"Я думала, що ми вже не виживемо": як жили та через що пройшли жителі деокупованих населених пунктів

Понад пів року Херсонщина перебуває під окупацією російських військ. Хоч і не так швидко, як хотілось би місцевим, але ЗСУ повертають собі втрачені українські землі. Жителям де окупованих населених пунктів довелось пройти через пекло, аби знову побачити наших військових, аби мати змогу хоч потроху повертатись до цивілізації, якої їх позбавили окупанти.

Ті жахи, які розповідають місцеві просто не вкладаються в голові у будь-якої людини. Вбивства , масові поховання, закатовані та зморені люди…ось, що бачать українські військові, коли звільняють черговий клаптик нашої землі.  Декілька жахливих історій нашій редакції повідомили люди, які жили в окупації та дочекались того моменту, про який мріяли. Наразі люди цих населених пунктів потроху оговтуються від окупації та намагаються відремонтувати те, що було знищене за цей час.

—У нас в селі води та світла не було місяць. Генератор був тільки у росіян, які окупували село. Вони качали собі воду через помпу, яка працювала від електроенергії. За водою ходили під дулом автоматів, інших варіантів не було,— розповідає Ірина,  жителька села, яке пробуло під окупацією близько місяця.

З її слів село було поділене на дві частини.  Частина на якій жили люди була більш старою, на більш сучасній стороні поселились військові РФ.

—Так як води не було, то купатись доводилось водою, яку набирали з озера. Одного разу приїхала машина з цистерною питної води. Люди бігли з усіма можливими тарами, аби набрати побільше води.

Таке життя пропонує Росія, якщо приєднатися до неї. Але такі перспективи мало кого влаштовують. Відсутність електроенергії навчила місцевих навіть випікати хліб на сковороді, інших способів не було. Після місяця знущань, Україна змогла повернути собі цю територію Херсонщини.

—Коли почалось звільнення нашого села було страшно. Постійні вибухи, уламки…Я думала, що ми вже не виживемо. Добре, що жертв серед мирного населення не було,— поділилась Ірина.

Хоч населені пункти звільняються, але від обстрілів це не рятує, а навпаки - вони тільки збільшуються. 

—Страшно було, але, що був вихід? Виїхати не змогли по сімейним обставинам. Тому жили в підвалі. Підлатали його, утеплили, укріпили. Жили там всією родиною. Допомогли сусідам зробити теж саме. Обстріли після звільнення збільшились, тільки й встигали бігти до підвалу,— повідомив Михайло, житель ще одного звільненого селища.

Говорить робили все можливе, аби вижити. В їх родині 5 людей: старенька бабуся, він з дружиною та двоє синів 9 та 15 років. Їх підвал був під сараєм, в якому зберігались господарські речі. Тому прийняли рішення на підлогу цієї споруди наносити мішки з піском, так як підвал теж був великим та мав декілька кімнат з середини всі стіни також заклали мішками з піском. Мовляв так і безпечніше і тепліше. На швидку руку провели електрику туди та поставили генератор. Завдяки обігрівачам змогли й зробити тепло там.

—Зробили всі умови для комфорту наскільки це можливо було. Не хотілось ще й захворіти. Вдень виходили на вулицю, адже це все ж таки підвал. Сирість, все таке. В будинок заходити не було причин, вікна повилітали, все було в пилюці та смітті. 

Таким чином виживали. Хоч їм і вдалось вижити, але з їх села були мирні загиблі. Когось вбили ще під час окупації, когось поранили в період звільнення.

—Росіяни робили тут таке…ми ще не скоро прийдемо до тями. Могли просто зайти в двір, побити тебе та винести все цінне, що є у дворі. В мене вкрали мотокосу, бензопилу та телевізор, але то таке, ще купимо. Головне, що вже найстрашніше, а це окупація вже позаду. Зараз відчуваю себе вільним— розповів  Михайло .

Більша частина Херсонщини хоч ще й знаходиться під окупацією, але все ж таки вірить, що найближчим часом зможу вдихнути свободи.