У Херсоні російські військові полюють на мирних людей. Про це розповідає світові американська журналістка, що живе в Херсоні

Американська журналістка Заріна Забріскі приїхала до Херсона невдовзі після його звільнення, залишилася жити в місті та розповідає міжнародній аудиторії про те, що тут відбувається. 

“Я хочу, щоб світ бачив, яке героїчне це місто”

Заріна вперше приїхала до Херсона 14 листопада 2022 року. Каже, тоді до звільненого міста вирушило чотири автобуси з журналістами різних видань. У ті автобуси набилося так багато людей, що їй довелося ліктями прокладати собі дорогу. У Херсоні, потрапивши на площу Свободи, де тоді щодня збиралося багато місцевих мешканців, вона була вражена.

Журналістка розповідає:

Я побачила ці усмішки, сльози. Згадую, як усі говорили мені, що нарешті можуть вільно дихати після 9 місяців окупації. Я не була тут в окупації, але відчувала, ніби пережила це. І потім це відчуття нікуди не зникло.

Заріна народилася в радянському союзі. У дитинстві часто бувала в Одесі, де жила її рідня: прабабусі й прадідусі. Одеса, за її словами, завжди була для неї своїм містом, а Херсон став таким у день звільнення. Тому, коли міжнародні журналісти поїхали з Херсона робити репортажі в інші регіони, вона залишилася.

Заріна мешкає в центрі біля площі Свободи. Це місце вона цінує за відчуття вільного простору. Їй подобається патріотичне графіті. Вона любить гуляти біля парку, з теплою усмішкою згадує сирники, які куштувала в місцевому кафе та український чорний хліб. Заріна любить спілкуватися в магазині з людьми, зокрема з дівчатками, які нарізають хліб. Підмічає, що херсонці, попри щоденні обстріли, мають гарний вигляд, усміхаються. Дуже подобається їй і студія йоги, де вона займається разом із херсонськими дівчатами. Каже: за вікном гуркоче арта, а там усі спокійні, медитують. І такий особливий дух нашого міста, в якому мирне життя триває паралельно з бойовими діями, за словами Заріни, більшість її іноземних колег не розуміє. Бо не живучи тут, не можуть цього відчути.

Херсонці знають, як воно все існує одночасно. І це мене захоплює. Я хочу про це писати й знімати відео. Я хочу, щоб світ бачив, яке героїчне це місто.

Про полювання на людей та російську пропаганду

Заріна висвітлює не лише позитивний бік життя прифронтового Херсона, а й розповідає, як місто потерпає від обстрілів. Особистим викликом для кореспондентки стало висвітлення в іноземній пресі полювання на херсонців із дронів. Каже, редактори багатьох видань за кордоном відмовлялися вірити, що таке взагалі можливо. Навіть більше, за її словами, про те, як російські військові з дронів скидають вибухівку на мирних людей, не знають навіть ані в Києві, ані в сусідній Одесі.

Вона збирала інформацію, спілкувалася з людьми, які постраждали від скидів, хтось був поранений, у когось загинули близькі. Таких випадків було багато, і через три місяці роботи Заріни, на цю проблему нарешті звернули увагу.

За її словами, кожне велике видання за кордоном вже написало про Human Safari – полювання на людей. І до Херсона невдовзі має приїхати комісія з прав людини. Заріна пояснює, репортаж від комісії стане важливим кроком у висвітленні російських злочинів на території Херсонщини, і просить всіх, хто захоче розповісти свою історію, звертатися до неї особисто. Бо вона допомагатиме комісії збирати інформацію.

Заріна непогано говорить українською. Вміє комунікувати з різними людьми та має в Херсоні друзів. Журналістка розповідає трагічну історію однієї зі своїх херсонських подруг.

У мене є подружка, її маму вбило російським снарядом у 22 році. Потім її чоловік згорів разом із другом в автівці, коли лагодив електродроти. І її тато також помер, бо серце не витримало. А вона усім допомагає, вона волонтерка.

Херсонці зазвичай легко йдуть на контакт з американкою, коли дізнаються, що вона живе тут, у прифронтовому місті, і переживає те саме, що й вони. Дехто навіть називає її “нашою Заріною”. Але буває й так, що деякі налякані обстрілами містяни негативно реагують, коли вона щось знімає на камеру. В таких випадках Заріна намагається заспокоїти співрозмовників, розповідає, що живе в Херсоні, уточнює, де саме мешкає, пояснює, що розповідає про злочини армії РФ на Херсонщині для іноземної спільноти. Іноді у відповідь на це чує, що це не важливо, мовляв, вона поїде, а їх і далі будуть знищувати.

І я говорю: ні, я не поїду. А важливо це тому, що мої співгромадяни в США не знають, що тут відбувається. Як російські військові тут вбивають людей на вулицях міста. А коли знатимуть, зможуть тиснути на політиків, щоб вони давали Україні зброю, – аргументує журналістка.Вона пояснює, що інформаційну пустоту росіяни заповнюють своїми наративами. Живучи у Херсоні, Заріна усвідомлює: інформаційна війна страшніша за ту війну, добровільним свідком якої вона стала. За її словами, в Америці й у Європі, люди не усвідомлюють того, що з телебачення на них лине російська дезінформація.

Вони цього не визнають. Вони кажуть, які кремлівські наративи? Це все конспірологія, цього немає. І вони не вірять, бо у них немає такого досвіду. Я вже понад 10 років, з 2014 року, пишу про інформаційну війну. Та зараз кремлівські наративи, на жаль, перемагають, – констатує Заріна.

Вона переконана, що іноземні журналісти мають доносити світові чесну інформацію про злочини Росії в Україні. І повинні казати,  якщо Україна не стримає того, що зараз відбувається в Херсоні, це може статися в Польщі, у Молдові, у Німеччині, будь-де. І мова не тільки про полювання на цивільних, а й про екоцид. Адже ті самі дрони, які скидають вибухівку, провокують пожежі, і можуть знищувати ліси й багато чого іншого. Заріна згадує слова однієї жінки, з якою робила інтерв'ю: Україна – це кордон, він тримає усю цю орду, яка піде на Європу.

Про те, в які способи росіяни розповсюджують свою пропаганду, Заріна знає не з чуток. Нещодавно бачила, як дрон скидав агітаційні листівки. Каже, хоче зробити матеріал про те, що дрони використовують не тільки для полювання на  цивільних, а й для промивки мізків.На прохання розповісти, за що саме вона полюбила Херсон, Заріна каже: за все й пояснює, що це відчуття їй складно вербалізувати.

От я вийшла на вулицю, а там мої сусідки з собачками. Лунають вибухи, а вони там щось підмітають. Як іду на йогу, там дівчата, вони щасливі. Ти на них подивишся і не знаєш, в яких умовах вони мешкають. А я була у них вдома, і я знаю. І це неймовірно. І кожна людина – це якась героїчна історія. І кожна людина повинна дожити до того, як усе буде визволено.

Ганна Щидловська, Вгору
Фото Олександра Андрющенка/"Вгору"