Віктор Кривобородько: «Окупанти влаштували на мене справжнє полювання»

Увірвавшись до Старої Збур'ївки,  окупанти почали грабувати все, що мало хоч якусь цінність і його можна було зрушити з місця. Залишали в оселях голі стіни й вибиті вікна та двері. Не обминули  будинок інспектора з охорони правопорядку Старозбур’ївського старостату Голопристанської громади, героя відомого документального фільму «Українські шерифи» Віктора Григоровича Кривобородька та влаштували на нього справжнє полювання.

- Спочатку загарбники схопили нашого старосту Віктора Маруняка, – згадує Віктор Григорович. – Схопили якраз на його шістдесятиріччя, 21 березня. А наступного дня під вечір мені зателефонував  односелець і сповістив: «Тікай, по тебе їдуть». Вхопили  з дружиною  ліхтарик, документи, телефони з зарядним пристроєм і  майнули з дому в чому були. Тільки добігли до подвір'я знайомих, як «zетка» вже до наших воріт підкотила.

Чутки селом поширюються дуже швидко. Люди переказували, що окупанти не змогли, мабуть, хвіртку відчинити, бо завалили паркан. У подвір’ї залишилися собаки, тож росіяни по них почали стріляти. А потім вантажили на машину мішками та ящиками хатній скарб Кривобородьків. Приїздили кілька разів. Сусіди ще дивувалися, яка, виявляється, гарна господиня в «шерифа», – лише домашню консервацію кілька годин виносили.

Коли військові начебто залишили будинок,  Віктор Григорович попросив знайомого подивитися обережно, що там на подвір’ї, чи вижили собаки. Та, якщо все тихо, хоч двері позачиняти, щоби волога та злодюжки не потрапили всередину. Той чоловік потім передзвонив та й каже: «Григоровичу, у тебе красти вже нема чого, голі стіни. Усе винесли – одяг, взуття, ковдри, подушки, газові балони, кухонне начиння, – усе. Навіть у сараї жодного цвяха не залишилося. Лагодити замки та зачиняти двері немає сенсу».

Окупанти забрали й власну автівку «шерифа» – старенькі «Жигулі», та «Фіат», який наші військові, залишаючи село, попросили інспектора зберегти до їх повернення.
Кадр із документального фільму «Українські шерифи»: справа Віктор Кривобородько, зліва - його напарник Володимир Рудковський.

«Терорист» № 2

Щоби не наражати на небезпеку господарів, на світанку Кривобородьки покинули будинок знайомих, де ховалися тієї страшної ночі. Бо окупанти завзято розшукували Віктора Григоровича. Оголосили його «терористом номер два» (бо «першим» у них значився, як начебто керівник диверсійно-розвідувальної групи, – староста села Віктор Маруняк). Обшукували будинки всіх людей, з якими інспектор старостату працював чи товаришував. Чоловіка його падчерки забрали, били та катували електрошокером, щоби той зізнався, де може ховатися тесть.  

Подружжя вирішило пробиратися спочатку до центру громади – Голої Пристані, а звідтіля – до Херсона. Адже у великому місті легше заховатися, ніж у маленькому селі. Але ховатися окремо одне від одного. Щоби не наражати жінку на ще більшу небезпеку.

Дружині інспектора – пані Ользі – вдалося пройти перевірку на блок-посту, вона рушила далі. А Григорович залишився в Старій Збур’ївці, бо всі шляхи перекрили:

- Заховався в кущах та й думаю: «Куди ж іти?». Перебираю подумки: у тих – діти; у того – дружина хвора, її не можна нервувати; ті – старенькі, якщо їх катуватимуть, – не виживуть. Ми ж знали, як знущалися з хлопців, яких уже на Збур’ївський кут вивозили – ламали ребра, щелепи, руки, ноги, по вухах так били, що лопалися барабанні перетинки… І що ж робити, куди йти? Удень як удень, а вночі ж холодно, десь якийсь дах над головою треба знайти. Одному дзвоню, а він: «Ти ще досі живий?! Тебе ж по всьому селі шукають!» І зам’явся так, мовби міг би допомогти, але ж… Врешті домовився з одним односельцем, що той пустить мене у свій гараж переночувати в машині. Але тільки туди прокрався, він забігає: «Орки йдуть!». Уже темно було. Я забіг за хлів, там трава така висока була, думаю, – якщо собак не буде, то тут, може, і пересиджу. Дякуючи Богу, собак не було.

Переховуватися вночі Віктор Григорович не наважився, аби не нарватися на засідку. А ледь почало світати, закопав у городі телефон і документи, та перебіг у ліс. Наламав гілок туї, вони стали і ліжком, і дахом. Там провів три доби без їжі та води. Наприкінці спрага стала такою, що не витримав, довелося пити з калюжі.   

Окупанти «перетрусили» все село, але шукати «шерифа» не знайшли. 

