Віночок з Раківки. Після звільнення від окупантів росіяни продовжують знищувати степове село на Херсонщині

Скільки саме разів російські військові вдиралися до їхнього будинку вона вже не пам’ятає. Іноді це бувало двічі на тиждень. Однак у неї й досі перед очима побачене в понівеченій окупантами школі, якій Інна Сезоненко з села Раківка Бериславської громади на Херсонщині, директорка і вчителька фізики та математики, віддала значну частину свого життя. 

«Ми встигли з іншими вчителями винести інформацію про учнів і про колег, щоб вона не потрапила до ворога. У себе вдома переховувала портрет Тараса Шевченка. Але не все встигли заховати… Багато томів Шевченка росіяни розстріляли, кабінет української мови і літератури замінували, багато українських підручників ми знайшли розтоптаними, простріляними. Вони й мені погрожували, на коліна ставили, наказували: «По-русски со мной разговаривай и в глаза смотри, сука!» А я не могла пригадати жодного слова російською, від хвилювання всі вони повилітали з голови», – згадує Інна Сезоненко.

Розповідаючи про жахи окупації жінка не раз згадує невеликий український віночок, який більше тижня провисів на побитому вікні у своєму директорському кабінеті після першого удару по школі. Під час вибуху він впав з кабінету початкових класів з другого поверху, де було багато української символіки і зачепився за розбите скло. Пізніше Інна змогла забрати до себе додому і залишити як пам’ять.

«У Бородянці в зруйнованій багатоповерхівці висіла кухонна шафка з півником. А у нас був віночок на вікні – наш символ незламності», – каже жінка.

«Окупанти перевертали в школі все, казали, що шукають «Джевеліни»

Перших окупантів з так званих «ДНР» і «ЛНР», які заїхали до Раківки у березні 2022 року, місцеві жителі цікавили мало. Коли ж у квітні тут з’явилися військові з материкової Росії, розпочався терор. Якраз тоді стало відомо про появу тут головного зрадника Сергія Змієвського, ветерана органів внутрішніх справ, який згодом очолив окупаційну адміністрацію Раківки.
Місцеві згадують, що російські військові приїздили до тих, на кого їм вказав Змієвський. Ще до приходу окупантів він ходив до хлопців, які організували патрулювання села і уважно слухав, хто і що з них каже. Також уважно слідкував, хто й що саме говорить про нього самого. До тих, хто запевняв, що стоятиме за своє село, окупанти прийшли одразу і побили їх. Били й тих, хто посмів критикувати гауляйтера.
«Змієвський здавав усіх. У травні 2022 року мене під конвоєм вивели до школи, щоб примушувати до співпраці і я на лавочці біля школи побачила Сергія Змієвського. Він зробив вигляд, що здивувався, побачивши мене у супроводі озброєних військових: «О, а ти чого тут?» Але самі росіяни йому відповіли: «Так ви ж самі послали нас до неї», – згадує Інна Сезоненко.
В школі росіяни вивертали все, скидали все на підлогу. Казали, що шукають зброю і «Джевеліни» – переносні протитанкові ракетні комплекси. Окупанти були переконані, що все це українці ховали саме в школах. Чіплялись до шкільних муляжів навчальних гранат, дерев’яних автоматів і плакатів військової підготовки: «Вы тут террористов готовите, учите их взрывать!» Також окупанти вимагали дати їм інформацію про учнів старших класів. Довелося переконувати їх, що всі ці діти виїхали з села, а самих їх продовжували переховувати. 
 
Коли росіяни почали примушувати керівництво школи працювати на них, Інна Сезоненко зв’язалася з управлінням освіти Бериславської міськради і попросила достроково – 30 квітня 2022 року – закінчити навчальний рік і видати учням атестати. 
«Не лише окупанти тиснули на нас, а й Сергій Змієвський. Він тоді зустрів мене і наказав передати йому всю інформацію на всіх учнів, усіх вчителів – хто ким працює. Він дуже хотів, щоб його невістка стала директоркою школи. Якби Змієвські залишились у селі, то, мабуть, окупанти її б і призначили. Тож у мене всі дівчата написали заяви на звільнення. Насправді ми нікого не звільнили, але я могла вже сказати окупантам, що вчителів у мене нікого немає», – каже Інна.

