Це не лише про виживання: українське прифронтове місто, де життя триває під захисними сітками

Чи то на вулицях, затягнутих протидроновими сітками, чи глибоко в міських підвалах - жителі Херсона живуть своїм повсякденним життям під постійною загрозою російських обстрілів.

Галина Луценко, кризова психологиня, метушливо пересувається між невеликою групою дітей, які сидять за столом у підвалі в Херсоні - місті, унікальному тим, що це єдине обласне місто України, розташоване майже безпосередньо на лінії фронту з російськими військами, де люди щодня живуть під загрозою атаки.

Вона тримає на нитці пластилінового метелика, гойдаючи його над ігровим будиночком на столі. Свій власний дім у місті, каже вона, було уражено російським обстрілом у 2024 році - тоді Галина зазнала поранень ноги й живота.

Цей підвал є безпечним простором у небезпечному місті. Місцеві жителі використовують його як укриття, а в інших кімнатах комплексу відбуваються заняття з йоги, танці та творчий майстер-клас для групи старших жінок, які друкують шовкотрафаретом футболки з назвою міста.

Галина Луценко, кризовий психолог, використовує мистецтво як форму терапії з дітьми у підземному сховищі, яке використовується як громадський центр у Херсоні.

Підземне життя міста має своє пояснення на його вулицях. Вітрини супермаркетів і магазинів у цьому місті на правому березі Дніпра забиті дошками для захисту від уламків, а на інших будівлях видно пошкодження від артилерійських обстрілів і керованих авіабомб.

Міські вулиці накривають протидроновими сітками, а головний в’їзд з боку узбережжя за 20 хвилин їзди нині виглядає як сітчастий тунель із трьох боків.

Графіка Guardian. Джерело: Інститут вивчення війни разом із проектом критичних загроз AEI. *Райони, на які, за оцінками ISW, російські війська розпочали атаки або діяли, але які не контролюють. 27 січня 2026 р.

Коли російські війська стоять просто на протилежному березі, повсякденне життя для 60 тисяч мешканців Херсона - серед них 5 тисяч дітей - минає під постійною загрозою. До війни населення міста становило близько 300 тисяч осіб.

“Діти постійно перебувають під тиском, - каже пані Луценко. - Вони весь час напружені, і деякі з них бояться виходити на вулицю після обстрілів”.

Вона дає одному з дітей пластилінову черепашку й запитує, чи хоче він поставити її в будиночок. “Важливо давати їм можливість робити вибір, щоб вони відчували, що йдеться не лише про виживання, - пояснює вона. - А про життя і здатність відчувати все, що відбувається навколо”.

У підпільному центрі Херсона проходить заняття танцями

Місто Херсон - складне місце для життя. Захоплений російськими військами на початку повномасштабної війни у 2022 році, він став єдиним обласним центром України, який опинився в окупації. За дев’ять місяців місто було звільнене після стрімкого наступу українських сил, унаслідок якого російські війська відступили за Дніпро.

Та якщо хтось у місті вважав, що найгірше вже позаду, він помилявся. Закріпившись на протилежному березі річки, росія розпочала хвилю дедалі інтенсивніших атак.

Сумнозвісне російське «дронове сафарі», яке розпочалося у травні 2024 року, перетворило вулиці міста на смертельне полювання на мирних жителів. Саме цим пояснюється поява 100 кілометрів протидронових сіток, встановлених міською владою.

У Херсоні встановлюють сітки проти дронів. До кінця року планують встановити 300 км таких сіток.

Хоча ці заходи виявилися ефективними проти невеликих вибухових дронів і дронів-бомбардувальників, російські війська також використовують інші методи, зокрема скидають міни з безпілотників або розкидають їх за допомогою реактивних обстрілів. Гул артилерії та дзижчання дронів стали щоденною реальністю. «Червона зона» - смуга завглибшки близько одного кілометра вздовж набережної Дніпра навпроти російських позицій - є найнебезпечнішою частиною міста.

Влада перевела ключові об’єкти під землю не лише в самому місті, а й у всьому регіоні. Через постійну небезпеку діти в місті не можуть регулярно відвідувати школи, тому у віддалених від фронту населених пунктах області облаштували підземні школи.

Головна перинатальна клініка міста, розташована просто в межах «червоної зони», облаштована в старому бомбосховищі радянських часів із вибухостійкими дверима та входом, накритим протидроновими сітками. Христина Фурман, 23 роки, яку госпіталізували через побоювання передчасних пологів, є однією з приблизно тисячі жінок, які користуються послугами цієї клініки щомісяця.

