Родина Грициків із Великоолександрівської громади Бериславського району Херсонської області – підприємці. До повномасштабного вторгнення займалися вирощуванням зернових та олійних культур, тваринництвом, мали торговельні точки з продажу харчів. Мали сільськогосподарську техніку, ангар для зберігання врожаю соняшника та зернових, чималий сарай для худоби, де тримали до 200 свиней.

Розводили також овець і птицю. Незадовго до війни ангар перекрили й вклали чималі кошти на встановлення сонячних панелей, але отримати прибуток від альтернативної енергії не встигли.За словами Владислава Грицика, коли розпочалася війна, їхнє село опинилося в сірій зоні. Росіяни накривали його мінометним вогнем від сусідньої Малої Олександрівки, з відстані шести кілометрів. Владислав каже, росіяни били наче навмання, однак намагалися поцілити по складських приміщеннях.

Ми на краю села, тут стоять ангари, сільгосптехніка, били по ангарах. Довкола десь понад 20 прильотів було, – розповідає підприємець.

Вони з дружиною наприкінці березня 2022 року перебралися з Херсонщини в Дніпровську область. Попросили родича приглядати за будинком. Якийсь час в селі ще залишався батько Владислава. Але коли обстріли посилилися, виїхав і він. Пізніше односельці повідомили Владиславу, що в його будинку у Великій Олександрівці оселилися російські офіцери.

Коли Владислав з дружиною повернулися, побачили, що все їхнє майно розбите та розграбоване. Зруйновано дах на ангарі, а з ним і сонячні панелі, погоріли господарські споруди й техніка.

З двохсот своїх свиней фермери встигли вивезти лише частину. Владислав каже, що просив місцевих сміливців, які не дуже боялися обстрілів, забрати худобу собі чи на продаж. Крім свиней, залишалися ще вівці й птиця. А коли господарі повернулися, побачили на подвір’ї лише двох собак. Ще й через обстріли в селі загинуло багато корів.

Люди з чого тут жили – тільки з молока. У моєї тещі вбило три корови. Прямо на очах, – каже Владислав.

Та найбільшим випробуванням для нього стали заміновані поля. Як їх обробляти? Підприємці зверталися до ДСНС, але сапери мали багато роботи на подвір’ях, присадибних ділянках та городах. До полів черга не доходила. А вже треба було сіяти.

Владислав розповідає:

Ми на свій страх і ризик обходили поля. Йшли, дивились, щоб на касету не наступить. Копали з вуйком удвох. Ну, хтось допомагав. Витягували, чіпляли тракторами. Дуже боялися, що в будь-який момент може підірватися. Однак все зробили. Обсіялися.

Посіяний тоді соняшник господарі вже встигли зібрати й навіть посіяли озимі культури.

Владислав розповідає, що на Дніпропетровщині жив не в місті й займався тваринництвом. Звідти привіз свиноматок, відгодованих свиней і поросят. М’ясо продавав місцевим. Молодняк – 15 голів здав, а собі залишив 4 свиноматки.

Господар скаржиться, що більшість сараїв погоріли. Свиноматок довелося розмістили в старому вцілілому приміщенні. А в сарай, де раніше тримали свиней, влучила міна, він згорів ущент. Відновлювати його господарі не поспішають. Бояться вкладати останні гроші, аж раптом, ще щось станеться, адже війна триває.

За словами Владислава, мало хто в селі тримає худобу. У людей немає чим годувати тварин. Більше ніж 200 гектарів торішнього врожаю озимої пшениці залишилося в полі й пропало. Зерно на паї не давали, тож треба купувати самому. А люди в селі переважно живуть на виплати ВПО, та якось викручуються. Дехто, щоправда, наважується заводити господарство. Але Владислав каже, що нині це дуже важко.
За словами Владислава, його родина поки не отримувала жодних компенсацій від держави. Трохи допомогли благодійні фонди.

Бували одноразові допомоги. На вікна. То на дрова дадуть. Міндобрива трошки дають. Нам із жінкою чотири тонни дали. Але це дрібниці в порівнянні з тим, скільки ми втратили. На полях залишилося не на один десяток, на десятки тисяч доларів, – підсумовує господар.

Він зізнається, що й не думав залишатися на Дніпропетровщині. Попри всі складнощі, повернувшись до рідного села, планує розвивати тваринництво й нарощувати поголів’я.