Вони не «прогнулися» під тиском. Розповіді юних херсонців про перші дні війни та життя в окупації

Історія херсонців

Вона родом із Миколаївської області, але Херсон дуже любить. Часто приїжджала туди на відпочинок, а згодом почала там працювати.

Він – із Херсонщини, проживав неподалік обласного центру. Коли російські солдати окупували його селище, думав втекти від них у Херсон, але окупанти і там його наздогнали.

Саме у Херсоні вони й познайомилися та потоваришували. 18-річна Яна та 17-річний Валентин разом пережили окупацію. Дружба допомогла їм не здатися, не впасти духом. Вони дочекалися своїх. Вони не «прогнулися» під тиском загарбників, яким доводилося щодня дивитися у вічі. Але ракети змусили їх тимчасово покинути свій дім.

Далі – інтерв’ю із молодими херсонцями, які поселилися в облаштованому гуртожитку у селі Бубнівка Сатанівської громади.— Валентине та Яно, розкажіть, будь ласка, яким було життя херсонців в окупації?
Валентин: Вони (росіяни) увійшли з Криму – через тимчасовий пункт пропуску на межі України з анексованим росією півостровом. У моєму селі була колона наших солдат. Прилетів винищувач, скинув бомби. Всі солдати загинули.

Перша колона БТРів пішла на Миколаїв. Друга – почала бої на Антонівському мосту. Наші люди не здавали місто — просто тоді не було можливості зупинити російських солдат. Вони навалою брали, розстрілювали впритул з танків наших тероборонців, а потім викопували яму і рештки частин тіл наших чоловіків скидали туди.Яна: Коли росіяни зайшли в місто, почалося жахіття: багато дітей брали у полон, дівчат примушували гуляти з ними, над дорослими знущалися.
Валентин: Забирали їх у сізо, катували. Когось – декілька днів, когось – тиждень. Хтось виживав, хтось – ні…
Яна: Тим, хто перейде на їхню сторону, обіцяли золоті гори. Поводилися так, ніби вони вже тут назавжди.
Валентин: Проукраїнські херсонці закопували наші прапори у своїх дворах, ховали, щоб росіяни не знищили. Люди не боялися. Один дідусь у нас на інвалідному візочку весь час роз’їжджав по ринку із українською патріотичною музикою. Його росіяни не чіпали. Він зібрав мільйон гривень на ЗСУ і відправив нашим.Яна: Та в окупації місто стало мертвим.
— Як ви жили? Чи була робота?
Яна: Я працювала касиром-продавцем і у нас зарплата була у гривнях. І ціни теж у гривнях.
Валентин: Я на ринку працював. Вони (окупанти) підходили до нас, питали, чому ми рублі не беремо. Все, казали, буде добре.
Яна: Дуже психологічно тиснули, та ми не боялися. А чого боятися? Ми — непідкупні. Ми весь час чекали наших.— Чи були моменти, коли хотілося здатися?
Яна: Нам — ні. Хоча й було дуже важко. Люди не могли їхнього духу переносити.
Валентин: Хоча, на жаль, були й такі, які «перевзувалися» та переходили на їхню сторону. А коли наші прийшли – назад переодягнулися.
— Той день, коли увійшли солдати ЗСУ, пам’ятаєте?
Яна: Ще б пак! Та коли ми почули, що хтось бачив, як заїхали наші солдати, – радості не було меж.
Валентин: 11 листопада був найщасливішим днем у нашому житті. Ніхто не очікував, що буде так. Ми так раділи!
Яна: Відразу місто ожило. Люди повиходили з домівок. Щасливі всі! Ми не могли нарадітися.
Валентин: Люди на машинах з прапорами їздили. Ми біля кінотеатру всі зустрічалися, сміялися, обіймалися.
Яна: Ми фотографувалися із нашими військовими, вигукували «Слава Україні!» на повні груди! Атмосфера була неймовірна! Ми так чекали наших!
— Та, все ж таки, радість була недовгою…
Валентин: Так, почалися обстріли. Росіяни били по всьому: по лікарнях, будинках. Вони безжалісні. Це не передати словами. Вони не з військовими воюють, а з цивільними.
Яна: Від ударної хвилі у нас посипався балкон, осколки в під’їзді. Багато людей постраждали, багато дітей…. У ці дні наші солдати дуже багато для нас зробили. Вони нас так підтримували.
Валентин: Ми трималися до останнього. Але все ж довелося поїхати… Евакуаційним потягом — спершу до Хмельницького, а потім автобусом – на Сатанівщину.Яна: Тут дуже гарно. Тут дуже яскраві, хороші люди — від них теплом віє. Ми завжди казали та кажемо: ми всі однакові, бо ми всі з України.
Валентин: Але ми повернемося назад, у свій Херсон. Ми віримо в те, що наші переможуть. І тоді все повернеться на свої місця, все відбудується. І все буде Україна!
Городок.City