19 липня 2022 року стався перший приліт по школі в Раківці – тоді російські військові розмістили в ній свій склад. Наступного ж дня гауляйтер села Сергій Змієвський втік із села до Криму, а потім перебрався до Краснодарського краю Росії. Місцеві бачили, як він вантажив у машину свої речі і назавжди виїжджав з Раківки.
Після того окупанти ще декілька разів приходили до чоловіка Інни, законного старости Раківки Сергія Сезоненка з «пропозиціями» співпраці. Він відмовився. 
Потім до подружжя приходили мешканці села запитати, чи не будуть Інна і Сергій заперечувати якщо когось із них призначать старостами від окупаційної влади? Пояснювали, що росіяни нібито готові платити за це 170 тисяч рублів щомісяця і що хтось мусить же «управляти селом». Однак нового гауляйтера в Раківці після втікача Змієвського так і не призначили: перший раз призначили «сходку», на яку ніхто не прийшов. А на другу «сходку» в сусідньому селі Тараса Шевченка прийшло лише з десяток чоловік. Невдовзі ж стало гучно в розташованому неподалік селі Давидів Брід: Збройні Сили України почали відтісняти окупантів на лівий берег Дніпра. Тож їм у Раківці стало вже не до призначення своїх гауляйтерів.
Урок у Раківській школі, 2020 рік. Фото з соцмереж

«Ми тоді попрощалися з життям»

Один із непроханих візитів російських військових до свого будинку Інна з Сергієм не забудуть ніколи.
 
Було це на початку осені 2022 року, коли окупанти вже зрозуміли, що на Херсонщині їм зовсім не раді і що невдовзі їх виженуть з усієї правобережної частини області. «Тому вони були вже дуже злі і робили все, що їм заманеться. До нас приходили машину «Таврію» забрати, але не змогли завести. Потім забрали у сусідів причіп, а з хати на сусідській вулиці все повиносили», – згадує Інна Сезоненко.

Того дня черговий обхід по селу влаштувала «Росгвардія». Сергій Сезоненко якраз готувався виїхати з двору, щоб як завжди, розвести людям хліб. У цей момент до нього підійшли п’яні російські військові бурятської зовнішності, наказали йому стати на коліна, а потім піднятися і так – по колу. І почали стріляти з автоматів.
«Я якраз готувала їсти і вийшла у двір. Мої руки були в крові, бо перед тим тримала шмат м’яса. Бачу: чоловіка тримають перед воротами, а якийсь бурят віялом стріляє по мені, по хаті, в усі боки. Так він застрелив якогось чеченця: вони жили в одному з сусідських будинків. Одразу збіглися з одного боку буряти, з іншого – чеченці з їхніми командирами і почали розборки. Я так зрозуміла, що вони між собою не ладили і навіть не знали один одного. Чеченці вирахували бурята, який стріляв і на наших очах його розстріляли. Тоді ми вже попрощалися з життям. Потім приїжджали всі їхні служби і розпитували нас, що ми бачили. Я казала, що нічого не пам’ятаю і нічого не буду розповідати. І добре, що ми мовчали, бо росіяни сильно все шукали, це було страшно», – каже Інна Сезоненко.

Після тієї кривавої бані окупанти ще кілька разів вдиралися до будинку Сергія і Інни. Один із тих «візитів» був пов’язаний з проведенням росіянами незаконного референдуму щодо «приєднання» Херсонщини до Росії у вересні 2022 року. Тоді до Інни прийшли місцеві жінки у супроводі з російськими військовими і вимагали взяти участь у голосуванні. При собі у них були заготовлені списки місцевих мешканців, який показали Інні Сезоненко. Вона помітила в них чимало «мертвих душ» – списки готувались явно нашвидкуруч, з давно застарілих даних. Непрохані гості попросили показати, кого зі списків «виборців» уже немає серед живих. Однак Інна допомагати їм відмовилась.