Поступово активність російських військових у Старій Збур’ївці стала вщухати, то ж Віктор Григорович вирішив зробити «вилазку» до сусіднього села – у Нову Збур’ївку (він був якраз на межі обох сіл), хотів дізнатися новини.

Обережно постукав до жінки, чий онук служив у ЗСУ. Вона ледь упізнала Григоровича, адже той і раніше не був кремезним, а тут ще більше схуд, змарнів, сива борода відросла, став схожим на немічного дідугана.

- Як упізнала, аж руками сплеснула: «Ти живий?! Тебе ж так шукають, так шукають…» Попросив у неї чогось поїсти, бо дуже зголоднів. У неї ріденький супчик був, я його, мабуть, одним ковтком випив. І знову заховався, і знов думаю, що робити. Вирішив, треба з села тікати. Зранку пробрався до схованки, забрав документи, телефон – хотів дізнатися в родичів, як вони, та жінці зателефонувати, чи змогла Херсона дістатися. Думав ще в когось трохи грошей позичити на проїзд, адже захопив із дому лише банківську картку, готівки й копійки не було. Але акумулятор у телефоні сів. І пішов до Голої Пристані пішки.

Чоловік уникав блок-постів на трасі, тому попрямував через елеватор, через ліс. По дорозі на сміттєзвалищі знайшов шматок мотузки й зробив на неї дві петлі. Одну накинув собі на шию, іншу – на протилежному кінці, щоби зачепитися за щось, і заховав зашморг під курточкою. Ще підібрав гостру пилочку для нігтів. Вирішив не втрапити до чужих рук просто так, а задушитися, якщо спіймають. Бо багато чого знав,  боявся, що не витримає тортур та розповість.

Обійшов уже виправну колонію, наче все тихо, і тут: «Стоять!». Виходять з-за дерев автоматники. Ну, думаю, усе, добігався. Провели метрів 35, у них там яма, а в ній техніка під ялиновим гіллям захована. Якийсь офіцер вийшов, питає, що я тут роблю. Кажу, що вирушив до Голої Пристані по ліки. Мовляв, ми так завжди ходили, бо по трасі – 15 кілометрів, а через ліс – 6. Балакаю з ним, а сам дивлюся навсібіч, шукаю, за що ж зашморг зачепити. Спитав, чи служив в армії. Кажу – так, звісно, за радянських часів, служив медиком, закінчив училище в Ленінграді, гарне місто. Вони одразу: «Да, да, класный город! Ну, ты вроде нормальный мужик, но отпустить тебя пока не можем. Постой тут, сейчас люди подъедут, хотят с тобой пообщатся». Навіть не обшукували. Я потихеньку навколо роззирнувся, бачу – на дереві поряд сучок підхожий. Повільно наблизився, прихилився спиною до стовбура, наче важко стояти. І міркую, що сук має мене витримати. Подумки вже із життям почав прощатися, дитинство згадувати… Минуло, мабуть, хвилин 15, ніхто ще не під’їхав. Проте через ліс тією ж стежкою хтось продирався з велосипедом. Автоматники розділилися – двоє зі мною залишилися, інші – до того чоловіка. Я кажу: «Хлопці, бачите, ми ж тут завжди так відстань скорочуємо. То може відпустите? Бо аптека зачиниться, а мені ліки вкрай потрібні». Вони між собою щось переговорили та кажуть: «Ладно, иди».

Цього дня дійти до Голої Пристані не вдалося. Через стреси біль у нозі так загострився, що чоловік був змушений виламати палицю й пересуватися опираючись не неї. Переночував по дорозі в плавнях, і дістався центру громади лише наступного дня. Зайшов у міську адміністрацію, а там на нього аж витріщилися: «Григоровичу, ти?! Ти – живий?!».

Останнє місце на останньому автобусі

У Голій Пристані теж було багато російських військових, але на острів Білогрудів вони ще не навідувалися. Тому «шерифа» таємно переправили човном на острів. Він уже дізнався, що дружина змогла дістатися Херсона й перебуває в більш-менш безпечному місці. Планував також човном і сам дістатися Херсона. Але окупанти розстрілювали на Дніпрі всі плавзасоби. Тому вирішив ризикнути, поїхати з Голої Пристані автобусом. Іншого шляху не було.

- Це, як потім виявилося, був останній рейсовий автобус, у ньому залишалося одне вільне місце (стоячих не брали, заборонено було). Я прикинувся старим немічним безхатьком. Згорбився, руки на коліна впер, а голову – на руки. А коли проїхали всі блок-пости, уже під’їжджаємо до автостанції, чую, – щось мені на ноги тепле капає, коліна всі мокрі. Торкнувся обличчя, а це – мої сльози…

sheriffua.org
На фото зверху: Віктор Григорович Кривобородько. Фото Ірини Ухваріної