждати, бо їй соромно за те, що зараз страждають інші, а вона ні, – каже психологиня Катерина Гольцберг. – Це заборона на радість, табу на життя. Таким чином людина хоче розділити по максимум глобальне горе.

Подібне вже відчували люди під час конфліктів у Хорватії та Сербії, цей досвід зараз є дотичним до нашого.

Але треба усвідомлювати, що цей мораторій на життя не дає нам змогу зробити щось корисне, щось важливе для перемоги. 

Перебування у стані перманентного горя виснажує, позбавляючи нас можливості  допомагати своїй країні".  

Допомагаєте іншим – допомагаєте і собі 

Перемкнутися з власних переживань на переживання людей, які знаходяться поруч – дієва методика, що допомагає відрефлексувати пережите, поділившись досвідом з людиною, яка пережила подібні обставини. 

Це може бути волонтерська допомога, допомога у центрах для біженців, збір підтримки для ЗСУ або робота у сфері, у якій ви є спеціалістом. Концентруйтеся на потребах інших, дистанціюючись від самокопання. 

"Наразі, найбільш гострими переживаннями для людей, які вже покинули гарячі точки, залишається почуття тривоги: за покинутий дім, за невизначене майбутнє, за батьків-родичів, яких не змогли вивезти, або які не схотіли евакуюватися. 

Домінують страхи за близьких, страх за себе, за своє життя відступив на інший план", – розповідає психологиня Марія Жиган.

Виділяйте час на істерику та сльози 

Постійне придушення емоційного фону, стримування сліз, почуттів, що рвуться назовні лише погіршить і без того кризовий стан, у якому зараз перебуває психіка. 

Ми дивимося на моторошні світлини звільнених від російської окупації селищ та міст, бачачи ті криваві звірства, що правили там окупанти. Намагаємося триматися, не плакати від побаченого, але це починає розривати зсередини. 

Тому якщо ви відчуваєте потребу поплакати, може навіть покричати, – не придушуйте в собі ці емоції, заганяючи їх, як занозу, ще глибше під шкіру, де ці переживання почнуть гноїтися та трансформуються у абсцес. 

Дайте душевним ранам прорватися. Це необхідний етап у процесі зцілення від тривог, апатії, від того стану, коли вам здається, що далі вже немає куди рухатися, що нічого не буде добре. 

Вивільніть біль, аби потім наповнити себе іншими, конструктивними почуттями. 

Зверніться до психотерапевта, проговоріть з ним усе, що пережили та відрефлексуйте тривоги 

На жаль, війни – постійні провідники людства на шляху його тривалого розвитку. І те, що Україна переживає сьогодні, вже переживали колись.

Інші народи, інші країни, де мешкали такі ж люди, переживання яких є тепер близькими та зрозумілими. Бувають такі травми, які люди просто не здатні зцілити самотужки, без кваліфікованої допомоги.

"У роботі з пацієнтами, які перебувають у кризовому стані після пережитого, у стані, який став для них перманентним і не зник навіть після евакуації на безпечну територію, я намагаюся спиратися на досвід психотерапевтів часі Другої світової (а саме Голокосту в Україні та сталінських репресій) та досвід конфлікту у Югославії, – каже психотерапевтка Анна Шийчук. – Багато переживань, криз, зламів з тих подій відгукують та накладаються на стани українців сьогодні. 

Також дуже багато досвіду передають ізраїльські колеги. Вони кажуть, що наш конфлікт унікальний, бо  кожен психотерапевт відчуває війну на рівні з іншими українцями. 

Звісно, досвід іноземних колег варто зауважувати. Але все ж таки, саме психолог-українець може на 100% допомогти пацієнту-українцю пропрацювати всі переживання та травми, адже має дзеркальний досвід, безпосередньо перебуваючи у війни, розуміючи її темп, бачачи її наслідки не у методичках, а на живих людях". 

Ніхто не обирав війну. Ніхто не був до неї готовий на 100%, адже до війни неможливо підготуватися. Усе, що людині сьогодні під силу – це навчитися жити в нових реаліях. 

Навчитися приймати втрати. Пам'ятати про друзів, яких вже немає, пам'ятати про наших захисників та не забувати ніколи наших ворогів. 

І кожного дня намагатися робити щось, що наближатиме закінчення цієї страшної війни та перемогу України.

Валерія Меренкова, спеціально для УП. Життя