“Життя триває, - каже вона. - Ми живемо на околиці. Це одна з найнебезпечніших частин міста. Але все гаразд. Я місцева, уся моя родина тут. І це мій дім”.

Вона каже, що багато людей уникають укриттів, якщо немає попередження про загрозу удару керованою авіабомбою, але із сітками ситуація інша. “Вони справді вплинули на моральний стан. Коли їдеш під сітками, раптом відчуваєш, що все гаразд, що ти захищений. Але правда в тому, що сітки є не всюди”. 

Інші намагаються максимально обмежити ризик. Володимир Горбачевський, директор перинатальної клініки, живе ще глибше в «червоній зоні», ніж розташована сама клініка, і розповідає, що в його багатоквартирному будинку, де колись мешкали 15 родин, нині залишилися лише три. 

Володимир Горбачевський, директор головної перинатальної клініки Херсона. Фото: Пітер Бомонт/The Guardian

“Я не ходжу до кафе чи ресторанів. Ми залишаємося вдома, користуємося інтернетом і дивимося телевізор. Я виходжу з дому лише тоді, коли це справді необхідно”, - каже він. Укриттям він користується на роботі, адже найближче до його будинку розташоване за два квартали.

У своєму підземному кабінеті Олександр Прокудін, начальник Херсонської ОВА, каже, що, як і Горбачевський, багато людей намагаються звести до мінімуму ризики перебування на відкритому просторі.

“Більшість людей намагаються не виходити без нагальної потреби. Сьогодні вранці мені довелося поїхати на кілька заходів. Двічі ми змушені були ховатися - в церкві та в магазині, бо помітили дрони”, - каже він.

“Щойно я дізнався, що в місті поранено дитину. Станом на цей ранок уже п’ятеро людей дістали поранення внаслідок атак дронів і артилерії”.

За його словами, жодне інше велике місто в Україні не живе в таких умовах, як Херсон. “Місто розташоване лише за один кілометр від лінії фронту й від ворога. Якби ми не мали протидронового захисту, який маємо зараз, Херсон уже точно був би «сірою зоною». Натомість сірою зоною залишаються лише острови на річці”.

“Але попри те, що ми намагаємося евакуювати людей із «червоної зони», більшість мешканців не хочуть залишати регіон”.

Ігровий центр у підвалі в Херсоні, який щодня відвідують від 30 до 35 дітей. В Україні з 2022 року загинуло або було поранено понад 3000 дітей. Фото: Емре Чайлак/The Guardian

Рішення, за його словами, полягає в посиленні захисту від атак. “Ми намагаємося встановлювати сітки всюди, де люди пересуваються і ходять пішки. Зараз у нас уже понад 100 кілометрів сіток. Протягом наступних двох місяців ми плануємо розширити їхню протяжність до 200 кілометрів, а до кінця року - до 300 кілометрів”, - каже він.

Крім того, Олександр Прокудін планує розширити мережу підземних об’єктів по всьому регіону, зокрема клінік і шкіл. “У Херсоні надто небезпечно водити дітей до підземних шкіл”, - додає він.

“Онлайн-навчання - це радше про виживання, тому ми будуємо підземні школи, але на відстані 30 кілометрів від лінії фронту. Також ми зосереджуємося на медицині - у регіоні вже обладнують 12 підземних медичних закладів”, - каже він.

У Миролюбівці, за 15 хвилин їзди від міста, директорка сільської школи Лариса Рибачук проходить порожніми класами у шкільній будівлі й спускається сходами до підвалу. В одній із кімнат група старших дітей слухає урок біології. В іншій - у класі для найменших - на підлозі розкладені іграшки.

Підземний клас дитячого садка у школі села Миролюбівка

Вона каже, що під час російської окупації в школі залишилися лише 50 із 300 дітей. Тепер тут навчаються 120 учнів, багато з яких повернулися разом із родинами на хвилі оптимізму після звільнення Херсона.

“Першим викликом, коли ми почали навчати під землею, стала нестача простору, - каже Лариса Рибачук. - Для дітей, які жили під російською окупацією, це теж було непросто: багато хто з них не виходив далі власних подвір’їв. Тож постало питання їхньої повторної соціалізації”.

Розширення підвалу дало змогу створити більше простору для навчання. “Тут у нас повітряна тривога лунає до п’яти разів на день. Її майже не чути, і це полегшує ситуацію для дітей. Їм не потрібно вибігати з класу й бігти до укриття”.

“Батьки вирішили залишитися. Я теж живу в цьому селі, - додає пані Рибачук. - Коли ми не бачимо дронів, життя здається майже звичайним”.

The Guardian

Автор тексту й відео: Пітер Бомонт, Херсон