«Вже навчилися спати під звуки вибухів»: як зараз живуть люди у Чорнобаївці

До лютого 2022 року навряд чи кожен другий українець знав про таке село під Херсоном, але війна та події в Чорнобаївці зробили її знаменитим символом помсти ворогам нашого народу. Здебільшого в новинах цей населений пункт згадують в позитивному ключі, тоді як місцевим мешканцям мало не щодня доводиться переживати страх від постійних вибухів. Про життя в епіцентрі «прильотів» розповіли жителі села — 41-річна Ольга та 29-річний Кирило.

За словами жінки, життя людей, котрі залишилися в Чорнобаївці, з кожним днем стає все важчим. Складнощів і без того критичній ситуації додає неможливість зняти готівку, так як усі банкомати давно не працюють.

—  Максимально виводиться гривня, люди не в змозі забезпечити себе найнеобхіднішим — продуктами, ліками. Небайдужі односельці, які виїхали, волонтерськими способами завозять невелику кількість ліків і видають їх безкоштовно. Також є групи, в яких допомагають сім'ям з маленькими дітьми памперсами і сумішами для годування. Ще просто обмінюють речі на якісь інші потрібніші. Хтось пропонує одяг, хтось пропонує взуття. Люди намагаються вижити всіма способами, але не зрадити своїй державі, своїм воїнам та насамперед самим собі, — розповідає Ольга.

Через загрозу життю та щоденні вибухи більша частина населеного пункту чисельністю в 11 тисяч виїхала. Як каже співрозмовниця, місцеві доволі гостро та боляче реагують на заклики представників влади виїжджати з окупованих територій. Тому що ті, хто залишилися, вже зробили свій остаточний вибір або ж не мають можливості евакуюватися в більш безпечні місця.

—  Покинули все, що наживалося роками і що є дорогим серцю. Якщо взяти у відсотковому еквіваленті , це приблизно 65% населення. Повірте, на такий крок наважитись дуже важко! Хто не приймав таке рішення, ніколи не зрозуміє. Сама пройшла через це відчуття і прекрасно розумію таких людей. Є й люди, котрі просто не можуть виїхати через проблеми зі здоров'ям. А так як виїхати через блокпости дуже важко, односельці обирають залишитись в рідних домівках. Дуже багато тих, хто погано реагують на прохання виїхати в будь-який можливий спосіб. Через це родини сваряться зі своєю ріднею, коли їм озвучують подібні прохання. Я, на жаль, в цьому не виключення. Після декількох спроб зрозуміла, що рідні дуже ображаються. Тепер, коли ми спілкуємося, ця тема — табу. Вони зробили свій вибір і яким би він не був, вони вважають його правильним, — додає мешканка Чорнобаївки.

На думку Кирила, котрий нещодавно виїхав з села, там залишилися надзвичайно стійкі морально люди. Спочатку їм доводилося ховатися в підвалах, перебіжками діставатися від хати до хати, а потім селяни почали звикати.

—  Шкода більш за все стареньких і дітей. Деякі пенсіонери вдруге в житті застали війну і повинні в таких страшних умовах проживати старість, а малеча вже з ранніх років знає, що таке «прильоти», «вильоти» і навчилася їх розрізняти. Діти навчилися спати під звуки вибухів.  Десь в кінці квітня я перестав реагувати на ті вибухи, ховатися навіть за стіну, коли все навкруги трясеться і ходором ходить. Всередині вже не відчувалося тієї тривоги. Іноді ловив себе на думці, що такий фаталізм — не дуже здорова штука. Але за дівчину боявся в подібні моменти, тому вмовляв не брати з мене приклад і заходити в коридор. На початку війни ми облаштували там спальне місце й практично жили на цьому «острівцю безпеки», вже потім стали більш сміливими і «переїхали» назад до кімнати, — говорить 29-річний чоловік.

Коли мова заходить про страх, мешканка села згадує дні, коли все починалося. Говорить, що завжди була залізною жінкою, але зараз кожного дня очі не висихають від сліз від болю за всю країну.

—  До початку війни я зовсім не була такою набожною і такою тонкосльозою... Але всіх змінила ця війна. 24.02.2022 я прокинулася від дзвінка. На годиннику ще не було навіть четвертої ранку, світало. В слухавку я почула: "Почалось",  "Пройшли Чонгар, іде бій під Чаплинкою" . Мозок взагалі відмовлявся щось сприймати і розуміти. До тями прийшла, після того, як  недалеко від мого будинку пролунав вибух. Розум все ще не міг сприйняти те, що відбувається. Дітей залишили вдома, доньку і сина не відпустили на роботу в Херсон. Самі поїхали на роботу. На заправках вже зібралися величезні колони з авто, було видно, що ніхто не розуміє що буде далі. Згодом приїхали додому, чоловік зрозумів що потрібно готувати підвал і зварити "буржуйку". Дітей відправили в село за Дар’ївкою, а самі лишилися в Чорнобаївці. Цілими ночами по трасі шли колони військової техніки. Злість брала за те, що вони псують  нову асфальтовану дорогу, яку тільки постелили, — згадує Ольга.

Загартовані страхом селяни повідомляють, що в населеному пункті останні кілька місяців є ще одна проблема, яка додає великого клопоту тим, хто залишився вдома — перебої з електрикою. Газ та вода, на щастя, є, каже Ольга.

—  По декілька днів буває, що немає світла взагалі, а це літо. Температура повітря доходить до 40°! Мало того, що продукти коштують колосальних грошей ,так ще й псуються через те, що не працюють холодильники, — додає жінка.

Саме відсутність світла стала останньою краплею на терезах вагань для Кирила та його дівчини, тож пара виїхала в Кривий Ріг. Чоловік зізнається, що постійно намагався знайти аргументи, щоб залишитися.

—  Ще в березні втратив заробіток через те, що зупинилася робота нашої птахофабрики, потім знайшов роботу в Херсоні, морально «добивали» постійні перевірки на блокпостах при в’їзді та самому місті. Проблеми наростали, як сніговий шар, одна за однією. То продуктів зовсім не було в магазинах, виживали за рахунок запасів з погребів, то продукти з’явилися, але їх вартість м’яко кажучи неприємно дивувала. Ті магазини, які не розграбили, продавали в обмеженій кількості. А за що купувати їжу, коли грошей немає? Більш прикро ставало, коли зв'язок пропав, Інтернет пропав, світло пропало і ти відчуваєш себе печерною людиною. Нерви здали і вирішити тікати, — говорить Кирило.

Мешканець Чорнобаївки каже, що виживати в селі без роботи людям надскладно. Наразі чи не єдиний спосіб заробітку тут — торгівля.

—  Місцеві викручуються, як можуть. Хтось, звісно, їде в Крим за товаром, хтось на гуртових ринках його закупляє, тут перепродає на ринку чи в Херсоні. Люди звикають жити в новій реальності. Виявилося, що до поганого теж звикаєш швидко, — ділиться Кирило.