Село пошрамоване війною

11 листопада 2022 року Збройні Сили України звільнили Раківку. Інна Сезоненко дізналась про це вдень.

«Я була в хаті, у вікно постукали і Сергій закричав: «Наші приїхали!» Ми всі повискакували, хто в чому був, у домашньому і побігли зустрічати наших хлопців. Ми і плакали, і сміялися, і раділи. А потім я побігла додому, взяла український прапор, який ми з донькою вночі пошили і з сусідкою понесли його через усю нашу вулицю. Потім наші хлопці поставили в селі старлінк і ми почали телефонувати всім своїм рідним. Плакали. Три дні такої ейфорії було!» – згадує Інна.
З відходом окупантів Раківка і навколишні села залишилися без світла. Його вдалося відновити через півроку. Весь цей час Сергій Сезоненко займався підключенням водонапірної башти до генератора на кілька годин в день, щоб забезпечити людей водою. А Інна тим часом підключала вдома інтернет і організовувала для сільських дітей онлайн навчання зі свого будинку. 

Після звільнення, з січня 2023 року тут сподівалися на відновлення роботи школи онлайн, тим більше, що багато дітей шкільного віку тоді повернулися разом із батьками додому. Однак місцева влада вирішила відновити роботу лише двох бериславських шкіл. Зараз же, після серії обстрілів села російськими окупантами з лівого берега Херсонщини, до якої звідси по прямій якихось 20 кілометрів, тут очікують нової хвилі виїзду батьків з дітьми.
За словами місцевих, окупанти обстрілюють Раківку доволі часто. Постійно сюди прилітають ворожі шахеди. По зруйнованій в липні 2022 року школі прилітало ще двічі. Остання російська авіабомба впала на цю будівлю наприкінці травня 2024 року. Тоді кількома КАБами окупанти повністю знищили також пункт незламності, побили багато будинків. 

У Раківці всюди стоїть запах згарища. Зруйнована будівля колишньої сільради, багато понівечених житлових будинків. Село повністю пошрамоване війною.
«Ми частину шкільних книг встигли перенести до сільської ради. Так вони там і залишились, під руїнами. Сільська бібліотека теж згоріла з будинком культури. Всі адмінбудівлі знищені. Весь культурний центр села знищений. Повністю», – каже Інна Сезоненко.

Показуючи нам руїни сільської школи, жінка згадує, які гарні в ній були навчальні класи. «Тут був суперовський фізичний кабінет, там – математичний, а тут – наш кабінет української мови», – з любов’ю і з болем говорить вона, показуючи на розвалені приміщення і купи битої штукатурки. До цієї будівлі вже ніколи не повернуться діти: відновленню вона не підлягає.
Зараз у Раківці і сусідньому Тараса Шевченка – двох найбільших селах старостату – в кілька разів менше людей, ніж було до великої війни. Частині з них тут уже нема де жити, а деякі думають про виїзд із села: російські окупанти продовжують стирати Раківку з лиця землі. 
Навіть за півтора роки після звільнення село продовжує потерпати від російської агресії. Проте Інна Сезоненко сподівається, що вдасться зберегти пам’ять про дії загарбників. Саме тому вона зберігає віночок і портрет Тараса Шевченка з розбитої школи. Саме тому один із розстріляних росіянами шкільних томів Шевченка обіцяли передати до Національного музею історії України у другій світовій війни.Говорячи про це, Інна додає: «Будете там – можете побачити цю книжку з синьою обкладинкою. І згадати нашу Раківку».  


На фото зверху: Інна Сезоненко на руїнах школи. Фото: Олег Батурін/ЦЖР

Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів, страхування надане за підтримки European Centre for Press and Media Freedom (ECPMF), Federal Foreign Office Germany, Voices of Ukraine as part of Hannah-Arendt-Initiative.