Відчуття "дезертирства": яку ціну платять біженці за безпеку та чи виправдана позиція виживання

Протиріччя українського суспільства не дають біженцям змоги відверто говорити про свої плани. Тому попри досить оптимістичні результати досліджень щодо повернення українців додому, експерти кажуть, що розраховувати на це не варто.

Опитування щоразу вказують на те, що більшість українців усе ж таки планують повернутися в Україну після війни. Проте є велика підозра, що далеко не всі респонденти, відповідаючи на питання щодо планів, кажуть правду. Чимало міркувань і висновків стримуються "особистими цензорами", щоб не довести розмову до "вибуху" та не поглиблювати розкол у суспільстві.

На жаль, розкол українського суспільства часто не дає біженцям змоги відверто говорити про те, як вони бачать своє майбутнє. Адже ставлення до них із боку тих, хто зараз залишається в Україні, неоднозначне. "Вибір прямувати за своїм інстинктом самозбереження має свою ціну — відчуття "дезертирства", — зазначила в коментарі Фокусу психологиня Олександра Алексєєва.

За таких обставин людині важливо зізнатися самій собі, що вона не хоче вмирати, не хоче страждати. Треба усвідомити: ви мали можливість врятуватися та скористалися нею. Так, дуже шкода людей, у яких такої можливості немає, але ви нічим не можете їм допомогти: навіть якщо вас уб'ють, це не зробить чиєсь життя кращим і безпечнішим. Це дуже сувора позиція, але вона чесна та виживальна, каже психологиня.

Із точки зору фахівчині, яка працює з людським болем і намагається полегшити цей біль, люди, які рятуються втечею, щоб зберегти своє життя й життя своїх близьких, — це психічно здорові люди, продовжує експертка. Вони міцно тримаються за життя, зберігають себе, свій людський і культурний потенціал.

"Звичайно, це питання має і етичну сторону: більша частина людей залишилася в Україні, вони гинуть під щоденними обстрілами. У зв'язку з цим у суспільстві стався розкол: мовляв, ми тут справді страждаємо й тому маємо ексклюзивне право називатися справжніми українцями. Із жалем слід визнати, що цей розкол залишиться частиною історії українського народу".

Про розкол українського суспільства за багатьма показниками каже й президент Всеукраїнської асоціації компаній із міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. За словами експерта, сьогодні не той час, щоб говорити все, що спало на думку, і люди це розуміють.

Саме тому під час опитувань далеко не кожний може переступити цю сходинку та зізнатися навіть собі, що він не повернеться на батьківщину. А ми бачимо протиріччя: нібито більшість збирається повернутися, але водночас усі вчать нову мову та намагаються будувати кар'єру. Ще менше шансів на повернення родин із дітьми, які почали навчатися в іноземних школах, виші — це взагалі окрема розмова. У дітей з'являється європейське майбутнє, і батьки не збираються упускати такі шанси.

"Уже багато сказано щодо основних факторів повернення українців додому. Це насамперед безпека, житло, робота й інфраструктура, до якої входять не тільки дороги, але й освіта, охорона здоров'я тощо, — каже Василь Воскобойник. — Але також для людей дуже важлива картина майбутнього. Якщо люди не бачитимуть майбутнього у своїй країні, вони не повернуться. Тож завдання влади — будувати це майбутнє, демонструвати зміни на краще. Замість цього ми регулярно читаємо новини про корупцію, виведені мільйони, бізнес на крові. Люди це бачать і розуміють, що навіть під час війни країна не змінюються. Це вбиває всі надії".

ФОКУС